Я насупив брови.

— Ви натякаєте на те, що я не розкрив котроїсь із моїх справ?

Щоб відповісти на те запитання, вона дістала зі сумочки ксерокопію з «Орфея кронікл» за 1 серпня 1994 року і простягнула мені.

Нижче вмістили знімок: я з Дереком Скоттом, колегою зі слідчої бригади, на місці злочину.

— Та й що з цього? — запитав я.

— Ви не розкрили цієї справи, капітане.

— Що ви оце кажете?

— 1994 року ви помилилися з винуватцем. Гадаю, вам треба дізнатися про це, перш ніж ви підете з поліції.

Спершу я подумав, що це кепський жарт моїх колег, потім зрозумів, що вона це каже серйозно.

— То ви провадите своє власне розслідування? — запитав я.

— У певному розумінні, пане капітане.

— У певному розумінні? Щоб я вам повірив, треба, аби ви розповіли мені більше.

— Я кажу правду, капітане. Незабаром матиму зустріч, яка надасть мені неспростовні докази.

— Яку зустріч?

— Пане капітане, — сказала вона, — я ж не дебютантка. Такої нагоди не проґавить жоден журналіст. Обіцяю, як настане пора, поділитися з вами всіма матеріалами. А поки що прошу зробити мені таку ласку: надайте доступ до справи, що зберігається в поліції штату.

— Ви називаєте це ласкою, а я вважаю, що це шантаж! — відтяв я. — Спершу покажіть мені матеріали вашого розслідування, Стефані. Це дуже серйозний закид.

— Знаю, капітане Розенберґу. Та й у мене немає бажання дублювати поліцію штату.

— Нагадую, що ви зобов’язані ділитися всією важливою інформацією з поліцією. Таке правило. Я можу навіть влаштувати обшук у вашій газеті.

Здається, Стефані розчарувала моя реакція.

— Що ж, тим гірше, Капітане 99%. Я гадала, вас це зацікавить, але ви вже думаєте про вихід на пенсію і той проект, що про нього казав у промові майор. Що ви там хочете утнути? Реставрувати старого човна?

— Це вас не стосується, — відтяв я.

Вона стенула плечима і вдала, ніби йде. Я знав, що це не так, і справді, вона зупинилася й обернулася до мене.

— Відповідь перед вашими очима, пане капітане Розенберґу. Тільки ви її не бачите.

Я був заінтригований і водночас роздратований.

— Не можу встежити за вашою думкою, Стефані.

Вона звела руку до моїх очей.

— Що ви бачите, пане капітане?

— Вашу руку.

— Я показую пальці, — поправила вона.

— Але я бачу руку, — нічого не втямивши, відказав я.

— У тім і річ, — сказала вона. — Ви бачите те, що вам хочеться бачити, а не те, що вам показують. Отак ви помилилися і двадцять років тому.

То були останні її слова. Вона пішла, лишивши мені свою загадку, візитну картку і ксерокопію статті. Підійшовши в буфеті до Дерека Скотта, мого колеги зі слідчої бригади, що зараз скнів у адміністративному відділі, я показав йому ту відбитку.

— У тебе аж обличчя змінилося, Джессе, — усміхнувся він, з цікавістю розглядаючи ту давню статтю. — Що вона хотіла від тебе?

— Це журналістка. Каже, 1994 року ми дали хука. Мовляв, завалили слідство й помилилися з винуватцем.

— Що?! — мало не вдавився Дерек. — Це щось неймовірне!

— Знаю.

— А що вона тобі сказала?

— Що відповідь у нас перед очима, а ми її не бачимо.

— Не вірю, — сказав він і вилаявся. — Це якась другорядна писака, що хоче зробити собі дешеву рекламу.

— Може, й так, — замислено мовив я. — А може, й ні. Озирнувшись на паркувальний майданчик, я побачив Стефані, яка сідала в авто. Вона помахала мені рукою й гукнула:

— До зустрічі, капітане Розенберґу!

Але ніякої зустрічі більше не було.

Тому що того дня вона зникла.

Пам’ятаю день, коли розпочалася ця справа. Субота, 20 липня 1994 року.

Того дня ми з Джессом були на службі й вирішили повечеряти в модному ресторані «Блакитна лагуна», де Дарля й Наташа працювали офіціантками.

Натоді Джесс уже давно був із Наташею. Дарля була їхньою найліпшою подругою. Вона і намовила Наташу на те, щоб разом відкрити ресторан, і вони цілими днями працювали над цим проектом: подруги вже знайшли приміщення й тепер намагалися дістати дозвіл на той заклад. Вечорами і вихідними днями вони працювали в «Блакитній лагуні», відкладаючи половину заробітків, щоб укласти їх у той проект. Намагалися працювати в адміністрації чи на кухні, та власник «Блакитної лагуни» казав їм:

— Із вашими гарненькими личками та кругленькими дупцями місце вам у залі. І не скигліть, там ви заробите більше грошенят, ніж на кухні.

І він мав цілковиту рацію: більшість відвідувачів приходила до ресторану, щоб її обслужили ці дівчата. Вони були вродливі, лагідні, з чарівними усмішками. У них були всі дані для успішного бізнесу, тож ніхто не сумнівався, що той майбутній ресторан матиме шалений успіх, і всі про це тільки й балакали. Я весь час набридав Джессові проханнями заглянути до «Блакитної лагуни» й випити кави, коли там були ці дівчата. І коли вони удвох працювали у Джесса вдома над своїм проектом, я знай намагався причарувати Дарлю, та це вдавалося мені лише наполовину.

Того дня, горезвісного 30 червня, о 20 годині 30 хвилин ми з Джессом вечеряли в барі, весело перемовляючись із Наташею і Дарлею, що крутилися довкола нас. Раптом наші з Джессом рації запищали, причому одночасно. Ми стурбовано перезирнулися.

— Ого, сталося щось важливе, якщо ваші пищалки озвалися, — сказала Наташа.

Вона показала на телефонну будку, що була в ресторані, і на телефон, що стояв на барній стійці. Джесс подався до будки, а я взяв слухавку. Обидва отримали короткі повідомлення.

— Загальна тривога, убито чотирьох людей, — поклавши слухавку, сказав я Наташі з Дарлею і побіг до дверей.

Джесс вбирав куртку.

— Хутчій, — поквапив я його. — Хто перший приїде на місце злочину, той буде його розслідувати.

Ми були молоді й амбітні. То була нагода вперше запопасти чималеньку справу і разом її розплутувати. Я був досвідченіший, ніж Джесс, і вже мав звання сержанта. Мені страшенно кортіло просуватись угору службовою драбиною. Всі казали, що я розбудую блискучу кар’єру.

Ми вибігли надвір і сіли в авто, я за кермо, а Джесс поруч.

Я рвучко рушив із місця. Джесс узяв проблисковий маяк, що стояв під ногами, і, вистромившись крізь вікно, приліпив його на дах автомобіля. Червоне світло пронизало вечірні сутінки.

Отак воно все розпочалося.

Четвер, 26 червня 2014 року

За тридцять днів до прем’єри

Я гадав, що останній тиждень у поліції вештатимуся коридорами і, прощаючись, питиму каву з колегами. Одначе вже третій день сидів у кабінеті, від ранку до вечора порпаючись у слідчій справі про вбивство чотирьох людей 1994 року, яку дістав із архіву. Мене збурила зустріч зі Стефані Мейлер: я ні про що не міг думати, крім тієї статті й фрази, яку вона промовила: «Відповідь у вас перед очима, тільки ви її не бачите».

Проте мені здавалося, що ми все побачили. Що довше вивчав я ту справу, то дужче упевнювався, що це одне з найретельніших розслідувань за всю мою кар’єру: там усе було на місці, всі докази, що обтяжували чоловіка, який вважався убивцею. Ми з Дереком дуже добре попрацювали, з незрівнянною запопадливістю. Я не знаходив жодного ґанджу. То як могли ми помилитися й звинуватити не ту людину?