— Зірвати виставу? — здивувався Дерек. — Але ж залу обшукали із псами, та й глядачів обшукуватимуть.

— Гадаю, він буде там, — сказав я. — Мені здається, буде він у залі, поміж нами.

Ми вирішили податися до Великого театру і поглянути на відвідувачів тоді, коли вони заходитимуть досередини. Може, нашу увагу приверне незвичайна поведінка котрогось із них? Або ж упізнаємо чиєсь обличчя. Та більше нас цікавило те, що готує Кірк Гарві. Якби ми дізналися ім’я вбивці до того, як його виголосить актор, то це дало б нам неабияку перевагу.

Єдиним способом дізнатися, що коїться в голові Кірка Гарві, було дістатися до його творчих матеріалів. Зокрема, до слідчої справи, яку він десь там ховав. Ми послали Майкла Бірда, щоб він понишпорив у його номері в готелі «Озерний» за відсутності господаря.

— Те, що я там знайду, — сказав нам Бірд, — не матиме доказової сили.

— Нам доказів не треба, — відказав Дерек. — Нам потрібне ім’я.

— А як я потраплю на той поверх? — запитав він. — У готелі повно поліції.

— Покажете вашу акредитацію й скажете, що Кірк Гарві послав вас дещо взяти. А я попереджу поліцію про ваш прихід.

Поліціянти допустили Майкла на той поверх, але директор готелю не хотів давати йому запасний ключ від номера.

— Пан Гарві дав нам чіткі вказівки, — пояснив він Майклові. — Ніхто не повинен заходити в його номер.

Проте Майкл наполягав, кажучи, що сам Гарві послав його по блокнот, і тоді директор вирішив піти в номер із ним.

У кімнаті був зразковий лад. Увійшовши туди, Майкл роззирнувся, — за ним підозріливо стежив директор, — але не побачив ані клаптя паперу. Ні книжки, ні аркуша з нотатками. Він подивився на столі, в шухлядах, навіть у нічному столику. Нічогісінько. Він навіть до ванної зазирнув.

— Сумніваюся, що пан Гарві тримає свої зошити у ванній кімнаті, — роздратовано буркнув директор.

— У номері нічого нема, — сказав нам Майкл у театральному фойє, пройшовши всі контрольні процедури.

Була 19 година 30 хвилин. Вистава мала розпочатися за півгодини. Нам не пощастило випередити Гарві. Ім’я вбивці доведеться дізнатися від акторів, як і всім глядачам. І ми непокоїлися, бо не знали, що вчинить злочинець, якщо перебуватиме в залі.

19 година 58 хвилин. За кілька хвилин до виходу на сцену Гарві зібрав за кулісами, в коридорі, що провадив від гримерок на сцену, всіх акторів. Перед ним стояли Шарлотта Браун, Дакота й Джеррі Ідени, Семюель Падалін, Рон Ґуллівер, Мета Островскі, Стівен Берґдорф і Аліса Філмор.

— Друзі мої, — сказав він, — сподіваюся, ви готові пізнати солодкий смак слави і тріумфу. Ваша вистава, що стане унікальним явищем в історії театру, струсоне всю націю.

20 година. Зала поринула в темряву. Глядачі відразу ж затихли. Напруга була така, що її можна було відчути майже фізично. Вистава мала ось-ось розпочатися. Анна, Дерек і я трималися в останніх рядах, кожне біля дверей, що провадили із зали.

На сцену вийшов мер Браун, щоб виголосити звичну промову на відкритті прем’єри. Я згадав, який вигляд він мав на відеозаписі двадцять років тому, коли Стефані Мейлер обвела його фломастером.

Після кількох офіційних фраз міський голова завершив свою промову такими словами:

— Цей фестиваль назавжди закарбується в пам’яті глядачів. Тож просимо акторів на сцену.

Він спустився зі сцени і сів у першому ряду. Піднялася завіса. Публіка здригнулася.

На сцені лежав Семюель Падалін, який грав трупа, коло нього стояв Джеррі в поліційному однострої. У кутку стовбичили Аліса зі Стівеном, вони тримали в руках по керму, граючи роль водіїв. Поволі вийшла Дакота. Гарві почав читати:

Імітуючи пілікання автомобілів, Стівен з Алісою сварилися, хоч голосів їхніх і не чутно було. «Алісо, ти повинна зробити аборт! — Нізащо, Стівене! Це твоя дитина, і ти повинен її прийняти».

Гарві провадив:

Публіка аж похолола.

Гарві зненацька зарепетував: «Танок мерців!».

І всі актори закричали: «Танок мерців! Танок мерців!». Вискочили Островскі з Роном Ґуллівером у трусах, і глядачі зареготали.

Ґуллівер тримав у руці клітку з борсуком, вигукуючи: «Любий борсуче, любий борсуче, порятуй нас від близького кінця!».

Поцілував його і жбурнув додолу. Островскі широко розкинув руки і, намагаючись не звертати уваги на регіт у залі, що виводив його з рівноваги, залементував:

І тоді я помітив, що Гарві вже не тримає тих аркушів у руках. Я підійшов до Дерека.

— Гарві казав, що роздасть аркуші з ролями акторам, але в нього нічого немає.

— Що це означає?

Настала друга дія, та, де Шарлотта співає в клубі, і ми з Дереком побігли за куліси. Знайшли гримерку Гарві, та вона була замкнена на ключ. Ми висадили двері. На столі лежала поліційна справа, а також отой горезвісний текст п’єси. Ми хутко переглянули його. Там була перша дія, що допіру минула, потім сцена у барі, а далі на сцену виходила молода жінка, яка виголошувала:

Після тієї фрази стояли три крапки. Далі нічого не було. Тільки чисті сторінки. Дерек аж остовпів, а потім вигукнув:

— А нехай йому! Джессе, ти мав рацію! Гарві поняття не має про вбивцю: він чекає, коли той сам виявиться, урвавши виставу.

Тієї миті на сцену знову вийшла Дакота. І виголосила пророчим тоном: «Настала година істини. Убивця зветься...»

Ми з Дереком вибігли з гримерки. Треба було зупинити виставу, поки не сталося чогось серйозного. Та було запізно. Зала поринула в цілковиту темряву. Темна ніч. Освітлена була тільки сцена. Коли ми вибігли туди, Дакота завершила фразу: «Убивця зветься...».

Раптом пролунали два постріли. Дакота впала.

У залі здійнявся страшний лемент. Ми з Дереком вихопили зброю, гукаючи в рації: «Постріли! Постріли!».

У залі спалахнуло світло, почалася загальна паніка. Перелякані глядачі тікали хто куди. Була страшенна тіснява. Стрільця ми не бачили. Анни теж. І не могли зупинити людей, що пливли всіма виходами. Стрілець зник у натовпі. Певне, він уже був далеко.

Дакота лежала на сцені й конала, скрізь була кров. Довкола неї метушилися Джеррі, Шарлотта і Гарві. Джеррі страшенно кричав. Я притиснув її рани, щоб затамувати кров, а Дерек кричав у рацію: «Вогнепальне поранення на сцені! Надішліть екстрену допомогу!».

Натовп глядачів вихлюпнувся на центральну вулицю, ошалівши від страшної паніки, яку не змогла приборкати поліція. Люди репетували. Хтось пустив чутки, що стався терористичний акт.

Стівен вибіг з Алісою, аж опинився з нею в якомусь порожньому парку. Вони зупинилися, щоб звести дух.

— Що сталося? — перелякано запитала Аліса.

— Хтозна, — відказав Стівен.

Аліса озирнула вулицю. Не було ні душі. Скрізь порожньо. Вони довго тікали. Стівен зрозумів: або зараз, або ніколи. Аліса обернулася спиною. Він підібрав камінь, що валявся на землі, й щосили вгатив її по голові, череп луснув мов яєчна шкаралупа. Вона повалилася додолу. Мертва.