— Авжеж, на твоєму банківському рахунку, — повторила вона.

Надто вже спокійна була, не знала, що і родинний рахунок порожнісінький. Та він розумів, що незабаром дружина дізнається й про це. Берґдорф спробував себе опанувати.

— Так, знаю, мені теж про це казали. Це якась помилка. Все буде гаразд.

— Роби те, що тобі там треба в тій Орфеї. Сподіваюся, потім усе піде ліпше.

— Авжеж, Трейсі, обіцяю.

Він скінчив розмову. Та п’єса наче з неба йому впала: він зможе спокійно владнати все з Алісою. Надто вже грубо поводився з нею. Це погано, бо не можна такі речі вирішувати в автомобілі. Він матиме час усе їй пояснити, і вона зрозуміє. Зрештою, нема чого її вбивати. Все владнається.

У травні 2013 року ми з Алісою провели в Орфеї чудові вихідні, що надихнули мене написати хвалебну статтю для «Огляду» з назвою «Найменший з-поміж великих фестивалів», у якій я запрошував читачів завітати в містечко.

У серпні я покинув Алісу, щоб відбути традиційні родинні вакації в тій убогій халупі коло озера Чамплейн. Три години їхав туди, раз у раз застрягаючи в корках, з галасливими дітлахами в машині й дружиною, що була в кепському гуморі, щоб, увійшовши в дім, побачити, що туди залізла через димар білка і тепер валялася в кутку. Небагато збитків там вона накоїла, погризла ніжки стільців та телевізійні кабелі, нагидила на килим і врешті здохла від голоду у вітальні. Дохлятиною смерділо так, що в хаті не можна було дихнути.

Наші вакації розпочалися з того, що три години ми прибирали в хаті.

— Може, ліпше було б поїхати до міста, принаймні там почуваєшся найкраще! — сварилася моя дружина, відмиваючи той клятий запаскуджений килим.

Вона й досі гнівалася на мене за ті вихідні в Орфеї. Я вже почав було думати, чи вона чогось не підозрює. Хоч я й казав був собі, що ладен розлучитися з нею задля Аліси, та мене влаштовувала така ситуація: я був з Алісою й не переймався всіма тими клятими проблемами, що їх передбачало розлучення. Часом мені спадало на думку, що я боягуз. Та, зрештою, як і всі чоловіки. Господь дав нам яйця, бо в нас їх не було.

Ті вакації були для мене пеклом. Мені бракувало Аліси.

Щодня йшов я на тривалі прогулянки пішки, щоб усамітнитися й зателефонувати Алісі. Прямував у ліс і за чверть години зупинявся. Сідав на пеньку, обличчям до річки, набирав її номер і щоразу балакав з нею цілу годину. Може, й довше, але мусив повертатися до тієї халупи над озером, бо неможливо було вдавати, наче я гуляю понад півтори години.

На щастя, терміновий виклик із редакції дав мені нагоду дістатися автобусом до Нью-Йорка без родини. Я міг цілу ніч пробути з Алісою. Ту ніч я провів у неї. Ми повечеряли піцою в ліжку і чотири рази покохалися. Урешті вона заснула. Була майже північ. Мені захотілося пити, і я вийшов з кімнати у футболці й у трусах, щоб набрати води в кухні. І віч-на-віч зіткнувся зі співмешканкою Аліси, в якій із жахом упізнав одну з моїх підлеглих у редакції, — то була Стефані Мейлер.

— Стефані? — промимрив я здушеним голосом.

— Пане Берґдорф? — вигукнула вона, здивована не менше за мене.

Потім оглянула моє кумедне вбрання й мало не зареготала.

— То це ви та співмешканка? — запитав я.

— То це ви той друг, який таке витинає за стіною?

Я збентежився й аж зашарівся від сорому.

— Не переживайте, пане Берґдорфе, — пообіцяла вона, виходячи з кухні, — я нікому не скажу. Що ви там робите, нікого не стосується.

Стефані Мейлер була виняткова людина. Коли наступного дня ми зустрілися в редакції, вона поводилася, наче нічого й не сталося. І не показувала цього ніколи надалі, за жодних обставин. А я почав докоряти Алісі, що вона не попередила мене.

— Ти ж могла сказати, що мешкаєш зі Стефані! — сказав я, зачинивши двері, щоб нас ніхто не почув.

— А що від того змінилося б?

— Я не приходив би до тебе. Уяви собі, що буде, як хтось дізнається про наші стосунки?

— То й що? Тобі буде соромно за мене?

— Ні, але ж я твій начальник. У мене можуть бути серйозні неприємності.

— Стіві, ти все драматизуєш.

— Нічого я не драматизую! — вигукнув я в нестямі. — Втім, я більше не приходитиму до тебе, годі вже. Ми зустрічатимемося деінде. Я вирішу де.

Саме тоді, після п’яти місяців стосунків, усе почало хитатися, і я виявив, що Аліса може казитися, немов справдешня відьма.

— Як це ти не приходитимеш до мене? За кого ти мене маєш, Стіві? Думаєш, це ти будеш вирішувати?

Ми вперше посварилися, і врешті вона сказала:

— Я помилилася в тобі, ти не такий, як я гадала, Стіві. Ти такий самий плюгавець, як і решта чоловіків твого штибу.

І вона вийшла з мого кабінету, а потім узяла відпустку на ті два тижні, що ще залишалися в неї з попереднього разу.

Десять днів вона не озивалася й не відповідала на дзвінки. Той епізод дуже мене вразив, я почувався геть нещасним. Збагнув, що помилився в ній від самого початку: здавалося, ніби Аліса ладна все для мене зробити, а було якраз навпаки. Вона командувала, я слухався. Гадав, вона моя, а насправді я був її. Від першого ж дня в наших стосунках панувала вона.

Дружина помітила, що я перебуваю в якомусь чудернацькому стані.

— Що сталося, любий? — запитала вона. — У тебе такий заклопотаний вигляд.

— Та нічого, на роботі проблеми.

Насправді ж я страшенно сумував, утративши Алісу, і потерпав від того, що вона може підкласти мені свиню, розповівши про наші стосунки дружині й колегам із часопису. Ще місяць тому я ходив, розпустивши хвоста, мов той павич, ладний зробити для неї що завгодно, а тепер був у відчаї, адже міг утратити і родину, й роботу, й лишитися ні з чим. Дружина намагалася збагнути, що ж зі мною коїться, вона стала ніжною, лагідно до мене ставилася, й що краще обходилася вона зі мною, то дужче я відчував, що не можу її втрачати.

Урешті не втерпів і вирішив після роботи поїхати до Аліси. Хтозна, може, хотів почути від неї, що вона більше ніколи не говоритиме зі мною ні про що, чи просто хотів її побачити. О дев’ятнадцятій годині подзвонив у переговорний пристрій коло входу. Відповіді не було. Вочевидь, її не було вдома, тож я вирішив дочекатися, вмостившись на східцях, що провадили до вхідних дверей. Просидів я там три години, навіть із місця не зрушившись. Потойбіч вулиці бачив забігайлівку, де можна було б зачекати, та боявся проґавити Алісу. І вона таки прийшла. Ще здалеку побачив, як вона прямує хідником: у шкіряних штанцях і черевичках на підборах. Була невимовно гарна. Потім помітив, що вона була не сама, поруч із нею йшла Стефані Мейлер. Вони обидві кудись ходили.

Коли вони наблизились, я підвівся. Стефані чемно привіталася зі мною й увійшла до будинку, лишивши мене з Алісою.

— Що тобі треба? — крижаним голосом промовила вона.

— Попросити в тебе вибачення.

— Хіба так просять вибачення?

Хтозна, що зі мною тоді сталося, але я упав навколішки тут-таки, на тротуарі. І тоді вона сказала тим пестливим голосочком, від якого я завжди танув:

— Ох, Стіві, ти такий хороший хлопчик!

А потім підвела мене і палко поцілувала. Далі привела до помешкання, запровадила до своєї кімнати і звеліла, щоб я добряче її взяв. Коли я застромив їй по самісінькі яйця, вона вчепилася мені нігтями в спину і сказала:

— Ти знаєш, що я кохаю тебе, Стіві, але треба, щоб ти заробив на пробачення. Приходь завтра о сімнадцятій годині до бару «Плази» з гарним подарунком. Ти знаєш, що мені до вподоби, то не будь жмикрутом.

Наступного вечора ми зустрілися там, і, смакуючи неймовірно дороге шампанське, я подарував їй браслет із самоцвітами, що купив на кошти з рахунку, відкритого на моїх дружину і дітей. Я знав, що дружина ніколи не перевіряє його, тому збирався відшкодувати ту суму, що вона нічого й не помітить.

— Добре, Стіві, — поблажливо сказала мені Аліса, надіваючи браслет на зап’ястя. — Нарешті ти зрозумів, як треба зі мною поводитися.