Якось уранці, коли сиділа на лавці й дивилася на океан, мені видалося, наче я чую далеке зітхання кита, що виринув на поверхню. Мені закортіло поділитися цим враженням з кимось, а мене якраз минав якийсь чоловік, що вийшов побігати.

— Що сталося? — запитав він.

— Он кит, кит!

То був гарний п’ятдесятирічний дядечко.

— Їх частенько можна тут побачити, — сказав він, вочевидь, потішившись моїм захватом.

— Я тут уперше, — сказала я.

— А звідки ви приїхали?

— З Нью-Йорка.

— Це недалеко, — сказав він.

— Та близько, але водночас так далеко, — відказала я.

Він усміхнувся, й ми трохи побалакали. Його звали Алан Браун, і він був мером того містечка. Я коротко розповіла, в якій делікатній ситуації опинилася, й про те, що хотіла б почати нове життя.

— Знаєте, Анно, — сказав мені Алан, — у мене є до вас пропозиція, але не візьміть її за зле, бо я чоловік одружений і не залицяюся до вас. Може, завітаєте увечері до мене в гості? Я хочу дещо вам запропонувати.

Отак я потрапила на вечерю до голови Брауна і його дружини Шарлотти, яку ми відбули в їхньому гарненькому будиночку. То була щаслива пара. Вона була трохи молодша за нього. Працювала ветеринаром, відкрила маленьку клініку, де справи ішли добре. Дітей вони не мали, і я не заводила мови про це.

Міський голова розпочав розмову про справжню причину своїх запросин аж тоді, коли ми перейшли до десерту.

— Анно, мій начальник поліції через рік іде у відставку. Його заступник досить тупий чолов’яга, він мені не дуже подобається. Я люблю це місто, тож мені хотілося б поставити на цю посаду когось, вартого довіри. У мене склалося таке враження, що ви ідеальний кандидат.

Я поринула в роздуми, і він додав:

— Хочу сказати вам, що це спокійне місто. Це не Нью-Йорк.

— Тим ліпше, — відказала я. — Мені якраз і потрібен спокій.

Наступного дня я погодилася на пропозицію голови Брауна. Отак у вересні 2013 року опинилася в Орфеї. З надією, що розпочну життя наново. І віднайду себе.

Понеділок, 28 липня 2014 року

Через два дні після прем’єри

За тридцять три години після провалу прем’єри орфейський фестиваль офіційно скасували, і засоби масової інформації в усій країні, наче з ланцюга зірвавшись, почали обвинувачувати поліцію в тому, що вона не зуміла захистити людей. Після вбивства Стефані Мейлер і Коді Іллінойса трагедії зі стріляниною у Великому театрі було забагато: вбивця тероризував Гемптонс, люди були перелякані. У всьому регіоні порожніли готелі, бронювання номерів масово скасовували, люди відмовлялися приїздити на курорти. Паніка охопила всіх.

Губернатор штату Нью-Йорк був розлючений і публічно висловив своє невдоволення. Авторитет мера Брауна впав поміж населенням, а майора МакКенна і прокурора викликало начальство і надавало по вухах. Під вогнем критики вони вирішили щось удіяти, влаштувавши вранці прес-конференцію в будинку міської адміністрації. Я подумав, що це найгірший варіант: ми не мали чого сказати пресі, принаймні поки що. То навіщо іще більше наражатися на вогонь критики?

До останньої хвилини ми з Анною й Дереком намагалися переконати їх, щоб вони відмовилися від публічних заяв на цьому етапі слідства, та марно.

— Річ у тому, що зараз ви не можете сповістити журналістам нічого конкретного, — пояснював я.

— А це тому, що ви, дідько б вас ухопив, нічогісінько не знайшли! — заревів заступник прокурора. — Від самого початку розслідування!

— Нам потрібно ще трохи часу, — боронився я.

— Часу ви й так мали достатньо! — відтяв заступник прокурора. — Усе, що я бачу, це лихо, смерть, перелякані люди. Ви ні до чого не здатні, ось що ми скажемо пресі!

Тоді я обернувся до майора МакКенна, сподіваючись знайти в нього підтримку.

— Пане майоре, ви не можете перекладати всю відповідальність на нас, — запротестував я. — Безпека театру і міста була вашим завданням і Монтаневим.

Від того незграбного зауваження майор почервонів мов рак.

— Не нахабній, Джессе! — гаркнув він. — Принаймні не зі мною, я покривав тебе від початку цього розслідування. У мене у вухах аж лящить від крику губернатора, який телефонував мені вчора увечері! Він хоче прес-конференцію, то він її матиме.

— Мені дуже шкода, пане майоре.

— Та мені начхати, Джессе, шкода тобі чи ні. Ви з Дереком відкрили цю скриньку Пандори, то повинні зі шкури вилізти, але закрити її.

— То ви, пане майоре, волієте, щоб усе це затихло й щоб усе було як і раніш, нерозкрите?

Майор зітхнув.

— Бачу, ти не розумієш, яку бучу здійняв, наново розпочавши це розслідування. Тепер про цю справу говорить уся країна. Полетять голови, Джессе, але май на увазі, моя залишиться на місці! Чому ти не пішов у ту кляту відставку, як і належало, га? Чому не почав жити скромним життям пенсіонера, здобувши всі почесті, які належали тобі по службі?

— Бо я справжній поліціянт, пане майоре.

— Або справжнісінький дурень, Джессе. Даю вам із Дереком час до кінця тижня, щоб завершити цю справу. Якщо в понеділок уранці вбивці не буде у мене в кабінеті, я вижену тебе з поліції без права на пенсію, Джессе. І тебе, Дереку, теж. А тепер ідіть робити свою справу, а ми робитимемо свою. Нас чекають журналісти.

Майор із заступником прокурора подалися до зали із пресою. Перш ніж попрямувати за ними, мер Браун обернувся до Анни і сказав:

— Хочу, щоб ти дізналася від мене, Анно: я заявлю про офіційне призначення Джаспера Монтаня новим начальником орфейської поліції.

Анна пополотніла.

— Як? — насилу видушила вона. — Ви ж сказали, що він просто тимчасовий виконувач обов’язків начальника поліції, до того часу, поки я закінчу розслідування.

— В Орфеї панує страшенне збудження, тому я повинен офіційно усунути з посади Ґуллівера і призначити когось на його місце. І мій вибір упав на Монтаня.

Анна мало не плакала.

— Ви не можете так учинити зі мною, Алане!

— Авжеж, можу, і таки вчиню.

— Ви ж пообіцяли мені, що я стану на місце Ґуллівера, тому я й прибула до Орфеї.

— Цими днями багато чого сталося. Мені шкода, Анно.

— Ви робите велику помилку, пане голово, — устряв я, щоб захистити Анну. Заступник начальника поліції Каннер — одна з найліпших фахівців, яких я бачив у нашому ділі.

— Не лізьте не в своє діло, капітане Розенберґу! — гостро відтяв Браун. — Зосередьтеся ліпше на розслідуванні, і не пхайте носа, куди він вам не влазить!

Мер обернувся й подався до зали преси.

У готелі «Озерний», як і в усіх готелях того регіону, була паніка. Клієнти тікали, і директор готелю, що ладен був на все, аби лише припинити цю кровотечу, благав їх лишитися, обіцяючи нечувані знижки. Та ніхто не хотів залишатися в Орфеї, хіба що Кірк Гарві, який вирішив узяти на себе відповідальність і довести розслідування до кінця, тож скористався нагодою пожити ще в своєму розкішному номері, який тепер здали йому за божою ціною, бо міська влада більше за нього не платила. Островскі зробив те саме, домігшись такого зниження ціни, що ті апартаменти обходилися йому майже за безцінь.

Шарлотта Браун, Семюель Падалін і Рон Ґуллівер ще напередодні повернулися додому.

У триста дванадцятій кімнаті Стівен Берґдорф пакував валізу в присутності своєї дружини, Трейсі. Вона прибула напередодні. Попросила подругу поглядіти дітей і подалася автобусом у Гемптонс, щоб підтримати чоловіка. Вона ладна була навіть простити йому оті амурні походеньки. Їй хотілося, щоб у всьому знову запанував лад.

— Ти певен, що можеш поїхати звідціля? — запитала вона.

— Так-так. Поліція сказала, що я повинен залишатися в штаті Нью-Йорк. Місто Нью-Йорк розташоване у штаті Нью-Йорк, правда ж?

— Авжеж, — підтвердила Трейсі.

— То все гаразд. У дорогу. Я хочу чимскоріше повернутися додому.

Стів узяв валізу і потягнув її за собою.