— Але твій кабінет від завтра посяде інший чоловік.

— Мені не потрібен кабінет, майоре. Я тільки заберу речі.

— І я не хочу, щоб ти провадив це слідство сам. Я дам тобі напарника. На жаль, інші пари в нашому підрозділі укомплектовані, адже ти мав завтра піти від нас, але не переймайся, я знайду когось.

Дерек, що сидів коло мене, врешті озвався.

— Я готовий попрацювати в парі з Джессом, майоре. Тому і прийшов сюди.

— Ти, Дереку? — здивувався МакКенна. — А скільки вже часу ти не був на оперативній роботі?

— Двадцять років.

— Завдяки Дерекові ми знайшли той меблевий склад, — сказав я.

Майор знову зітхнув.

— Іти кажеш мені, Дереку, що хочеш узяти участь у розслідуванні, яке змусило тебе покинути оперативну роботу?

— Авжеж, — рішуче потвердив Дерек.

Майор довго дивився на нас.

— А де твій службовий пістолет? — запитав він урешті.

— У кабінеті в шухляді.

— І ти ще пам’ятаєш, як ним користуватися?

— Так.

— Гаразд, то зроби мені таку ласку і спали бодай одну обойму в тирі, перш ніж пристебнеш кобуру на поясі. Так ось, панове, розслідуйте мені цю справу швидко і добре. Я не хочу, щоб небо обвалилося нам на голови.

Поки ми з Дереком були в крайовому центрі поліції штату, Анна часу дарма не гаяла. Заходилася шукати Кірка Гарві, та виявилося, що це набагато складніше, ніж вона собі думала. Довгенько шукала колишнього начальника поліції, та марно: він неначе випарувався. Ні адреси не було, ні номера телефону. Не маючи ніяких зачіпок, вона звернулася до єдиної особи, якій могла довіряти в Орфеї: до свого сусіда Коді, якого знайшла у книгарні, розташованій поблизу редакції «Орфея кронікл».

— Ох, тут сьогодні й кіт не валявся, — зітхнув Коді, коли вона переступила поріг.

Анна зрозуміла, що він сподівався покупця, почувши, що відчиняються двері.

— Надіюся, — провадив Коді, — феєрверки Четвертого липня приваблять хоч трохи люду, бо червень — геть ніякий місяць.

Анна взяла якусь книжку на розкладці.

— Вона цікава?

— Нічогенька.

— Беру.

— Анно, ти не зобов’язана це робити.

— У мене нема чого читати. А ця буде якраз.

— Таж, бачу, ти не задля цього прийшла.

— Не лише задля цього, — сказала вона, простягаючи йому п’ятдесят доларів. — Що ти можеш розповісти мені про вбивство чотирьох людей 1994 року?

Він насупився.

— Давненько вже я не чув про нього. Що ти хочеш дізнатися?

— Яка була обстановка в місті за тої пори.

— Жахлива, — сказав Коді. — Люди були страшенно приголомшені. Уяви собі, убили цілу родину, в якій був маленький хлопчик. І Меґан, дуже хорошу дівчину, її всі любили.

— Ти добре її знав?

— Чи добре я її знав? Вона працювала в книгарні. Тоді справи у нас ішли чудово, і все це завдяки їй. Уяви собі молоду гарну продавчиню, захоплену, просто-таки чудову. Люди з Лонґ-Айленду приїздили, щоб подивитися на неї. Ото лихо! Ото несправедливість! Для мене її смерть була страшенним струсом. Я навіть думав плюнути на все й поїхати відціля. Але куди податися? Тут усе моє коріння. Знаєш, Анно, найгірше те, що всі відразу втямили: вона загинула, бо впізнала вбивцю Ґордонів. Це означає, що то був хтось із-поміж нас. Хтось, кого ми добре знаємо. Кого щодня бачимо в супермаркеті, на пляжі чи навіть у книгарні. І, як на лихо, ми не помилилися, коли вбивцю таки знайшли.

— Про кого ти кажеш?

— Про Теда Тенненбаума, симпатичного, привітного хлопчину з доброї родини. Активного і завзятого члена суспільства. Реставратора за фахом. Члена добровільної пожежної залоги. Він брав участь у підготовці першого фестивалю.

Коді зітхнув і докинув:

— Не люблю я розповідати про це, Анно, надто вже боляче.

— Мені шкода, Коді. Останнє запитання: тобі знайоме ім’я Кірка Гарві?

— Авжеж, це колишній начальник орфейської поліції. Якраз перед Ґуллівером.

— А що з ним сталося? Я шукаю його.

Коді якось дивно поглянув на неї.

— Він зник майже відразу ж після тієї події, — сказав він, відлічуючи їй решту й пакуючи книжку в паперову торбину. — Більше ніхто й не чув про нього.

— А що з ним сталося?

— Хтозна. Він зник улітку 1994 року.

— Того самого року, коли сталося те вбивство?

— Авжеж, через три місяці. Тому я й пригадав. Дивне було те літо. Більшість мешканців міста воліли забути про те, що тут скоїлося.

Кажучи це, він узяв ключі й заховав до кишені мобільний телефон, що лежав на прилавку.

— Ти вже йдеш? — запитала Анна.

— Авжеж, скористаюся тим, що нема покупців, і піду попрацювати з іншими волонтерами до Великого театру. А тебе давненько не видно було, Анно.

— Знаєш, я така заклопотана зараз. Підвезти тебе? Я саме поїду до Великого театру, порозпитую волонтерів про Стефані.

Великий театр був розташований поруч із кафе «Афіна», тобто на початку чільної вулиці, майже там, де починалася набережна.

Практично як у всіх містечках, доступ до громадських будівель був безперешкодний, тож Анна з Коді пройшли до театру, просто відчинивши вхідні двері. Вони перетнули фойє, потім увійшли до театральної зали і попрямували центральним проходом, поміж рядами крісел із червоного велюру.

— Уявіть собі, що через місяць ця зала буде повнісінька, — гордо сказав Коді. — Усе це завдяки праці волонтерів.

Він хутко побіг сходами, що провадили на сцену, Анна подалася за ним. Вони пройшли завісу і ввійшли за лаштунки. Минувши лабіринт коридорів, штовхнули двері, за якими гуло мов у вулику. Там було повнісінько волонтерів: одні клопоталися квитками, інші — технічними питаннями. У залі готувалися розклеювати афіші й перечитувати проспекти, які мали піти у друк. У майстерні ціла бригада монтувала декорації.

Анна розмовляла з усіма волонтерами. Чимало поміж ними покинуло вчора театр, щоб узяти участь у пошуках Стефані Мейлер, і тепер вони допитувалися, як просувається слідство.

— Не так швидко, як мені хотілося б, — казала вона. — Та знаю, що вона частенько бувала у Великому театрі. Я зустрічала її тут не раз.

— Авжеж, — сказав куций панок, що завідував квитками. — Вона писала статті про волонтерів. А тебе вона ні про що не розпитувала, Анно?

— Ні, — відказала Анна.

Як по правді, вона її навіть не бачила.

— Мене теж ні, — сказав чоловік, що недавно приїхав до Орфеї.

— Либонь, тому що ви тут новачки, — озвався хтось.

— Авжеж, це так, — устряв якийсь чоловік. — Ви ж не були тут 1994 року.

— У 1994 році? — здивувалася Анна. — Вона питала вас про 1994-й?

— Атож. Вона розпитувала переважно про перший театральний фестиваль.

— І що вона хотіла дізнатися?

На те запитання Анна здобула цілий рій всіляких відповідей, та одна прозвучала декілька разів: Стефані весь час допитувалася про пожежника, що чергував у театрі у вечір прем’єри. Вона збирала свідчення волонтерів, наче намагалася детально відтворити програму вечора.

Урешті Анна відшукала Коді, що сидів у комірці, яка служила йому кабінетом. Він сидів за столиком, на якому стояв комп’ютер і лежав цілий стос паперів.

— Що, вже скінчила дошкуляти моїм волонтерам? — жартома спитався він.

— Коді, може, ти якимось дивом пам’ятаєш, хто був черговим пожежником на прем’єрі 1994 року й чи живе він іще в Орфеї?

Коді витріщив очі.

— Чия пам’ятаю? О Боже, Анно, сьогодні справжнісінький день примар із минулого. Це був Тед Тенненбаум, що скоїв ті чотири убивства 1994 року. І ти ніде його не знайдеш, бо він мертвий.

Приязна атмосфера, що запанувала в комісаріаті в день мого приїзду, не протрималася й двох днів, поступившись місцем проблемам із влиттям до колективу. Спершу вони далися взнаки в організаційних деталях. Перше питання, яке поставили всі, стосувалося користування вбиральнями. У тій частині комісаріату, що була для поліціянтів, убиральні були на кожному поверсі, причому призначалися для чоловіків, і там стояли ряди пісуарів та індивідуальні кабіни.