— Отож залишаються Стівен Берґдорф, Рон Ґуллівер і Семюель Падалін.

— Ґуллівер уже два місяці як подав у відставку, — нагадала Анна, перш ніж пояснити Кіркові й Майклові, що експерт висунув версію про можливий від’їзд убивці під вигаданим приводом. — Ану ж бо він завтра заявить, що вирушає на постійне проживання до країни, яка не видає злочинців?

— А Стівен Берґдорф? — запитав Дерек. — 1994 року, якраз після тих убивств, він оселяється в Нью-Йорку, та ось знову опиняється в Орфеї, щоб узяти участь у п’єсі, яка має виявити ім’я вбивці.

— А що ми знаємо про Семюеля Падаліна? — запитав я. — За тієї пори він був таким невтішним удівцем, аж годі було й уявити, що він міг убити свою дружину. Та перш ніж вилучити його зі списку, треба більше дізнатися про нього і про ті причини, які змусили його взяти участь у розподілі ролей. Бо хто ж, як не він, чудово знав звички Меґан і про те, що вона не піде на фестиваль у вечір прем’єри.

Майкл Бірд пошукав інформацію про Семюеля Падаліна і сказав:

— То було дуже хороше подружжя, без кримінального минулого, їх дуже цінували. За тієї пори я опитав їхніх сусідів: усі вони казали те саме. Ніякого галасу, ніяких сварок. Усі казали, що це хороші й вочевидь щасливі люди. Видно було, що Семюеля страшенно вразила смерть дружини. Один сусід навіть боявся, що він вкоротить собі віку. Потім він подолав ту кризу й одружився знову.

— Справді, — підтвердив Кірк, — і в мене склалося тоді подібне враження.

— Так чи так, — підсумував я, — ні Рон Ґуллівер, ні Стівен Берґдорф, ні Семюель Падалін, здається, не мали причини вбивати Меґан. Отож повертаємося до нашого початкового запитання. Чому її хотіли вбити? Якщо ми знайдемо відповідь на це запитання, то дізнаємося, хто вбивця.

Нам потрібно було якнайбільше дізнатися про Меґан. І тоді ми вирішили податися до Семюеля Падаліна, сподіваючись, що він зможе трохи більше розповісти про свою першу дружину.

У Нью-Йорку, в своєму помешканні в Брукліні, Стівен Берґдорф намагався переконати дружину в тому, що конче потрібно податися до Єлловстоуна.

— Як, ти не хочеш туди поїхати? — роздратовано допитувався він.

— Послухай, Стівене, — сказала Трейсі, — але ж поліція тобі звеліла залишатися в штаті Нью-Йорк. Чому б нам не податися до озера Чамплейн, до будиночка моєї сестри?

— Бо я хочу, щоб ми скористалися нагодою, якщо вже і в тебе, й у мене відпустка, а в дітей канікули.

— Може, нагадати тобі, що тижнів зо три тому ти і слухати не хотів про Єлловстоун?

— А я хотів якраз зробити приємність тобі й дітям, Трейсі. Вибач, що не забуваю ваших бажань.

— Стівене, то поїдемо до Єлловстоуна наступного літа. Ліпше все-таки дотримуватися наказів поліції й не покидати штату.

— А чого ти боїшся, Трейсі? Гадаєш, я вбивця, так?

— Та ні, звісно.

— То поясни, навіщо поліції знову контактувати зі мною. Знаєш, ти справді важка у спілкуванні. То ти хочеш, то ти не хочеш. Що ж, їдь до сестри, як тобі так кортить, а я тут залишуся, якщо ти не хочеш мандрівки всією родиною.

Повагавшись, Трейсі врешті погодилася. Вона відчувала, що потребує особливих стосунків із чоловіком, щоб знову відновити з ним контакт.

— Гаразд, любий, — лагідно сказала вона, — їдьмо.

— Чудово! — вигукнув Стівен. — То пакуй валізи. Я поки що загляну в редакцію, відвезу статтю й залагоджу деякі питання. Потім заїду до твоєї сестри, щоб позичити кемпінг-кар. Завтра о першій годині ми вирушаємо до Середнього Сходу!

Трейсі насупила брови.

— Нащо ти все ускладнюєш, Стівене? Ми поскладаємо наші речі в авто, заїдемо завтра до сестри, а потім вирушимо.

— Це неможливо, — відказав Стівен, — якщо на задньому сидінні будуть діти, то валізи не буде куди покласти.

— Стівене, ми поставимо їх у багажник. Адже ми купили цей автомобіль тільки тому, що в нього великий багажник.

— Багажник заклинило. Він не відчиняється.

— Лишенько! А що ж сталося? — вигукнула Трейсі.

— Поняття не маю. Заклинило, та й край.

— Заразу піду гляну, що там.

— Нема коли, — сказав Стівен. — Я їду в редакцію.

— Автомобілем? Відколи це ти почав їздити туди автомобілем?

— Хочу послухати, як він їде, здається, там якийсь підозрілий шум у двигуні.

— То ліпше залиш його мені, Стівене, — сказала Трейсі. — Я поїду до автомайстерні, нехай з’ясують, що там за шум, а заразом і багажник полагодять.

— Ніякої майстерні! — вигукнув Стівен. — У крайньому разі, візьмемо автомобіль із собою, потягнемо його за кемпінг-каром.

— Не сміши людей, Стівене, ніхто не морочитиметься з ним у Єлловстоуні.

— А дзуськи! Так буде набагато практичніше. Ми покинемо кемпінг-кар у кемпінгу, а в парк чи околицями їздитимемо автомобілем. Не будемо ж ми кататися тим мастодонтом по всіх усюдах.

— Але ж, Стівене...

— Ніяких «але»! Усі так роблять.

— Ну, гаразд, гаразд, — скорилася Трейсі.

— Я їду в редакцію. Пакуй валізи і скажи сестрі, що я заїду завтра о пів на восьму ранку. О дев’ятій ми вже вирушаємо на Середній Схід.

Стівен вийшов і сів у авто, що стояло надворі. Йому здалося, ніби сморід від Алісиного трупа вже просякає з-під кришки багажника. Чи, може, це було тільки в його уяві? Він поїхав до редакції «Огляду», де його зустріли як героя. Та він був сам не свій. Не чув, як до нього говорять. Враження було таке, наче все довкола йде обертом. Його аж занудило.

Прихід до редакції часопису розв’язав усі його емоції. Він убив людину. Він усвідомив це лише зараз.

Потримавши голову під струменем води у вбиральні, Стівен замкнувся в кабінеті зі своїм заступником, Скіпом Наланом.

— З тобою все гаразд, Стівене? — запитав Скіп. — Ти маєш кепський вигляд. Геть спітнів і білий мов крейда.

— Стомився. Гадаю, мені треба відпочити. Статтю про фестиваль я надішлю тобі поштою. Поправиш там, як треба буде.

— То ти не повертаєшся до праці? — запитав Скіп.

— Ні, я вирушаю завтра в мандри з дружиною й дітьми. Після всіх тих подій мені треба трохи оговтатися.

— Я розумію, — сказав Скіп. — Аліса сьогодні буде?

Берґдорф проковтнув слину.

— Про це я й хотів із тобою поговорити, Скіпе.

Стівен прибрав дуже серйозного вигляду, і Скіп занепокоївся.

— Що сталося?

— Аліса вкрала мою кредитну картку. То вона шахрувала з грішми. А потім зізналася в усьому і втекла.

— Ти ба, — сказав Скіп, — ніколи б не подумав. Щоправда, останніми днями вона була якась дивна. Що ж, я сам подам скаргу, не буду тебе цим обтяжувати.

Стівен подякував йому, потім підписав декілька листів і надіслав електронною поштою статтю. Скориставшись підключенням до мережі, пошукав інформацію про швидкість розкладання трупа. Боявся, щоб його не зрадив сморід. Треба було витерпіти три дні. За його підрахунками, якщо виїхати завтра, в середу, то до Єлловстоуна можна дістатися в суботу. Він позбудеться тіла так, що ніхто його ніколи не знайде. Він знав, як діятиме.

Стівен стер історію пошуку, вимкнув комп’ютер і пішов. Опинившись надворі, дістав із кишені Алісин телефон, який носив із собою. Увімкнув його і, переглянувши телефонну книгу, послав повідомлення батькам і кільком друзям, імена яких він знав. «Мені треба відпочити, поїду на кілька днів подихати свіжим повітрям. Я вам зателефоную. Аліса». Ніхто її не шукатиме упродовж певного часу. Потім викинув телефон у смітник.

Тепер йому лишилося залагодити ще одну річ. Він подався до Аліси додому, ключі від хати були у нього в кишені, й позабирав коштовності й усі цінні речі, які їй дарував. Потім пішов у ломбард й усе продав. Бодай частину боргу поверне.

У Саут-Гемптоні ми з Анною й Дереком сиділи у вітальні Семюеля Падаліна і розповідали йому про те, що 1994 року ціллю вбивці була Меґан, а не родина Ґордонів.

— Меґан? — недовірливо перепитав він. — Що ви таке мені кажете?

Ми стежили за його реакцією, й вона виявилася природна: він був просто-таки приголомшений.