— Так чи так, Наташо, вийде на твоє. Тут усе вирішуєш ти, пані господине!

— Скільки мені ще перепрошувати тебе, Дарлю, за ту кляту статтю? Я ж там ні при чому. Я навіть не хотіла, щоб вона вийшла друком, казала, що ліпше зачекати, коли ресторан відкриється, щоб розрекламувати його.

— То що, в цьому винна я?

— Я ж не кажу цього, Дарлю.

Коли ввечері ми зустрічалися з ними, вони були засмучені й геть пригнічені. Ми з Джессом відчували, що проект «Маленька Росія» потроху сходить нанівець.

Дарля не хотіла брати участі у справі, де її засліплювала Наташа.

А Наташа потерпала від того, що вона, Наташа, красуня, яка несамохіть привертала до себе погляди.

Нам було дуже шкода. Вони мали все, щоб утілити той блискучий проект, про який мріяли вже десять років і над яким так наполегливо працювали. Ота праця в «Блакитній лагуні», з якої вони по долару відкладали задля свого задуму, оті роки, що минули в розробці проекту, — все це тепер поволі сходило нанівець.

Ми з Джессом не хотіли втручатися в їхні стосунки. Коли останнього разу проводили час учотирьох, сталося лихо. Ми сиділи у кухні в Наташі й їли страви, які мали ввійти до меню «Маленької Росії», аж я впоров дурницю. Куштуючи той славетний сендвіч із телятиною, присмачений пречудовою підливою, я був у такому захваті, що, як на лихо, прозвав її «підлива Наташа». Дарля відразу ж стала дибки.

— «Підлива Наташа»? Оце так вона тепер зветься? То чом би й ресторан не охрестити «У Наташі»?

— Та це не «підлива Наташа», — спробувала заспокоїти її подруга. — І це наш ресторан, обох, і ти це добре знаєш.

— Ні, Наташо, я цього не знаю! У мене таке враження, наче я наймичка в тебе на побігеньках, пані-господине.

І вона пішла, грюкнувши дверима.

За кілька тижнів вони попросили нас супроводжувати їх у друкарню, де хотіли замовити меню для ресторану, та ми з Джессом відмовилися. Хтозна, чи справді хотіли вони видрукувати ті меню, чи, може, їм хотілося, щоб ми помирили їх, та ні я, ні Джесс не мали бажання втручатися.

То був четвер 13 жовтня 1994 року. І того дня все завалилося.

Було вже по полудню. Ми з Джессом сиділи їли сендвічі, аж задзеленчав Джессів телефон. То була Наташа, вона плакала. Дзвонила з крамниці для мисливців і рибалок на Лонґ-Айленді.

— Ми з Дарлею посварилися в автомобілі, коли їхали у друкарню, — пояснила вона. — Дарля виїхала на узбіччя й витурила мене надвір. Я забула сумочку в салоні, не знаю, що вдіяти, бо в мене ні цента в кишені нема.

Джесс звелів їй залишатися на місці, зараз він її забере. Я вирішив поїхати з ним. Ми підібрали заплакану Наташу. Намагалися її підбадьорити, казали, що все владнається, та вона повторювала, що ресторанові кінець і вона не хоче про нього навіть балакати.

Ми проґавили Дарлю, яка вернулася, щоб забрати подругу: їй стало недобре від того, що вона так учинила, вона прагнула будь-що попросити пробачення. Не знайшовши її, вона зупинилася біля крамниці для мисливців і рибалок, що стояла на тій пустельній вулиці. Власник сповістив їй, що бачив молоду жінку в сльозах, вона попросила в нього дозволу зателефонувати, і її забрали двоє чоловіків. «Вони допіру поїхали, — сказав він, — навіть хвилини не минуло».

Гадаю, якби Дарля приїхала бодай на кілька секунд раніше, то побачила б нас коло тієї крамниці. І все сталося б по-іншому. Ми їхали, щоб відвезти Наташу додому. Аж озвалася рація. Теда Тенненбаума бачили на автозаправці, неподалік від нас. Я вхопив мікрофон і сказав диспетчерові, що ми переслідуємо Тенненбаума. Джесс поставив маяк на даху автомобіля, а потім увімкнув сирену.

Субота, 26 липня 1994 року

У день прем’єри

День, коли все похитнулося.

Була 17 година 30 хвилин. Двері Великого театру мали незабаром відчинитися. На центральній вулиці, яку перекрила поліція, було аж чорно від люду. Всі наче подуріли. Були там і журналісти, й роззяви, і мандрівні продавці сувенірів, й люди з квитками, — всі вони юрмилися коло захисних бар’єрів, що закривали вхід до Великого театру. Бідолахи, яким не пощастило запопасти квитків на прем’єру, вешталися натовпом із написаними рукою оголошеннями, де обіцяли шалені гроші за квиток. Трохи раніше знімальні групи телеканалів передали в прямому ефірі прибуття до Великого театру акторів, у супроводі посиленої охорони. Біля порога службового входу кожного ретельно обшукали і змусили пройти через рамку металодетектора.

Біля центрального входу до Великого театру поліціянти закінчували монтаж металодетекторів. Публіка вже не могла встояти на місці. За дві години мала розпочатися прем’єра вистави «Темна ніч». І нарешті буде оприлюднена особа вбивці чотирьох людей 1994 року.

В архівній залі «Орфея кронікл» ми з Анною й Дереком готувалися теж вирушити до Великого театру, приречені бути присутніми під час комічного тріумфу Кірка Гарві. Напередодні майор МакКенна звелів нам перебувати там, але від Кірка триматися подалі.

— Замість того, щоб нападати на Гарві, — сказав він мені з Дереком, — ви ліпше завершили б розслідування й з’ясували правду.

То було несправедливо. До останньої хвилини ми працювали в поті чола, та, на жаль, небагато встигли зробити. Чому вбили Меґан Падалін? Кому потрібно було послати на той світ цю жінку, в біографії якої нічого особливого не було?

Майкл Бірд надав нам неоціненну допомогу, пробувши з нами майже всю ніч. Він зібрав усі відомості про Меґан, які йому пощастило знайти, щоб ми могли простежити її біографію.

Народилася вона в Пітсбурзі, вивчала літературу в маленькому університеті штату Нью-Йорк. Трохи мешкала в Нью-Йорку, потім 1990 року перебралася до Орфеї разом із чоловіком, Семюелем, який працював інженером на заводі. Потім її взяв на роботу Коді.

А що можна було дізнатися про її чоловіка, Семюеля Падаліна, який раптом прибув до Орфеї, щоб грати у виставі? Після вбивства Меґан він перебрався до Саут-Гемптона й одружився вдруге.

У його біографії теж не було нічого особливого. Проблем із законом не мав, охоче брав добровільну участь у різних громадських справах. Його нова дружина, Келлі Падалін, була лікаркою. Вони мали двох дітей десяти і дванадцяти років.

Чи міг бути зв’язок поміж Меґан Падалін і Джеремі Фолтом? Чи поміж Семюелем Падаліном і Джеремі? Ми телефонували колишньому спеціальному агентові Ґрейсу, та йому ім’я Падалін нічого не нагадало. Костіко теж неможливо було допитати, він щез. Ми опитали Вірджинію Паркер, співачку Ріджс-клубу, яка мала дитину з Джеремі Фолтом, але вона запевнила, що й не чула ні про Семюеля, ні про Меґан Падалін.

Ніхто ні з ким не був пов’язаний. У це майже неможливо повірити. Коли мали вже відчинитися двері театру, ми навіть почали питати себе, чи не про два різні розслідування тут ідеться.

— З одного боку, вбивство Меґан Падалін, з другого, якісь незрозумілі зв’язки голови Ґордона з Джеремі Фолтом, — зітхнув Дерек.

— Якщо не брати до уваги того, що Ґордон не мав нічого спільного з Джеремі Фолтом, — зауважив я.

— Але ж п’єса Гарві, здається, трактує про Джеремі Фолта, — нагадала нам Анна. — Гадаю, тут усе пов’язане.

— Як я зрозумів, — підсумував Майкл, — тут усе пов’язане, та нічого не пов’язане. Ця ваша справа — чистісінька китайська головоломка.

— Так ото ж! — зітхнула Анна. — І сюди ж додається смерть Стефані. То діяла тут одна й та сама особа чи ні?

Щоб виплутатися з цієї халепи, Дерек вирішив добряче подумати.

— Спробуймо поставити себе на місце вбивці. Якби я був ним, то що зробив би сьогодні?

— Ушився б якомога далі, — відказав я, — до Венесуели чи до іншої країни, яка не видає злочинців. Або ж намагався б зірвати виставу.