— Чудово! — вигукнув я. — Ви матимете шалений успіх! Який саме ресторан? Ви вже знайшли приміщення?
Наташа засміялася.
— Не квапся так, Джессе! Ми ще й не розпочинали. Спершу треба накопичити грошиків. І подумати над іміджем. Але ж ідея хороша, правда?
— Фантастична ідея.
— Я про це завжди мріяла. Джессе, пообіцяй мені, що настане така пора, коли ми матимемо ресторан.
— Обіцяю.
— Добре пообіцяй. Скажи, що ми матимемо ресторан у затишній місцині. Ні поліції не буде, ні Нью-Йорка, тільки спокій і життя.
— Обіцяю тобі.
2
Сум’яття
Неділя, 27 липня — середа, 30 липня 2014 року
Джесс Розенберґ
Неділя, 27 липня 2014 року
Наступного дня після прем’єри
Сьома година ранку. Над Орфеєю світало. Ніхто й очей не стулив тієї ночі.
У середмісті було справжнісіньке сум’яття. Центральна вулиця закрита, там і досі стояли авто екстреної допомоги, бігали полісмени і височіли цілі купи всіляких речей, що їх погубили глядачі, тікаючи в пориві страшної паніки, яка здійнялась після пострілів у Великому театрі.
Поліція відразу ж узялася до діла. Спеціальна поліційна бригада до середини ночі прочісувала закриту зону в пошуках стрільця. Марно. Слід було також узяти під контроль місто, щоб уникнути пограбування крамниць у тій колотнечі. По периметру безпекового бар’єра розгорнули намети пунктів першої допомоги, яку надавали легко пораненим людям, що потерпіли переважно від зіткнень чи падіння в натовпі, а також особам, які перебували у стані шоку. Що ж до Дакоти Іден, то її в тяжкому стані гелікоптером перевезли до клініки на Мангеттені.
Аж на світанку все потроху почало вгамовуватися. І слід було розібратися з тим, що сталося у Великому театрі. Хто ж він був, той стрілець? І як примудрився принести зброю, адже вжито було таких небувалих заходів безпеки?
В орфейському комісаріаті, де ще й досі не вщухло збудження й гармидер, ми з Анною і Дереком приготувалися допитувати акторів театральної трупи, які були безпосередніми свідками подій. Підхоплені загальною панікою вони розбіглися по всьому місту, й половити їх та зібрати докупи було непростим завданням. Тепер вони дрімали в актовій залі, повкладавшись на підлозі або на столах і очікуючи своєї черги на допит. Бракувало тільки Джеррі Ідена, що полетів на гвинтокрилі разом із Дакотою, а також Аліси Філмор, яку поки що не щастило знайти.
Першого на допит викликали Кірка Гарві, й розмова наша прибрала того звороту, який ми передбачали давно. Кірка вже ніхто не захищав, тож ми поводилися з ним без церемоній.
— Ану кажіть, що ви знаєте, матері вашій! — гаркнув Дерек, струсонувши його, мов грушу. — Кажіть ім’я убивці, бо я зараз вам зуби повибиваю. Ім’я! І хутко мені!
— Та я поняття про нього не маю, — застогнав Кірк, — присягаюся.
Дерек щосили потурив його до стіни. Гарві заточився й гепнув додолу. Я згріб його за комір і посадив на стілець.
— Тепер, Кірку, треба говорити, — сказав я йому. — Все треба нам розповісти, втямив? Ця халепа вже далеко зайшла.
Кірк зіщулився, він ладен був заплакати.
— Як почувається Дакота? — здушеним голосом запитав він.
— Погано! — гаркнув Дерек. — Через вас!
Кірк ухопив голову в руки, а я сказав йому твердим голосом, але без агресивних ноток:
— Треба все розповісти нам, Кірку. Нащо ви ставили цю п’єсу? Що ви знаєте?
— Ця п’єса — обман, — пробурмотів він. — Я нічогісінько не знав про того, хто повбивав тих чотирьох людей.
— Але ж ви знали, що 30 липня 1994 року його ціллю була Меґан Падалін, а не голова Ґордон?
Він кивнув.
— У жовтні 1994 року, — сказав він, — коли поліція штату заявила, що вбивцею тих людей був Тед Тенненбаум, я, попри все, сумнівався в цьому. Адже Островскі сказав мені, що за кермом Тедової вантажівки була Шарлотта Браун, а я не міг цього пояснити. Та далі я не копав би, якби за кілька днів по тому Ґордонові сусіди не сказали мені, що знайшли сліди від куль в одвірку брами їхнього гаража. Ті сліди були не дуже помітні, й вони виявили їх, коли хотіли пофарбувати браму. Я поїхав туди і дістав дві кулі з одвірка, а потім попросив експертний відділ поліції штату порівняти ті кулі з кулями, які дістали з тіл чотирьох жертв, і виявилося, що їх випустили з тієї самої зброї. Судячи з траєкторії, вистрілили їх з парку, тоді я й зрозумів, що ціллю була Меґан. Убивця стріляв у неї в парку, та схибив, вона побігла до Ґордонового дому, щоб отримати допомогу, та він поцілив у неї й убив. Потім застрелив і Ґордонів, бо вони були свідками вбивства.
Я подумав собі, що Гарві був напрочуд проникливим поліціянтом.
— Чому ми не знали про це? — запитав Дерек.
— Я щосили намагався зв’язатися з вами тоді, — боронився Гарві. — Телефонував тобі й Розенберґові у центр поліції штату, та марно. Мені сказали, що з вами стався нещасний випадок і поки що вас відсторонили від справ. Коли ж я сказав, що йдеться про вбивство чотирьох людей, то мені пояснили, що цю справу закрито. Тоді я пішов до вас додому. У тебе, Дереку, мене випровадила молода жінка, яка попросила ніколи туди не приходити і дати тобі спокій, надто ж із цією справою. Потім я кілька разів дзвонив у двері до Джесса, та мені не відчинили!
Ми з Дереком перезирнулися, збагнувши, які далекі були тоді від цієї справи.
— І що ж ви зробили потім? — запитав Дерек.
— Ох, то була справжнісінька чортівня! — сказав Кірк. — Я зробив висновок: Шарлотту Браун бачили за кермом автомобіля Теда Тенненбаума тієї пори, коли сталися вбивства, та офіційним убивцею оголосили таки Тенненбаума, тоді як я був певен, що сталася помилка з головними жертвами. Я ні з ким не міг про це говорити, то й не залагодив нічого: мої колеги в орфейській поліції більше не розмовляли зі мною, відколи я набрехав про те, що мій батько хворий на рак, щоб здобути вільний час, а тих поліціянтів, які розслідували цю справу, неможливо було знайти. Дурня якась, та й годі. Я спробував розплутати цю справу сам і взявся до інших убивств, що сталися нещодавно в нашому регіоні. Та мало чого досяг. Єдине, що викликало в мене підозру, це була нещасна пригода з чоловіком, який убився на мотоциклі на трасі до Ріджспорта. Вона варта була того, щоб нею поцікавитися. Я зв’язався з дорожньою поліцією й, розпитавши поліціянта, який за те відповідав, дізнався, що тією пригодою цікавився і агент ФАБОВЗ. Я зателефонував йому, і той агент сказав, що то розбився місцевий король злочинного світу, якого ніяк не могли зловити на гарячому, і що йому хтось допоміг перебратися на той світ. Я злякався, що пхаю носа в мафіозні порахунки, і хотів було побалакати з Льюїсом Ербаном, одним із моїх колег. Та Льюїс не прийшов на побачення, яке я йому призначив. Отак я лишився сам зі справою, яка перевершувала мої можливості. І тоді я вирішив зникнути.
— Бо злякалися того, що відкрили?
— Ні, тому що я був сам! Геть сам, розумієте? І тому що вже терпіти не міг цієї самотності. Подумав собі, чи не занепокояться люди від того, що мене немає. Може, захочуть дізнатися, чому це я раптом пішов з поліції. Знаєте, що робив я упродовж двох перших тижнів, коли ото «зник»? Я був удома! У хаті сидів. Чекав, аж хтось подзвонить і спитає, що зі мною. Але ніхто не прийшов. Навіть сусіди. Ніхто. Я не виходив з хати, не ходив у крамниці. Жодного дзвінка. Тільки мій батько заглянув, приніс мені трохи харчів. І посидів зі мною кілька годин на канапі. Мовчки, не кажучи ні слова. А потім запитав: «Кого ти чекаєш?». Я відказав: «Чекаю, та не знаю кого». Урешті вирішив податися в інший кінець країни і наново розпочати життя. Подумав собі, що це нагода цілковито присвятити себе написанню п’єси. І хіба може бути ліпший сюжет, ніж оця кримінальна справа, що так і лишилася нерозв’язана? Уночі, перш ніж поїхати, я потихеньку промкнувся до комісаріату, бо в мене були ключі, і забрав слідчу справу про вбивство тих чотирьох осіб.