Виявили ми і те, що уночі в лютому у тій будівлі сталася пожежа. Для Тенненбаума то була щаслива нагода: необхідність цілковитої перебудови давала змогу змінити її призначення. Про це розповів нам шеф Гарві.

— Отже, ви кажете, що завдяки цій пожежі Тенненбаум зміг відкрити ресторан.

— Атож.

— І та пожежа мала кримінальне походження, як я гадаю.

— Авжеж. Та ми не знайшли доказів, що підпалив той будинок Тенненбаум. Принаймні, як завжди буває в таких випадках, пожежа сталася вчасно і дала змогу Тенненбаумові здійснити всі роботи і відкрити кафе «Афіна» якраз перед початком фестивалю. Відтоді в ньому не було де яблуку впасти. Як бачите, він не міг собі дозволити навіть найменшої затримки.

— І це й мало бути вирішальним чинником. Адже декілька свідків кажуть, що Ґордон погрожував Тенненбаумові сповільнити роботи. Зокрема, тодішній заступник начальника поліції Ґуллівер казав нам, що якось утрутився, коли ці двоє мало не побилися на вулиці.

— Чому ніхто не казав нам про ці чвари з Тенненбаумом? — здивувався я.

— Тому що це було в березні, — відказав Ґуллівер. — І воно вилетіло мені з голови. Знаєте, в політиці люди легко казяться. Таких випадків я сотні можу вам розповісти. Он завітайте на засідання муніципальної ради: люди весь час там колотять. Але це не означає, що вони стрілятимуть одне в одного.

Та для нас із Джессом цього було достатньо. Докази були залізні: Тенненбаум мав мотив убити міського голову, він був досвідчений стрілець і його автомобіль упізнав свідок перед будинком Ґордона за кілька хвилин до вбивства. Уранці 12 серпня 1994 року ми затримали Теда Тенненбаума за обвинуваченням у вбивстві Джозефа, Леслі й Артура Ґордонів, а також Меґан Падалін.

Ми тріумфально прикотили до крайового центру поліції штату і під захопленими поглядами наших колег і майора МакКенна попровадили Тенненбаума до камери.

Та наша радість тривала лише кілька годин. За той час Тед зателефонував Робіну Стару, славетному нью-йоркському адвокатові, який одразу ж примчав із Мангеттена, коли Тедова сестра переказала йому сто тисяч доларів гонорару.

У кімнаті для допитів Стар змішав нас із грязюкою в присутності розлюченого майора і всіх наших колег, що мало не падали від реготу, наглядаючи за цією сценою крізь спеціальну дзеркальну шибку.

— Я бачив невдатних поліціянтів, — гримів Стар, — але ви всіх переплюнули! Ану повторіть мені ще раз вашу казочку, сержанте Скотте.

— Не треба так ставитися до нас, — відтяв я. — Ми знаємо, що ваш клієнт не ладнав із головою Ґордоном через ремонтні роботи у кафе «Афіна».

Стар зацікавлено глянув на мене.

— Ті роботи вже тривали, як мені здається, чи в чому проблема, сержанте Скотте?

— Перебудовні роботи в кафе «Афіна» не могли запізнюватися, а я знаю, що мер Ґордон погрожував вашому клієнтові все зупинити. Уже вкотре посварившись із ним, Тед Тенненбаум убив Ґордона, його родину і ту нещасну спортсменку, що пробігала коло будинку. Адже, як ви знаєте, адвокате Стар, ваш клієнт пречудовий стрілець.

Стар іронічно посміхнувся.

— Ох і накрутили ви, сержанте. Знаєте, я просто-таки приголомшений.

Тенненбаум мовчав, задовольняючись тим, що замість нього промовляв адвокат, який досі витягав його з усіх халеп.

— Якщо ви скінчили вашу казочку, то тепер дозвольте мені відповісти. Мій клієнт не міг бути в голови Ґордона 30 липня о 19 годині, тому що в цей час він чергував у Великому театрі. Можете запитати будь-кого, хто був тоді за кулісами, всі скажуть, що бачили Теда.

— Тоді всі вешталися туди-сюди, — сказав я. — Тенненбаум мав час, щоб тихенько вислизнути відтіля. Звідти можна дістатися автомобілем до будинку голови лише за кілька хвилин.

— А певно, сержанте! Згідно з вашою теорією, мій клієнт швиденько сів за кермо, поїхав до голови, повбивав усіх, що трапилися на його шляху, а потім спокійнісінько повернувся до театру і став на своє місце.

Я вирішив викласти мій козир. Завдати останнього удару, як я гадав. Витримавши значущу паузу, сказав Старові:

— Автомобіль вашого клієнта офіційно ідентифікований перед будинком родини Ґордонів за кілька хвилин до вбивства. І це є причиною перебування вашого клієнта в комісаріаті й підставою на те, що він вийде звідси тільки задля того, щоб його доправили до федеральної в’язниці й поставили перед судом.

Стар суворо дивився на мене.

Я вже подумав, що поцілив точнісінько в ціль. І тоді він зааплодував.

— Браво, сержанте. Давно ніхто так не тішив мене. То ваш картковий будиночок збудований на оцій дурні про вантажний автомобіль? На тому, що ваш свідок не здатний був упізнати його цілих десять днів, а потім раптом до нього повернулася пам’ять?

— Звідки ви про це знаєте? — вражено запитав я.

— Знаю, бо виконую мою роботу, на відміну від вас, — загримів Стар. — І знайте, що жоден суддя не візьме до уваги оці ваші дитячі казочки! Ваші докази гідні бойскаута, вам має бути соромно, сержанте. Якщо вам нема чого додати, то ми з моїм клієнтом звільнимо вас від нашої присутності.

Відчинилися двері кімнати для допитів. Майор просто-таки спопелив нас поглядом. Він відпустив Стара й Тенненбаума, і коли вони пішли, увійшов до кімнати і щосили загилив носаком стільця. Ще ніколи я не бачив його таким розлюченим.

— Оце таке ваше розслідування? — вигукнув він. — Я просив вас хутчій працювати, а не коїти бозна-чого!

Ми з Джессом похнюпилися. Нічого не сказали у відповідь, і це ще дужче розлютило майора.

— То що ви мені скажете, га?

— Я певен, що це Тенненбаум учинив той злочин, пане майоре, — сказав я.

— Що це за певність, Скотте? Це певність поліціянта? Та, що не дає ні спати, ні їсти, поки не розкриєш злочин?

— Так, пане майоре.

— Тоді катайте відціля! Ушивайтеся звідси обидва і беріться наново до цієї справи!

Середа, 2 липня 2014 року

За двадцять чотири дні до фестивалю

На шосе номер сімнадцять доступ до Оленячого озера був заблокований автомобілями рятувальної служби, пожежними машинами, каретами швидкої допомоги і десятками поліційних автівок, що прибули з усього краю. Патрулі дорожньої поліції перекрили рух, а попід лісом з одного боку і з іншого напнули стрічки, де вже чатували поліціянти, перепиняючи роззяв і журналістів, які знай напливали.

За кілька десятків метрів звідтіля, попід спадистим спуском, у густій траві й кущах лохини, ми з Анною і Дереком, шеф Ґуллівер і гурт полісменів мовчки споглядали феєричне видовисько озерної гладіні, вкритої водяними рослинами. Посеред озера поміж тим зіллям виділялася світла пляма: то було людське тіло. У лататті застряв труп.

Здаля неможливо було сказати, чи то тіло Стефані. Ми чекали на водолазів із поліції штату. А поки що стояли, не кажучи ні слова, і безсило розглядали спокійне озерне плесо.

На протилежному березі поліціянти спробували підійти ближче до води і застрягли в багні.

— Цю зону не обшукали? — запитав шеф Ґуллівер.

— Ми не дійшли сюди. Місце малодоступне. Та й береги багнисті, скрізь очерет.

Десь далеко почулися сирени. Наближалася підмога.

Потім прибув мер Браун із Монтанем, який привіз його сюди. Урешті приїхала поліція штату, і всі заметушилися: поліціянти з пожежниками принесли надувні човни, а за ними прийшли й водолази зі своїм тяжким спорядженням.

— Що коїться в цьому місті? — пробурмотів міський голова, підійшовши до нас і кинувши оком на латаття, що пишно розрослося на воді.

Водолази хутко вбралися, човни спустили на воду. Ми з Ґуллівером залізли в один із них і попливли, за нами прямував човен із водолазами. Жаби і птаство затихли, і коли замовкли двигуни, запанувала гнітюча тиша. Човни з розгону пропливли ще трохи, зминаючи квіти латаття, й зупинилися коло трупа. Водолази спустилися у воду і зникли в хмарі бульбашок. Я укляк на кормі й нахилився до поверхні води, щоб розгледіти тіло, яке вивільнили з латаття водолази. Коли вони нарешті перевернули його, я мимохіть сахнувся назад. Набрякле у воді обличчя було лицем Стефані Мейлер.