У залі було темно, а Дакоті прожектори світили простісінько в обличчя. Вона нічого не бачила, а стрілець бачив усе. Не було поблизу ні когось із волонтерів, ні технічних працівників, хіба що електрик, який завідував прожекторами, отож стрільцеві ніщо не заважало піднятися на трап, потрібної миті вистрілити в Дакоту і втекти запасним виходом.

— Щоб дістатися до цієї драбинки, потрібно зайти за куліси. А за куліси могли зайти тільки акредитовані особи. Доступ туди був під контролем.

— Отже, це був хтось із акторів, — сказав Дерек. — Це означає, що в нас п’ять підозрюваних: Стівен Берґдорф, Мета Островскі, Рон Ґуллівер, Семюель Падалін і Шарлотта Браун.

— Шарлотта після пострілу була коло Дакоти, — зауважив я.

— Це не вилучає її зі списку підозрюваних, — відказав Дерек. — Вона стріляє з трапа, потім спускається, наче задля того, щоб допомогти Дакоті, хороший сценарій!

Тієї миті задзеленчав мій мобільник.

— А нехай йому чорт, — сказав я, — що він там іще хоче від мене? — і натиснув кнопку. — Добридень, пане майоре. Ми у Великому театрі. Знайшли місце, звідки стріляли. Це трап, до якого можна дістатися з-за куліс, а це означає, що...

— Джессе, — урвав мене майор, — тим-то я й телефоную тобі. Мені надіслали результат балістичної експертизи. У Дакоту стріляли з пістолета марки «беретта».

— «Беретта»? Із такого самого пістолета вбили Меґан Падалін і Ґордонів! — вигукнув я.

— Я теж подумав про це, — відказав майор, — і попросив порівняти кулі. Тримайся добре, Джессе, щоб не впасти: і 1994 року, й учора використовували ту саму зброю.

Побачивши, як я зблід, Дерек запитав, про що річ. Я відказав:

— Він тут, поміж нами. У Дакоту стріляв убивця Ґордонів і Меґан Падалін. Вбивця перебуває на волі вже понад двадцять років.

Дерек теж пополотнів.

— Це прокляття якесь, — пробурмотів він.

12 листопада 1994 року. За місяць після нашої страшної автомобільної пригоди я отримав медаль за мужність. У залі крайового поліційного центру, в присутності поліціянтів, чиновників і представників преси нагородив мене нею сам начальник поліції штату, який спеціально приїхав задля цього.

Я похнюплено стояв на естраді, рука моя була на перев’язі. Ні тієї медалі, ні церемонії я не хотів, та майор МакКенна сказав, що начальство дуже недобре відреагує, якщо я відмовлюся.

Джесс був у глибині зали. Сидів в останньому ряду. Не хотів посісти місце спереду, яке йому відвели. Обличчя його було змарніле. Я навіть не зважувався глянути на нього.

Після довгої промови начальник поліції підійшов до мене, почепив ту кляту медаль мені на шию й виголосив:

— Сержанте Дереку Скотте, вручаю вам цю нагороду за мужність під час виконання службових обов’язків і за те, що ви порятували людину, ризикуючи власним життям. Ви приклад для всіх співробітників поліції.

Вручивши медаль, начальник поліції узяв під козирок, а фанфари засурмили тріумфальний марш.

Я стояв, незворушно дивлячись перед собою. Аж побачив, що Джесс заплакав, і тоді теж не зміг погамувати сліз. Я спустився з естради і кинувся до дверей, що вели в роздягальню. Зірвав ту медаль із шиї й люто пожбурив додолу. Потім упав на ослін і заллявся гіркими сльозами.

Вівторок, 29 липня 2014 року

Через три дні після прем’єри

То був останній великий поворот у тій справі.

Отак на поверхню знову виринуло знаряддя вбивства 1994 року, якого тоді не знайшли. І це знаряддя, яке використали, щоб убити родину Ґордонів, тепер застосували, щоб змусити замовкнути Дакоту. Це означало, що Стефані від початку мала рацію: Тед Тенненбаум не вбивав ні родину Ґордонів, ні Меґан Падалін.

Того ранку в крайовому центрі поліції штату майор викликав нас із Дереком до себе в кабінет, де був присутній і заступник прокурора.

— Я повинен сповістити Сильвію Тенненбаум про ситуацію, — сказав він нам. — Кабінет прокурора розпочне процедуру. Тож я хочу, щоб ви про це знали.

— Дякую, пане майоре, — відказав я. — Ми все розуміємо.

— Сильвія Тенненбаум може подати позов не лише проти поліції, а й проти вас, — пояснив заступник прокурора.

— Хоч винен Тед Тенненбаум у вбивстві чотирьох людей, хоч ні, він усе ж таки влаштував перегони з поліцією. Нічого не сталося б, якби він послухався й зупинився.

— Але Дерек навмисне пхнув його автомобіль і зіштовхнув із мосту, — сказав заступник прокурора.

— Ми хотіли його зупинити! — став дибки Дерек.

— Існують інші способи, — повчально сказав заступник прокурора.

— Справді? — розлютився Дерек. — Які, цікаво? Ви що, фахівець із переслідування злочинців?

— Ми тут не задля того, щоб доводити вашу вину, — сказав майор. — Я переглянув цю справу: все вело до Теда Тенненбаума. Його авто бачили на місці злочину за кілька хвилин до вбивства, був мотив, бо його нібито шантажував міський голова, що підтверджувалося банківськими операціями, крім того, Тед Тенненбаум придбав ту саму марку пістолета, що використовувалася для вбивства, та й стрілець він був досвідчений. Тож це міг бути тільки він!

— Проте, — зітхнув я, — кожен із цих доказів спростували.

— Знаю, Джессе, — з жалем сказав майор. — Але тут будь-хто зазнав би невдачі. Ви ні в чому не винні. На жаль, Сильвія Тенненбаум начхає на ці пояснення й вдасться до всіх можливих процедур, щоб домогтися відшкодування.

Зате для нашого слідства це означало, що воно добігає краю. 1994 року вбивця Меґан Падалін убив і родину Ґордонів, що несамохіть стала свідками злочину. Оскільки ми з Дереком пішли хибним слідом Ґордонів, а далі знайшли купу доказів проти Теда Тенненбаума, справжній убивця спокійно спав собі аж двадцять років. Аж доти, доки Стефані наново розпочала розслідування, до якого її спонукав Островскі, який завжди сумнівався в результатах поліційної справи, адже він бачив, що за кермом автомобіля був не Тенненбаум. Тепер, коли всі сліди вели до нього, вбивця усунув тих, що могли його викрити. Почавши з Ґордонів, він ліквідував надалі Стефані, потім Коді, а потім хотів змусити замовкнути Дакоту. Убивця був тут, перед нашими очима, на відстані простягнутої руки. Нам треба було діяти розсудливо і швидко.

Коли наша розмова з майором МакКенна скінчилася, ми скористалися тим, що перебуваємо в крайовому центрі поліції, й заглянули до кабінету патологоанатома Ранжіта Сінґа, який був також і експертом-криміналістом. Він ознайомився зі справою й допоміг нам у розслідуванні, змалювавши особу вбивці.

— Я уважно вивчив усі аспекти, — сказав доктор Сінґ. — Передовсім гадаю, що ви маєте справу з особою чоловічої статі. Насамперед з погляду статистики, бо імовірність того, що жінка вбила жінку, дорівнює двом відсоткам. Але в нашому випадку є й конкретніші докази: імпульсивність, двері, які виламали в Ґордонів, та й те, що цю родину так жорстоко вбили. Крім того, Стефані Мейлер утопили в озері, а Коді Іллінойсові безжально розтрощили голову. Це радше чоловічий вид насильства. Мої колеги теж схиляються до висновку, що це скоїв чоловік.

— Отже, вбивця не може бути жінкою? — запитав я.

— Цього не можна виключити цілком, — відказав доктор Сінґ. — Уже бувало так, що чоловічий тип злочину насправді притаманний був злочинцеві жіночої статі. Та від цієї справи в мене склалося таке враження, наче це все ж таки чоловік. Цікавий випадок. Це не зовсім звичайний психотип. Загалом, так убиває або психопат, або ж запеклий злочинець. Та якби це був психопат, то він не вбивав би з раціональних підстав. А у вашій справі йдеться про вбивства з цілком логічних підстав: задля того, щоб завадити виявленню істини. І це не запеклий злочинець, адже він двічі промахується, коли стріляє в Меґан Падалін. Отже, хвилюється. Врешті він убиває її кількома пострілами, а потім іще й стріляє в голову. Він не панує над собою, він утрачає самоконтроль. І коли усвідомлює, що Ґордони могли його побачити, то вбиває їх усіх. Ламає двері й, відчинивши їх, стріляє упритул.