— Марку, годі вже корчити з себе жертву. Хочу нагадати, що я вже була в поліції, коли ти зі мною познайомився.

— Правда, — визнав Марк. — І мушу визнати, що мені це навіть подобалося. Але невже ти жодного разу бодай на мить не уявляла себе на моєму місці? Я зустрів надзвичайну жінку: чудову, красиву мов зоря, незвичайну. І навіть доскочив такого щастя, що побрався з нею. Але ця жінка щоранку надіває куленепробивний жилет, ідучи на роботу. І коли вона переступає поріг із пістолетом при боці, я думаю собі, чи побачу її живою сьогодні ввечері. І кожна сирена, кожна тривога, кожнісінького разу, як по телевізору сповіщають про стрілянину чи небезпечну ситуацію, я думаю собі, чи не перебуває вона в осерді тих подій. А коли дзвонять у двері, я думаю: це сусідка прийшла позичити солі? Моя дружина, що забула ключі? Чи, може, це полісмен в однострої, який прийшов сповістити мені, що моя дружина загинула під час виконання службових обов’язків? А ця тривога, що зростає в тобі, коли вона запізнюється додому! І той неспокій, що гризе тебе, коли вона не телефонує у відповідь, хоч ти надіслав їй кілька повідомлень! А ця ненормована її робота, то вдень, то вночі, аж часом вона вкладається в ліжко тоді, коли ти встаєш, і це змушує тебе жити навиворіт! А нічні виклики, нічні від’їзди! А понаднормова робота! А скасовані вихідні! Ось яке було моє життя з тобою, Анно.

— Годі, Марку.

Та він і не думав зупинитися.

— І ось я запитую, Анно: чи поставила ти себе на моє місце бодай на кілька секунд, коли розлучалася зі мною? І чи намагалася зрозуміти ті почуття, яких я міг зазнавати? Якось ми мали зустрітися, щоб повечеряти разом у ресторані після роботи, аж Пані останньої миті отримала терміновий виклик, і я чекав кілька годин та й подався додому і вклався спати, так і не поївши. А скільки разів ти казала, що вже йдеш, мовляв, та так і не приходила, бо справа затяглася. Заради бога, невже ти не могла передоручити справу комусь із-поміж тисяч поліціянтів у тій клятій нью-йоркській поліції й прийти повечеряти зі мною? Адже поки пані Анна рятувала всіх на світі, тільки я з-поміж восьми мільйонів мешканців Нью-Йорка почувався тим, на кого вона в останню чергу звертає увагу! Що й казати, поліція відібрала в мене дружину!

— Ні, Марку, це ти мене втратив, — відтяла Анна. — Ти не зумів мене зберегти!

— Дай мені ще один шанс, благаю.

Анна довго вагалася, потім сказала:

— Я зустріла одну людину. Хорошу людину. Гадаю, навіть закохалася. Мені шкода.

Марк довго дивився на неї в понурому, холодному мовчанні. Здається, він розгубився. Урешті скрушно сказав:

— Може, ти й маєш рацію, Анно. Та не забувай, після того, що сталося в крамниці «Сабар» ти вже не та, що раніше. А цього можна було уникнути! Адже того вечора я не хотів, щоб ти туди ішла! Я ж просив тебе не відповідати на той клятий дзвінок, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Якби ти не пішла до тієї ювелірної крамниці, якби бодай однісінький раз послухалася мене, то ми сьогодні були б разом.

Це сталося увечері 21 вересня 2012 року.

Увечері, коли все похитнулося.

Під час збройного нападу на ювелірну крамницю «Сабар».

Я стрімголов мчала Мангеттеном на своєму службовому автомобілі, аж нарешті дісталася П’ятдесят сьомої вулиці. Тієї, де була ювелірна крамниця. Квартал був оточений поліцією.

Шеф провів мене до автомобіля, що служив командним пунктом.

— Нападник один, — сказав він, — але геть нестямний.

— Один? — здивувалася я. — Таке рідко буває.

— Саме так. І, здається, він страшенно нервується. Вочевидь він захопив ювеліра і двох його доньок, десятирічну і дванадцятирічну, в їхньому домі. Вони мешкають тут, у цьому будинку. Він запровадив їх до крамниці, сподіваючись, що знайдуть їх аж наступного дня. Та патрульних, які проходили тут, здивувало, що в крамниці світиться, й вони забили на сполох. У хлопців добрий нюх.

— Отож ми маємо терориста і трьох заручників?

— Так, — підтвердив шеф. — Про особу терориста немає ніяких даних. Напевно відомо тільки те, що це чоловік.

— Як довго це триває? — запитала я.

— Уже три години. Ситуація починає ставати критичною. Терорист вимагає, щоб ми трималися подалі, в нас немає з ним візуального контакту, а переговорник, якого ми залучили, нічого не зміг удіяти. Немає навіть телефонного контакту. Тому я викликав тебе. Подумав, може, ти чимось зарадиш. Вибач, що потурбував у вихідний.

— Не переймайтеся, шефе, це моя робота.

— Твій чоловік буде ненавидіти мене.

— Нічого, минеться. Як ви хочете діяти? Особливого вибору нема: якщо відсутній телефонний зв’язок, мені треба підійти до крамниці й зав’язати особистий контакт. Я ще ніколи цього не робила.

— Знаю, Анно, що тобі доведеться робити це вперше,— сказав шеф. — Якщо ти відчуваєш, що не впораєшся, то я тебе зрозумію.

— Я зроблю це, — запевнила я.

— Ми будемо стежити за тобою, Анно. Усі будуть підключені до твого каналу. Снайпери засіли на горішніх поверхах будинку навпроти. Як щось помітиш, дай знати, щоб вони могли поміняти позиції, якщо буде треба.

— Гаразд, — відказала я, вбираючи куленепробивний жилет.

Шеф хотів, щоб я наділа бронешолом, та я відмовилася. Неможливо зав’язати контакт, якщо маєш на голові цей шолом.

Відчула, як від припливу адреналіну закалатало серце. Мені було страшно. Хотіла було зателефонувати Маркові. Але передумала. Мені кортіло почути його голос, але чути його зайві коментарі не хотілося.

Я перетнула поліційний кордон і далі сама подалася безлюдною вулицею, тримаючи в руці мегафон. Скрізь панувала тиша. Зупинилась я метрів за десять від крамниці. Сповістила про своє прибуття крізь гучномовець.

Терорист заявив, що всі повинні відступити назад, щоб він міг вийти. Вийшов він, прикриваючись тілом заручника, і весь час переміщувався з боку на бік, щоб снайпери не могли взяти його на приціл. Я почула в навушнику, як шеф дав команду застрелити його, але снайпери так і не зуміли прицілитися. Терорист хутко оглянув вулицю й довколишню місцевість, вочевидь задля того, щоб оцінити свої шанси на втечу, і зник у крамниці.

Щось було не так, але я не відразу це усвідомила. Чому він показався нам? Він був сам: нащо було ризикувати, що тебе застрелять, замість того, щоб передати вимоги по телефону?

Минуло ще хвилин зо двадцять, аж двері крамниці раптом розчахнулися: на порозі показалася дівчинка, очі їй зав’язали, рот заліпили стрічкою. Нічого не бачачи, вона ступала нога за ногою, мацаючи землю носаком черевика, чутно було, як вона тоненько скімлить. Я хотіла було підійти до неї, аж у дверях з’явився терорист, він був у шкірянці і з каптуром на голові, у кожній руці тримав по пістолету.

Я покинула мегафон і, вихопивши свій пістолет, націлила його на терориста.

— Покиньте зброю! — крикнула я.

Терорист був за виступом вітрини, і снайпери його не бачили.

— Анно, що там коїться? — запитав по радіо шеф.

— Він виходить, — відказала я. — Застрельте його, якщо бачите.

Снайпери доповіли мені, що цілі не бачать. Я тримала терориста на прицілі, його голова була в мене на мушці. Дівчинка стояла за кілька метрів від нього. Я не розуміла, що він замислив. Аж ось він почав вимахувати зброєю й раптом зробив швидкий порух у мій бік. Я натиснула на спуск. Куля поцілила йому в голову, і він упав.

Постріл той луною загучав у моїх вухах. Поле зору звузилося. Радіо захарчало. До мене відразу ж кинулася оперативна група. Я отямилася. Дівчинку відвели в безпечне місце, а я кинулася досередини крамниці разом із гуртом озброєних до зубів полісменів у шоломах. Ми відразу знайшли другу дівчинку, вона була зв’язана, у роті кляп, на очах пов’язка, але дитина була жива і здорова. Її теж забрали, а ми почали шукати ювеліра. Він лежав на долівці: руки були скручені пластиковою стяжкою типу «Серфекс», очі й рот заліплені клейкою стрічкою. Я звільнила його від пут, і він почав сіпатися, звівши ліву руку. Спершу я подумала, що він поранений, але потім зрозуміла, що в нього серцевий напад. Я гукнула на допомогу, і за лічені хвилини ювеліра відвезли в лікарню, а дівчатками почали опікуватися медики.