— Це правда, пане Падаліне, — сказав Дерек. — Ми тоді помилилися з жертвою. Об’єктом того вбивства була ваша дружина, а Ґордони були побічними жертвами.

— Але чому Меґан?

— Оце ми й хотіли б дізнатися, — сказав я.

— Безглуздя якесь. Меґан була така хороша. Її любили відвідувачі книгарні, поважали сусіди.

— І все ж таки, — сказав я, — хтось так не любив її, що вирішив убити.

Семюелеві аж заціпило від подиву.

— Пане Падаліне, — озвався Дерек, — це дуже важливе запитання: вам погрожували? Може, ви мали справи з небезпечними людьми? Маю на увазі таких, що могли завзятися на вашу дружину.

— Та не було нічого такого! — образився Семюель. — Ви справді погано нас знаєте.

— А вам каже щось ім’я Джеремі Фолт?

— Нічогісінько. Учора ви вже питали мене про нього.

— Меґан була занепокоєна незадовго до смерті? Вона казала вам про те, що її турбує?

— Ні-ні. Вона полюбляла читати, писати, бігати.

— Пане Падаліне, — сказала Анна, — хто міг знати про те, що ви з Меґан не будете брати участі у святкуваннях прем’єри фестивалю? Убивця знав, що того вечора ваша дружина вийде побігати, як робила завжди, хоч більшість мешканців міста була на центральній вулиці.

Семюель Падалін трохи подумав.

— Усі говорили про цей фестиваль, — урешті сказав він. — Меґан розмовляла про нього і з нашими сусідами, коли робила покупки, і з відвідувачами книгарні. Балачки стосувалися одного питання: хто встиг придбати квитки на прем’єру, а хто стоятиме в натовпі на центральній вулиці. Знаю, що Меґан казала усім, хто її питав, про те, що ми не встигли придбати квитки і вона не хоче товктися в юрмі у середмісті. Казала таким тоном, яким дехто сповіщає, що не святкує Різдво, а воліє ліпше поспати: «Ліпше я читатиму на терасі, вечір буде спокійним як ніколи». Отака іронія.

Семюель, здавалося, геть засмутився.

— Ви кажете, Меґан полюбляла писати, — знову озвалася Анна. — Що вона писала?

— Усе й нічого. Їй завжди кортіло написати роман, та бракувало хорошої інтриги, як сама вона казала. Зате вона вела щоденник, причому досить регулярно.

— Ви зберегли його? — запитала Анна.

— Зберіг. Там зошитів із п’ятнадцять.

Семюель Падалін вийшов на хвилю й повернувся із запорошеною картонною коробкою, яку, напевне, дістав із підвалу. Там було десятків зо два зошитів, усі однакового штибу.

Анна розгорнула один: аж до останньої сторінки він був пописаний густим, вишуканим почерком. Там було на цілі години читання.

— Ми можемо їх узяти? — запитала вона Семюеля.

— Як хочете. Проте сумніваюся, що ви знайдете там щось цікаве.

— Ви читали їх? — запитав Дерек у Семюеля Падаліна.

— Авжеж, — відказав той. — Трохи. Після смерті дружини мені закортіло більше дізнатися про неї, про її думки. Та незабаром я виявив, що вона нудьгувала. Ось побачите, як вона змальовувала своє повсякденне життя: вона нудьгувала від повсякдення, їй нудно було зі мною. Вона писала про свою роботу в книгарні, про тих, хто купували книжки, про те, які книжки вони купували. Мені соромно казати вам про це, та я збагнув, що тут було щось зворушливе. Незабаром я припинив те читання, мені було прикро. Цим і пояснюється те, що я відніс ці зошити у підвал.

Уже виходячи із тією коробкою під пахвою, ми побачили, що в передпокої стоять валізи.

— Кудись їдете? — запитав Дерек.

— Це дружина їде. Відвезе дітей до своїх батьків, у Коннектикут. Злякалася подій, що сталися останнім часом в Орфеї. Я приєднаюся до них згодом. Коли буде дозвіл покинути штат.

Ми з Дереком мали повернутися до крайового центру поліції штату, щоб побачитися з майором. Він хотів вислухати наш звіт про ситуацію. Анна запропонувала взятися до зошитів Меґан Падалін.

— Ти що, ні з ким не хочеш ділити цієї роботи? — запитав я.

— Авжеж, я із задоволенням прочитаю все, принаймні розвіюся трохи. Мені це потрібно.

— Мені шкода, що в тебе так склалося з посадою начальника поліції.

— Та пусте, — сказала Анна, щосили намагаючись не заплакати перед нами.

Ми з Дереком подалися до крайового центру поліції штату.

Повернувшись до Орфеї, Анна заглянула до комісаріату. Усі поліціянти зібралися в залі для відпочинку, де Монтань виголошував невеличку імпровізовану промову з нагоди вступу на посаду начальника поліції.

Анна не могла того слухати, тому вирішила поїхати додому і взятися до читання щоденників Меґан. У дверях комісаріату вона зіткнулася з мером Брауном.

Якусь мить вона мовчки дивилася на нього, потім запитала:

— Алане, нащо ви так учинили зі мною?

— Поглянь, у якому ми лайні, Анно, і май на увазі, що й ти почасти винна. Ти так хотіла брати участь у цьому розслідуванні, то мусиш узяти на себе і відповідальність за його наслідки.

— Ви караєте мене за те, що я робила мою роботу? Авжеж, я була зобов’язана допитати вас і вашу дружину, але так потрібно було для розслідування. Ви такий самий громадянин, як і всі, і я не давала вам ніяких пільг, адже я справжній полісмен. Якщо ж ви прозиваєте лайном п’єсу Кірка Гарві, то мушу вам нагадати, що ви самі притягли його сюди. Це ви не хочете визнавати своїх помилок, Алане. Ви варті не більше, ніж Ґуллівер і Монтань. Вважаєте себе королем-філософом, а насправді — просто вузьколобий деспот.

— Іди собі, Анно. Можеш подати у відставку, якщо тобі тут не подобається.

Не тямлячись від гніву, вона прийшла додому. Переступила поріг, опустилася на підлогу в передпокої й заплакала. Довгенько так сиділа, притулившись спиною до шафи і ковтаючи сльози. Уже й не знала, що вдіяти. І кому телефонувати. Лорані? Та скаже їй, що попереджала: життя в Орфеї не для неї. Матері? Вона прочитає їй мораль.

Заспокоївшись урешті, глянула на коробку із зошитами Меґан Падалін, яку принесла з собою. Що ж, треба поринати в читання. Вона налила собі склянку вина, сіла у фотелі й почала читати.

Розпочала із середини 1993-го і простежила рік життя Меґан аж до липня 1994 року.

Спершу її прикро вразило те, яке нецікаве і вбоге життя було в Меґан Падалін. Вона зрозуміла, що відчував її чоловік, читаючи ті рядки.

Аж ось від 1 січня 1994 року Меґан почала змальовувати святкування Нового року, що відбулося в готелі «Троянда Півночі», у Бріджгемптоні, де вона зустріла чоловіка «не з нашого регіону» і який просто-таки підкорив її.

Потім Анна сягнула лютого 1994 року. Те, що вона виявила в записах того періоду, її геть приголомшило.

І січня 1994 року

Для мене цей рік розпочався добре. Вчора ми були на святкуванні Нового року в готелі «Троянда Півночі» у Бріджгемптоні. Я зустріла одного чоловіка. Він був не з місцевих. Ніколи я не мала таких почуттів, як зараз. Від учора в животі у мене наче метелики тріпочуть крильцями.

25 лютого 1994 року

Сьогодні я телефонувала до міської адміністрації. Анонімно. Розмовляла із заступником міського голови, Аланом Брауном. Гадаю, це хороший чоловік. Сказала йому все, що знаю про мера Ґордона. Подивимося, що з цього буде.

Потім я розповіла Фелісіті про те, що зробила. Вона розгнівалася. Сказала, що це може обернутися проти неї. Зрештою, вона могла й не казати цього мені. Міський голова Ґордон — гівно, і треба, щоб усі про це знали.

8 березня 1994 року

Я знову бачилася з ним. Ми зустрічаємося тепер щотижня. Я така щаслива від цих зустрічей.

1 квітня 1994 року

Сьогодні бачила Ґордона. Він приходив до книгарні. Ми були самі в магазині. Я все йому виклала: що все знаю й що він злочинець. Це було наче вибух. Два місяці я накопичувала це в собі. Він, звісно ж, усе заперечував. Він знає, що винен. Я хотіла дати інформацію журналістам, але Фелісіті заборонила.