Поліціянти метушилися коло тіла терориста, що лежало на асфальті перед крамницею. Я приєдналася до них. Аж ось почула, як хтось із колег здивовано запитав:

— Це мені сниться, чи в нього револьвери примотані скотчем до рук?

— Та це ж макети зброї, — озвався хтось.

Ми скинули каптур з його обличчя і побачили, що рот його заклеєний клейкою стрічкою.

— Що це означає? — вигукнула я.

Мене охопила страшна підозра. Я взяла телефон і набрала в пошуку прізвище ювеліра. Фото, що з’явилося на дисплеї, просто-таки приголомшило мене.

— А нехай йому, — сказав колега, зиркнувши на ту світлину, — він з біса схожий на ювеліра.

— Та це ж ювелір! — заволала я.

— Якщо це ювелір, то де ж тоді той, хто взяв заручників? — запитав хтось із колег.

Так ось чому терорист ризикнув вийти надвір. Він хотів, щоб я запам’ятала його каптур і шкіряну куртку. Потім він змусив ювеліра Сабара вбрати ці речі, прикрутив йому зброю до рук скотчем і примусив вийти, погрожуючи, що розправиться з його другою донькою. Відтак побіг в офіс, зачинився там, заліпив очі й рота липкою стрічкою, а руки обмотав кабельною стяжкою, щоб його сприйняли за ювеліра, після чого його з кишенями, напханими коштовностями, відвезли до лікарні.

Той план йому пречудово вдався: коли ми примчали до лікарні, куди його привезли із гаданим серцевим нападом, виявилося, що він загадковим чином зник із оглядової палати.

Двоє поліціянтів, що супроводжували його до відділу екстреної допомоги, сиділи собі в коридорі й балакали, вони й гадки не мали, куди він подівся.

Особу грабіжника так ніколи і не з’ясували, його так і не знайшли. А я вбила невинну людину. Учинила найгірше, що може статися зі співробітником спеціальної бригади, — застрелила заручника.

Усі запевняли мене, що я не вчинила помилки, що кожен діяв би на моєму місці так само. Проте я весь час прокручувала той епізод у себе в голові.

— Він не міг говорити, — повторював мені мій шеф. — Він не міг не махати тією зброєю, буцім погрожуючи, — він нічого не міг удіяти. Він був приречений.

— Я знай думаю про ту мить, коли він махнув руками, либонь, хотів опуститися на землю, показуючи, що піддається. Якби я зачекала ще мить, а не вистрілила, то він зробив би це. І не загинув би.

— Анно, якби перед тобою був справжній терорист і ти б на мить загаялася, то отримала б кулю в голову.

Найдужче вразило мене те, що Марк не зумів ані збагнути, ані поспівчувати мені. Не знаючи, як упоратися з моєю пригніченістю, він весь час згадував нашу розмову і торочив те саме: «На бога, Анно, а якби ти не пішла туди того вечора? У тебе ж був вихідний! Ти не мусила навіть відповідати на дзвінки! Але тобі треба було виявляти старанність!». Гадаю, він картався, що не наполіг тоді. Бачив, що я сама не своя, що сумую, й гнівався на себе. Мені дали відпустку, та я не знала, що з нею робити. Сиділа весь час удома і мордувала себе похмурими думками. Я була в глибокій депресії. А Марк намагався якось розрадити мене, пропонував піти погуляти, побігати, відвідати музей. Але не міг подолати отого гніву на самого себе, який кипів у ньому. У кафетерії Метрополітен-музею, коли ми після його відвідин пили каву, я сказала:

— Щоразу, як заплющую очі, бачу цього чоловіка з тими двома пістолетами в руках. Я ж не помітила, що вони прикручені клейкою стрічкою, бачила тільки його очі. У мене було враження, наче він переляканий. Та він не підкорявся. Перед ним дівчинка, очі зав’язані...

— Анно, тут про це не треба, ми вийшли на люди, щоб розвіятися. Хіба ж можеш ти не думати про це, якщо весь час про нього кажеш?

— А нехай тобі дідько, Марку, — вигукнула я, — та це ж моя дійсність!

Я не лише підвищила голос, а ще й зробила необережний рух і перекинула чашку. Люди за сусідніми столами звернули на нас увагу. Я була стомлена.

— Гаразд, побалакаємо, як ти заспокоїшся, — примирливим тоном сказав Марк.

— Ні, не варто. Гадаю, мені треба трохи пройтися. Хочу побути сама. Погуляю парком, а ти йди додому, там зустрінемося.

Тепер я розумію, що Маркова проблема була в тому, що він не хотів розмовляти на цю тему.

Та я не хотіла чути ні його думки, ні того, чи схвалює він мої дії: мені просто хотілося, щоб хтось вислухав мене, тоді як він волів поводитися так, наче нічого не сталося або ж наче все забулося.

Мені потрібно було вільно говорити про це. За порадою поліційного психолога, я розмовляла про це зі своїми колегами. Вони дуже уважно поставилися до мене: з одним я випила по чарці, другий запросив мене повечеряти. Від тих зустрічей я трохи підбадьорилася, та, як на лихо, Марк узяв собі в голову, буцім я закрутила роман із моїм колегою.

— Цікаво, — сказав він, — ти завжди в доброму гуморі, коли повертаєшся з цих зустрічей. А зі мною ти зовсім інша.

— Марку, не треба мені цим докоряти, я просто випила кави з колегою. Він одружений і має двох дітей.

— Ох, як ти мене заспокоїла тим, що він одружений! Хіба одружені чоловіки не зраджують своїх дружин?

— Марку, не кажи мені, що ти ревнивець!

— Анно, ти весь час насуплена, коли зі мною. Усміхаєшся лише тоді, коли сама. Не кажу вже про те, що вже й забув, коли ми востаннє кохалися!

Я не могла пояснити Маркові, що він дарма підозрює мене. Хіба мало я казала, що кохаю його? Так чи так я була винна в тому, що його занедбала, занадто переймалася тим, що гнітило мене, і наче покинула його. І він почав шукати уваги, якої йому бракувало, в однієї колеги, а та лише цього і чекала. Уся контора про це знала, а отже, і я. Дізнавшись про це, я того ж таки дня перебралася до Лорани.

Потім настала пора, коли Марк почав шкодувати за тим, що утнув, почав виправдовуватися, почав благати мене. Він покаявся у своєму гріху перед моїми батьками, а ті пожаліли його, коли він вивалив їм усю інформацію про наше життя.

— Анно, чотири місяці без сексуальних стосунків — це все ж таки неабищо! — сказала мені мама.

— Невже Марк розповів вам про це? — жахнулася я.

— Авжеж, він поскаржився нам.

І тоді я збагнула, що найгірше — не те, що Марк помилявся. А те, що чоловік, який був для мене звабником і захисником, рятував життя в ресторані й чарував товариство, виявився віднині жалюгідним скиглієм, який скаржився моїй матінці на те, що я рідко йому давала. Зрозуміла, що в наших стосунках щось безповоротно урвалося, і 2012 року нарешті вирішила розлучитися.

Я втомилася від Нью-Йорка, зморилася від міста, від його спеки, від його розмірів, від безперервного гамору і від його нічних вогнів, що ніколи не згасали. Мені кортіло оселитися деінде, потрібно було змінити життя, і випадково я натрапила в «Нью-Йоркському літературному огляді», який передплачувала, на присвячену Орфеї статтю.

На час фестивалю я взяла кілька днів відпустки, винайняла кімнату в готелі «Озерний» і подалася до Орфеї. Автор статті таки правду писав: біля самісінького Нью-Йорка мені відкрився пречудовий світ, де не було ніяких несподіванок. Я залюбки оселилася б тут. Мене просто-таки зачарували його вулички, його кінотеатр, його книгарня. Орфея видалася мені містом моєї мрії, придатним задля того, щоб змінити життя й обстановку.