Стаття була ілюстрована світлиною, де Коді позував коло дверей, що провадили до тієї комірчини, а над дверима було випалено на дерев’яній табличці: «АВТОРИ НАШОГО КРАЮ». Усередині було видно, що стіни геть заставлені книжками й текстами в обкладинках. Анна взяла лупу й уважно розглянула кожну палітурку; там вона побачила текст, де на обкладинці великими літерами було написано: КІРК ГАРВІ «ТЕМНА НІЧ». І тоді вона зрозуміла, що мер Ґордон узяв ту п’єсу в книгарні.

Островскі повернувся до готелю «Озерний» після прогулянки в парку. Ніч була тепла. Коли проходив вестибюлем, службовець поспішив йому назустріч.

— Пане Островскі, вже кілька днів на ваших дверях висить табличка «НЕ ТУРБУВАТИ». Я хотів би поцікавитися, чи все у вас гаразд.

— Я навмисне повісив її, — відказав Островскі, — бо в мене триває творчий процес. Мене не турбувати під жодним приводом! Мистецтво — це явище, яке неможливо уявити.

— Авжеж, пане. Може, бажаєте, щоб вам принесли рушників для ванної? Чи косметичних засобів?

— Ні, друже мій. Дякую за вашу турботу.

Островскі піднявся в свій номер. Йому страшенно подобалося бути актором. Він почувався на місці. Враження було таке, наче він заліз нарешті у свою справжню шкуру. Відчиняючи двері, він весь час повторював: «Dies irae, Dies irae...». Увімкнув світло: вся стіна була обліплена статтями про зникнення Стефані. Зупинився й довго їх вивчав. І ще додав кілька. Потім сів за столом, розгорнув папір для нотаток і глянув на світлину Меґан. Поцілував скло і сказав: «Тепер я вже письменник, люба моя». Узяв ручку і написав: «Dies irae. День гніву».

За кілька кілометрів звідтіля, в кімнаті мотелю номер сімнадцять, де тепер мешкали Аліса зі Стівеном, щойно вибухнула сварка: Аліса хотіла повертатися додому.

— Я повернуся до Нью-Йорка, хоч з тобою, хоч без тебе. Не хочу більше сидіти в цьому вбогому готелі, не хочу цього жалюгідного життя. А ти нікчема, Стіві. Я знала це від самого початку.

— То забирайся відціля! — відтяв Стівен, який сидів за ноутбуком і намагався будь-що написати першу статтю для електронної версії часопису.

Алісу зачепило, що він так легко відмовляється від неї.

— А ти чому не повертаєшся до Нью-Йорка? — запитала вона.

— Мені треба написати про цю виставу. Зараз саме пора.

— Брешеш, Стівене! Ця вистава ніщо! Ти називаєш театром те, що Островскі плигає на сцені в самих трусах?

— То їдь собі.

— Я візьму твоє авто.

— Ні, ти поїдеш автобусом! Викрутишся якось!

— Як насмілюєшся ти розмовляти зі мною таким тоном, Стіві? Я що, худобина якась? Що це з тобою сталося, та? Адже іще недавно ти ставився до мене, як до королеви.

— Послухай, Алісо, в мене серйозні неприємності. Я можу втратити посаду головного редактора у зв’язку з цією історією з кредитною карткою.

— Тебе тільки гроші цікавлять, Стіві! А в коханні ти геть не тямиш!

— Авжеж.

— Я все розповім, Стіві. Якщо ти відправиш мене до Нью-Йорка саму, я про все розкажу Скіпу Налану, всю правду викладу. Про те, як ти ставишся до жінок. Про насильство, якого я зазнавала від тебе.

Стівен не звертав на неї уваги. Угледівши ключі, що лежали на столі, вона вирішила вхопити їх і втекти. Кинулася до столу і вигукнула:

— Я знищу тебе, Стівене!

Та не встигла вона добігти до дверей, як Стівен ухопив її за коси і сіпнув назад. Вона страшенно залементувала. Він жбурнув її до стіни і дав добрячого ляпаса.

— Нікуди ти не поїдеш! — крикнув він. — Завдяки тобі я влип у лайно, і ти будеш у ньому зі мною!

Вона з жахом дивилася на нього. По щоках котилися сльози. Раптом він узяв її обличчя в долоні.

— Вибач, Алісонько, — лагідно пробурмотів. — Вибач, я сам не тямлю, що роблю. Від цієї халепи я просто ошалів. Я знайду найкращий готель для тебе. Я все залагоджу. Вибач мені, любове моя.

У той час повз клятий сімнадцятий номер мотелю проїхало «порше», що прямувало до океану. За кермом була Дакота, вона сказала батькові, що йде до спортивної зали готелю, а сама взяла авто і втекла. Вона не знала, чи збрехала, чи, може, її просто зрадили ноги. Вона звернула на Овшен-роуд, а потім подалася до будинку, що колись належав її батькам і звався «Садом Іденів». Глянула на дощечку на брамі. Там, де було колись написано «РОДИНА ІДЕНІВ», тепер стояв напис «РОДИНА СКАЛІНІ». Вона обійшла огорожу маєтку, розглядаючи її крізь густе листя. Аж побачила дірку. Вона пролізла в неї, потім продерлася крізь живопліт. Галузки трохи подряпали її щоки. Перетнула моріжок і подалася до басейну. Там нікого не було. Вона мовчки плакала.

Дакота дістала з наплічника пластикову пляшчину, там була горілка з кетаміном. Вихилила її одним духом. Потім уклалася в шезлонг коло басейну. Наслухаючи, як заспокійливо хлюпоче вода, вона заплющила очі. Вона думала про Тару Скаліні.

Пам’ятаю, як я вперше побачила Тару Скаліні, це сталося в березні 2004 року. Мені було дев’ять. Ми обоє вийшли у фінал конкурсу читання слів за літерами в Нью-Йорку. І вмить стали друзями. Того дня жодна з нас не хотіла перемогти в конкурсі. Ми намагалися бути рівними: по черзі свідомо робили помилки в словах, що їх нам пропонував суддя. Кожній із нас він казав: «Якщо ви правильно промовите слово, то переможете!».

Та ми знай робили своє. Отак топталися по колу, аж за годину суддя оголосив переможницями обох. Ex aequo.[8]

Отак розпочалася наша дружба. Ми стали нерозлучні. За кожної нагоди ми линули одна до одної.

Тарин батько, Джеральд Скаліні, працював у трастовому фонді. Родина мешкала у величезній квартирі біля Центрального парку. Жили вони розкішно: мали водія, кухаря, дім у Гемптонсі.

На ту пору мій батько ще не став очільником «14-го каналу» і не мав таких статків. Велося нам незле, та ми були за тисячі світлових років від способу життя, який вели Скаліні. Мені було дев’ять років, і я вважала, що Джеральд Скаліні дуже люб’язний з нами. Він любив вітати нас у себе вдома, посилав свого водія, щоб той привіз мене погратися з Тарою. Улітку, коли ми бували в Орфеї, запрошував нас поснідати в них, у будинку в Іст-Гемптоні.

Хоч я була і маленька, та незабаром збагнула, що ті запросини диктувалися не так гостинністю, як поблажливістю. Він завжди давав це зрозуміти.

Часом запрошував нас до свого двоповерхового помешкання площею шістсот квадратних метрів коло Центрального парку, а як приходив до нас, то казав: «Ви гарно обладнали цю квартирку». Страшенно подобалося йому прийняти нас у своєму неймовірному маєтку в «Іст-Гемптоні», а потім прийти на каву до нашого скромного будиночка, який винаймали мої батьки в Орфеї й сказати: «А вона нічогенька, ця ваша хатинка».

Гадаю, мої батьки ходили в гості до Скаліні задля мого задоволення. Ми з Тарою просто обожнювали одна одну. Були дуже схожі: обидві добре навчалися, мали хист до літератури, запоєм читали книжки і мріяли стати письменницями. Цілими днями складали разом казки, записуючи їх то на аркушах паперу, то в родинному комп’ютері.

За чотири роки, навесні 2008-го, нам з Тарою було вже по тринадцять. Кар’єра мого батька різко стрибнула угору. Він здобув цілу низку підвищень по службі, про нього писали в спеціалізованих виданнях, і нарешті він отримав посаду керівника «14-го каналу». Життя наше відразу ж змінилося. Ми теж перебралися до величезного помешкання біля Центрального парку, батьки почали будувати дім для відпочинку в Орфеї, а я, на превелику втіху, почала відвідувати ту саму престижну приватну школу, що й Тара.