— Вона така важка, — сказала Трейсі. — Я гукну носія, щоб відніс її прямісінько до автомобіля.

— О ні! — вигукнув Стівен.

— Чому?

— Я понесу її сам.

— Як хочеш.

Вони вийшли з номера. У коридорі Трейсі раптом обняла чоловіка.

— Мені було так страшно, — пробурмотіла вона. — Я тебе кохаю.

— Я теж кохаю тебе, Трейсі, люба моя. Мені тебе дуже бракувало.

— Я все прощаю тобі! — сказала Трейсі.

— Про що ти кажеш? — запитав Берґдорф.

— Про ту дівчину, що була з тобою. Оту, що про неї писали в «Нью-Йорк таймс».

— О боже, і ти повірила? Трейсі, ніякої дівчини не було, це все вигадки.

— Справді?

— Авжеж! Як ти знаєш, я вигнав з редакції Островскі. А він, щоб помститися, наплів бозна-чого в «Нью-Йорк таймс».

— Ото негідник! — вигукнула Трейсі.

— Що й казати! Люди страшенно дріб’язкові.

Трейсі знову обняла чоловіка. Їй аж полегшало, коли вона почула, що все це була неправда.

— Ми могли б пробути тут ніч удвох, — сказала вона. — Кімнати дуже дешеві. Ми могли б знову віднайти одне одного.

— Ох, мені так хочеться додому, — сказав Берґдорф, — побачити моїх діточок, моїх маленьких курчаток.

— Та й правда. Ти хочеш поснідати?

— Ні, їдьмо.

Вони ввійшли в ліфт і, спустившись униз, пройшли вестибюлем, де метушилися клієнти, що поспішно покидали готель.

Стівен хутко попрямував до виходу, намагаючись не зустрічатися поглядом зі службовцями готелю. Він тікав, не сплативши рахунку. Хотів ушитися, щоб його не розпитували про Алісу. Надто ж у присутності дружини.

Авто стояло на паркувальному майданчику. Стівен відмовився дати ключі службовцю, який підганяв автомобілі.

— Може, допомогти вам? — запитав той і хотів було вже взяти валізу.

— Ні, не треба, — відказав Стівен і наддав ходу, а за ним і дружина.

Він відчинив двері й поклав валізу на заднє сидіння.

— Та ліпше покласти її в багажник, — сказала дружина.

— Може, я покладу її в багажник, га? — запитав службовець, який супроводжував їх.

— Не треба, — відказав Стівен, сідаючи за кермо. — До побачення, дякую за все.

Дружина сіла поруч із ним. Авто рушило з місця, і вони поїхали. Коли виїхали за місто, Стівен полегшено зітхнув. Поки що ніхто нічого не помітив. І Алісин труп у багажнику ще не почав смердіти. Він ретельно огорнув його харчовою плівкою й радів, що так вдало це зробив.

Трейсі ввімкнула радіо. Вона була спокійна, щаслива. Незабаром задрімала.

Надворі стояла страшенна спека.

«Сподіваюся, вона не звариться там», — думав Стівен, обертаючи кермо. Усе сталося дуже швидко, він і подумати як слід не встиг. Убивши Алісу і затягнувши її труп у кущі, він подався до «Озерного», щоб узяти авто і повернутися на місце злочину. Насилу підняв її тіло і вкинув у багажник. Його сорочка була вся в крові. Та дарма, ніхто його не бачив. В Орфеї була паніка, вся поліція виїхала в середмістя. Він приїхав до цілодобового супермаркету і придбав величезний рулон плівки, потім знайшов відлюдну місцину на узліссі. Дбайливо огорнув плівкою труп, що вже захолов і геть закляк.

Він знав, що не зможе позбутися його в Орфеї. Вирішив вивезти її з міста, тільки треба було, щоб його не зрадив запах, коли труп почне смердіти. Він сподівався, що цей план дозволить виграти трохи часу.

Повернувшись до готелю з трупом у багажнику, він надів старий светр, який валявся в автомобілі, щоб прикрити сорочку, і дістався в номер, не викликавши ніяких підозр. Довго стояв під душем, потім вдягнув чистий одяг, подібний на той, що він носив напередодні. Урешті зумів задрімати. Але прокинувся, наче хтось його штурхнув під бік. Треба було позбутися Алісиних речей. Він узяв її валізку, поскладав туди всі речі й вийшов із готелю, сподіваючись, що ніхто не помітить, як він ото вештається туди й сюди. Але панував такий рейвах, що ніхто не звернув на нього уваги. Він сів до автомобіля й їздив сусідніми містами, вкидаючи Алісині речі в смітники, зокрема, й одяг, а валізку врешті викинув на узбіччі дороги.

Серце його шалено гамселило в грудях, шлунок наче вузлом зав’язався: якщо поліція помітить, як дивно він поводиться, й змусить його відчинити багажник, то йому гаплик!

Урешті годині о п’ятій ранку він повернувся до свого номера в «Озерному», знищивши всі Алісині сліди. Поспав півгодини, аж його збудило грюкання в двері. То була поліція. Він ладен був вистрибнути з вікна. Його зловили на гарячому! Він відчинив і постав на порозі в самісіньких трусах, його аж трясло. Перед ним стояли двоє поліціянтів в одностроях.

— Пане Стівене Берґдорф? — запитав один.

— Так, це я, — відказав він.

— Нам шкода турбувати вас о такій порі, але капітан Розенберґ послав нас зібрати всіх акторів трупи. Він хоче допитати вас про те, що сталося вчора ввечері у Великому театрі.

— Добре, я йду, — відказав Берґдорф, намагаючись видаватися спокійним.

У поліції його запитали, чи бачив він Алісу, та він сказав, що втратив її з поля зору, коли вони вибігли з театру. Більше ніхто його не розпитував.

Їдучи до Нью-Йорка, він весь час думав про те, що укоїв з Алісою. Коли перед ним постали силуети мангеттенських хмарочосів, він уже знав, що вдіяти.

Він усе владнає. Ніхто її ніколи не знайде.

Треба тільки дістатися до Національного парку в Єлловстоуні.

За кілька миль звідтіля, навпроти Центрального парку, в клініці Маунт Сінай, Джеррі й Синтія Ідени чували над своєю донькою, яку помістили у відділення інтенсивної терапії. Лікар прийшов підбадьорити їх.

— Пане й пані Ідени, можете трохи відпочити. Поки що ми тримаємо її в штучній комі.

— А як вона? — знесилено запитала Синтія.

— Зараз неможливо сказати. Вона витримала операцію, це вже підбадьорлива ознака. Та ми не знаємо, чи не виникнуть фізичні або неврологічні ускладнення. Кулі завдали дуже серйозних ушкоджень. Прошили легеню й зачепили селезінку.

— Пане лікарю, — занепокоївся Джеррі, — а наша донька прокинеться?

— Не знаю. Мені справді шкода. Може, вона і не житиме.

Ми з Анною й Дереком їхали центральною вулицею, що й далі була закрита для публіки. Стояв погідний сонячний день, та скрізь було порожньо. Ні душі на хідниках, нікого на набережній. Складалося враження, наче це не місто, а якась примара.

Перед Великим театром стояли на чатах декілька поліціянтів, а муніципальні робітники збирали по вулиці розкидані речі, де були, зокрема, і сувеніри, що їх продавали з рук вуличні торговці, останні свідки тієї паніки, що тут здійнялася.

Анна підібрала футболку з написом «Я був в Орфеї 26 липня 2014 року».

— Я воліла б тут не бути, — сказала вона.

— Я теж, — зітхнув Дерек.

Ми ввійшли до театру і пройшли в глядацьку залу, там було тихо і порожньо. На сцені темніла велика пляма засохлої крові, валялися жмутки вати і стерильні бинти, які покинула бригада екстреної допомоги. Єдине, що спало мені на думку, було слово «сум’яття».

Згідно з висновком хірурга, який оперував Дакоту, кулі поцілили її згори вниз, під кутом шістдесят градусів. Та інформація мала допомогти нам визначити позицію стрільця в залі. Ми заходилися встановлювати факти.

— Отже, Дакота була посередині сцени, — згадав Дерек. — Кірк ліворуч, коло нього Джеррі й Аліса.

Я став посеред сцени, там, де була Дакота. Анна сказала:

— Я не розумію, як із глядацького ряду чи навіть із глибини зали, де трохи вище, кулі можуть поцілити під кутом шістдесят градусів згори вниз.

Вона замислено пройшла поміж рядами. Я звів очі й угледів простісінько наді мною технічний трап, що провадив до рампи з прожекторами.

— Он де був стрілець! — вигукнув я.

Дерек з Анною пошукали вихід на трап і знайшли невеличку драбинку, що починалася за кулісами, неподалік від гримерок.

Вона звивалася довкола сцени, уздовж кабелю, що живив освітлення. Опинившись наді мною, Дерек націлився на мене пальцями. То був якраз той кут, під яким здійснили постріли. Та й відстань відносно близька: не треба бути снайпером, щоб улучити в ціль.