Незабаром звістка про тіло Стефані Мейлер, яке знайшли в Оленячому озері, розійшлася по всіх усюдах. Приходили роззяви, що скупчувалися за поліційним бар’єром. Чимало було і представників місцевої преси. Усе узбіччя шосе номер сімнадцять стало скидатися на гомінкий сільський ярмарок.

Тіло доправили на берег, і патологоанатом, доктор Ранжіт Сінґ, здійснив попередній огляд, а потім погукав нас із Анною й Дереком, мера Брауна, шефа Ґуллівера і пояснив ситуацію.

— Гадаю, Стефані Мейлер задушили, — сказав він.

Мер Браун затулив лице долонями. Лікар провадив:

— Звісно, треба почекати результатів розтину, щоб достеменно з’ясувати, що сталося, та я вже можу сказати, що на шиї в неї виділяються чималі гематоми, видно також і сліди ціанозу. На руках і обличчі подряпини, а на ліктях і колінах садна.

— Чому труп не помітили відразу? — запитав Ґуллівер.

— Труп спливає на поверхню води через певний час. Якщо судити зі стану тіла, смерть настала вісім чи дев’ять днів тому. Принаймні понад тиждень.

— Тобто тієї ночі, коли вона зникла, — сказав Дерек. — Стефані викрали і вбили.

— О боже! — приголомшено пробурмотів Браун, провівши долонею по волоссю. — Хто міг укоїти таке з цією сердешною дівчиною?

— Це те, що ми маємо з’ясувати, — відказав Дерек. — У вас склалася серйозна ситуація, пане голово. У вашій місцевості діє вбивця, можливо, навіть у вашому місті. Ми не знаємо, з яких причин він убиває, та не виключено, що вбиватиме і далі. Поки ми не заарештували його, треба подвоїти обережність. Розробити разом із поліцією штату план безпекових заходів, який виконуватиме поліція Орфеї.

— План безпекових заходів? — занепокоївся Браун. — Таж подумайте самі, ви налякаєте людей! Майте на увазі, Орфея — курортне містечко! Нехай тільки поповзуть чутки, що тут діє убивця, й курортний сезон піде собаці під хвіст! Ви розумієте, що це означає для нас?

Він обернувся до шефа Ґуллівера й Анни.

— Як довго ви можете блокувати цю інформацію? — запитав він у них.

— Усі вже знають, Алане, — відказав Ґуллівер. — Чутки вже розійшлися по всіх усюдах. Он погляньте на узбіччя, це ж справжнісінький ярмарок!

Раптом ми почули крик: приїхали батьки Стефані. Вони з’явилися понад берегом.

— Стефані! — страшно заволала Труді разом із чоловіком.

Обоє побігли униз, і ми з Дереком поспішили їх перейняти, щоб вони не зайшли занадто далеко і не побачили на березі тіло їхньої доньки, яке саме пакували у пакет для трупа.

— Ви не можете бачити це, пані, — пробурмотів я Труді Мейлер, що притулилася до мене.

Вона почала кричати і плакати. Ми спровадили Труді й Денніса Мейлерів до поліційного автомобіля, де на них уже чекав психолог.

Треба було зробити заяву для преси. Я волів полишити це на міського голову. Ґуллівер не міг пропустити нагоду з’явитися на екрані телевізорів, тож наполягав, що піде з ним.

Вони піднялися до поліційного бар’єру, за яким з’юрмилися журналісти з усього краю. Там були знімальні групи телеканалів, фотографи й кореспонденти газет. Коли мер Браун і Ґуллівер підійшли до стрічки, на них націлилися десятки мікрофонів та об’єктивів. Майкл Бірд поставив перше запитання, і видно було, що тон його відрізняється від голосів колег.

— Стефані Мейлер убили?

Запала мертва тиша.

— Треба зачекати результатів слідства, — відказав мер Браун. — Не треба робити поспішних висновків, прошу вас. Незабаром буде офіційне комюніке.

— Але в озері знайшли тіло Стефані Мейлер? — знову запитав Майкл.

— Я не можу сказати вам більше.

— Пане голово, ми бачили тут її батьків, — наполягав Майкл.

— Здається, це таки Стефані Мейлер, — мусив визнати Браун, якого загнали в куток. — Та батьки ще не впізнали офіційно її тіло.

Журналісти відразу ж засипали його запитаннями, та в тому хорі знову прозвучав голос Майкла Бірда.

— Отож Стефані вбили, — виснував він. — Гадаю, ви не казатимете нам, що пожежа в її домі була випадковим збігом. Що коїться в Орфеї? Що ви приховуєте від людей, пане голово?

Браун незворушно відказав спокійним голосом:

— Я розумію ваше запитання, але дайте змогу слідчим виконувати їхню роботу. Поки що я нічого не коментуватиму, бо не хочу завадити роботі поліції.

Майк був такий схвильований і збурений, що гукнув іще:

— Пане голово, зараз, коли в місті траур, ви будете влаштовувати святкування Четвертого липня?

Те запитання застало Брауна несподівано, та за якусь частку секунди він відповів:

— Поки що можу заявити, що Четвертого липня скасовуються святкові феєрверки.

Журналісти і роззяви загаласували.

Ми з Анною і Дереком тим часом оглядали береги озера, щоб утямити, як могла потрапити сюди Стефані. Дерек вважав, що вбивство було скоєне поспіхом.

— Як на мене, — сказав він, — будь-який убивця постарався б заховати тіло, щоб його не знайшли до певного часу. Особа, що зробила це, не збиралася вбивати її, та й ще у такий спосіб.

Береги Оленячого озера, завдяки чому вони й виявилися справжнісіньким раєм для птаства, здебільшого були недоступні, порослі густою й високою стіною комишів, що простягалася, куди око засягне. То були справжнісінькі хащі, де не ступала людська нога, там гніздилися десятки видів птахів, що почувалися в безпеці. Інша частина озера була при самому березі облямована сосновим лісом, що тягнувся понад сімнадцятою автострадою до самісінького океану.

Спершу нам здавалося, що пішки можна пройти тільки тим берегом, яким ми сюди спустилися. Та уважно оглянувши ту місцину, ми помітили, що трава на тому березі, де був ліс, нещодавно була потолочена. Ми насилу дісталися до того місця: земля була грузька і багниста. Там ми побачили рівну галявину, що виходила в ліс, болото там було потовчене. Щось певне казати не випадало, але, здається, там видніли сліди людської ноги.

— Тут щось сталося, — сказав Дерек. — Та я сумніваюся, що Стефані дісталася сюди тією самою дорогою, що й ми. Надто вже круто тут. Як на мене, єдиний шлях, яким можна добитися до цього берега...

— ...пролягає через ліс?

— Атож.

Разом із кількома орфейськими поліціянтами ми ретельно обшукали ту ділянку лісу, що прилягала до озера. Виявили слід у траві й поламані галузки, а потім знайшли клапоть тканини, що зачепився за кущ.

— Либонь, це клапоть футболки, яка була на Стефані в понеділок, — сказав я Анні з Дереком, надіваючи латексні рукавички, щоб забрати його.

Ще в озері я помітив, що Стефані взута лише в один черевичок. На правій нозі. Лівий ми знайшли в лісі, він зачепився за суху корчомаху.

— Отож вона бігла лісом, — виснував Дерек, — намагаючись від когось утекти. Інакше зупинилася б і підібрала черевичок.

— І її переслідувач наздогнав її коло озера й утопив, — докинула Анна.

— Твоя правда, Анно, — погодився Дерек. — Але невже вона прибігла сюди із пляжу?

Поміж двома тими пунктами було п’ять миль.

Прямуючи слідом, що простував через ліс, ми вийшли на шлях, опинившись метрів за двісті від поліційного бар’єру.

— Вона побігла у цьому напрямку, — сказав Дерек.

Поруч біля того місця, на узбіччі, ми побачили сліди від шин. Отож її переслідувач був на автомобілі.

 Тієї ж таки пори в Нью-Йорку

Мета Островскі сидів у своєму кабінеті в редакції «Нью-Йоркського літературного огляду» й стежив за білкою, що плигала на моріжку в сквері. Майже бездоганною французькою він водночас давав інтерв’ю якомусь паризькому часописові, що хотів знати його думку про сприймання європейської літератури в Сполучених Штатах.

— Авжеж! — палко вигукнув Островскі. — Тим-то і став я на сьогодні одним із найвидатніших критиків у світі, і вже тридцять років неухильно дотримуюся своїх правил. Непохитна розумова дисципліна — ось мій секрет. І не закохуватися. Закохуються лише слабаки!

— Проте, — заперечила журналістка на тому кінці дроту, — декотрі лихі язики подейкують, що літературний критик — це невдатний письменник...