— Дурня, люба моя, — зареготав Островскі. — Ніколи, чуєте, ніколи, не зустрічав я критика, який прагнув би стати письменником. Критики вищі від цього. Писанина — це мистецтво, що стоїть нижче. Писати — це тулити докупи слова, що потім утворюють фрази. Навіть дресирована мавпа вміє таке робити!

— То яка тоді роль критика?

— Встановлювати істину. Давати нагоду масам відсіювати добре від кепського. Бачите, тільки невеличка частина населення може збагнути сама, що насправді добре. На жаль, оскільки всі сьогодні хочуть висловити свою думку про все, ми, критики, коли бачимо, як вихваляють цілковите ніщо, зобов’язані навести лад у цьому вертепі. Ми — поліція інтелектуальної істини. Оце все.

Коли інтерв’ю скінчилося, Островскі замислився. Так добре він промовляв! Так цікаво! І що за блискуча імпровізація — порівняти письменників із мавпами! Кількома словами він змалював присмерк людства. Він так пишається, що думка його спритна, а розум такий меткий!

Утомлена секретарка відчинила двері кабінету, не постукавши.

— Заради бога, стукайте, перш ніж увійти! — вигукнув Островскі. — Це ж кабінет поважної особи.

Він ненавидів цю жінку, підозрював, що вона депресивна.

— Сьогоднішня пошта, — сказала вона, навіть не звернувши уваги на його зауваження.

І поклала лист на стос книжок, які ще треба було прочитати.

— Єдиний лист, і все? — розчаровано запитав Островскі.

— І все, — відказала секретарка, виходячи з кабінету і зачиняючи за собою двері.

Ото вже лихо — така скупа стала ця пошта! Коли він працював у «Нью-Йорк таймс», йому надходили цілі пакунки листів від читачів, що не пропускали жодної його критичної статті, жодного допису в хроніці. Та це було колись, за минулої доброї пори, пори його всемогутності, пори, що відійшла у безвість. Тепер йому вже не пишуть, не впізнають на вулиці, у театральних залах глядачі не аплодують, коли він заходить, автори не вишиковуються в черги під його домом, щоб вручити свої книжки, а потім жадібно ухопити недільний літературний додаток, сподіваючись прочитати там про своє творіння. Стільки блискучих кар’єр створив він своїми критичними статтями, стільки славетних імен знищив убивчими фразами! Він підносив до неба, він змішував з багном. Але це було раніше. Сьогодні його не бояться вже так, як боялися колись. Його критичні статті переглядали тільки читачі «Огляду». Звісно, це було солідне видання, але все ж таки набагато меншого масштабу.

Прокинувшись цього ранку, Островскі мав якесь чудернацьке передчуття. Повинна була статися подія, що штовхне його кар’єру вгору. Він зрозумів, що цією подією був той лист. Лист був важливий. Інстинкт ніколи не підводив його, він підказував йому, хороша книжка чи ні, ще тоді, коли брав її до рук. Але що ж було в тому листі? Він не хотів поспішно відкривати його. Чому не зателефонували, а надіслали листом? Він гарячково міркував: а що як це пропозиція від якогось продюсера зняти фільм про його життя? Серце калатало, він іще раз оглянув конверт з усіх боків, потім роздер і дістав звідти аркуш паперу. Відразу ж поглянув на підпис: Алан Браун, мер Орфеї.

Лист закінчувався звичними запевненнями у повазі. До нього додали ще програму фестивалю й туристичний проспект.

Ото вже розчарував його той клятий лист! Клятий, нікчемний лист від того клятого мера з клятого провінційного містечка! Чому не запрошують його на престижніші події? Він жбурнув лист у смітник. Щоб відволіктися від того розчарування, вирішив написати критичну статтю для «Огляду». Як водилося у нього завжди, взяв нещодавній рейтинг продажу книжок у Нью-Йорку, тицьнув пальцем у книжку, що найліпше продавалася, й написав нищівний матеріал про твір, якого й у вічі не бачив. Ту роботу перебив йому сигнал комп’ютера, який сповіщав, що надійшло повідомлення електронною поштою. Островскі звів очі на екран. То був лист від Стівена Берґдорфа, головного редактора. Подумав собі, що йому треба, тому Берґдорфові: він намагався йому зателефонувати і перед тим, та Островскі якраз давав інтерв’ю. Він відкрив пошту.

Островскі схопився з фотеля, вискочив зі свого кабінету, побіг коридором і рвучко відчинив двері головного редактора, який сидів у себе за столом.

— ОТАКЕ МЕНІ УЛАШТУВАТИ! — загорлав він.

— Послухайте, Островскі, — спокійно сказав Берґдорф, — я вже два дні намагаюся з вами поговорити.

— Як насмілюєтеся ви мене вигнати, Стівене? Ви що, геть з глузду з’їхали? Та місто Нью-Йорк розіпне вас! Натовп розлючених фурій потягне вас із Мангеттена до Таймс-скверу і повісить на ліхтарі, повірте мені! І я нічого не зможу зробити для вас. Я казатиму їм: «Припиніть! Відпустіть цього нещасного чоловіка, він сам не тямив, що коїв!» — а вони мені відповідатимуть, шаленіючи від люті: «Тільки смерть може виправити образу, якої завдали Островскі».

Берґдорф із сумнівом дивився на Островскі.

— Ви погрожуєте мені смертю, Островскі?

— Нітрохи! — відказав той. — Навпаки, я рятую вас від смерті, як тільки можу. Народ Нью-Йорка любить Островскі!

— Ох, любий мій, облиште верзти ці нісенітниці! Ньюйорківцям ви потрібні як торішній сніг. Вони навіть не знають, хто ви такий. Ви геть уже втратили популярність.

— Останні тридцять років я був критиком, якого найдужче боялися!

— Ну, то вже якраз пора, щоб перестали боятися.

— Читачі обожнюють мене! Я...

— ...Бог, але ще ліпший од Бога! Знаю я ваше гасло, Островскі. Застарі ви вже, ось що. Облиште критику. Пора вже звільнити місце новому поколінню. Мені шкода.

— Актори окропом дзюрили, коли я заходив до театру!

— Так, але це було раніше, в епоху телеграфу й дирижаблів!

Островскі насилу стримався, щоб не затопити йому в пику. Не хотів він опускатися до бійки. Не прощаючись, обернувся й пішов, що було, на його думку, найгіршою образою. Повернувся до кабінету, звелів секретарці принести коробку й поскладав туди найбільш пам’ятні речі, а потім покинув редакцію. За все життя ніколи його ще так не ображали.

Містечко було страшенно збурене. Виявлення тіла Стефані й заява голови про скасування святкового феєрверка Четвертого липня викликали неабияке хвилювання. Поки ми з Дереком провадили слідство біля Оленячого озера, Анну покликали на підмогу до будинку адміністрації, де почалася демонстрація. Перед муніципалітетом зібрався гурт протестувальників, всі вони були комерсанти й висловлювали підтримку святкового феєрверка, вимахуючи гаслами, де понаписували свої вимоги.

— Якщо у п’ятницю ввечері не буде феєрверка, мені й крамницю нема чого відчиняти, — казав куций дядечко, що тримав ятку з мексиканськими наїдками. — Цей вечір дає мені найбільший виторг за сезон.

— Я вклав чималі гроші, щоб винайняти місце на набережній і залучити персонал, — пояснював іще один. — Якщо не буде феєрверка, то чи міська влада відшкодує мені збитки?

— Те, що сталося зі Стефані Мейлер, звісно, страхіття, але яким чином пов’язане воно з національним святом? Щороку тисячі людей приходять на набережну, щоб помилуватися феєрверком. Надходять вони завчасно, перед тим вештаються крамницями на центральній вулиці, вечеряють у ресторанах. Якщо не буде феєрверка, ніхто й носа туди не поткне!