— Ви регулярно були з нею в контакті?

— Так, спочатку. Вона часто приїздила в Нью-Йорк, ми зустрічалися в кав’ярні біля редакції «Огляду». Вона тримала мене в курсі подій. Часом читала мені уривки з роману. Та коли вона поринала у пошуки, то іноді довгенько не озивалася. Тому я й не стурбувався, коли останнього тижня не міг з нею зв’язатися. Я надав їй цілковиту свободу дій і тридцять тисяч доларів готівкою на видатки. Їй дісталися б гонорари і слава, а мене цікавила тільки розв’язка тієї історії.

— То ви гадаєте, винен у тих убивствах не Тед Тенненбаум?

— А певно. Я простежив детально за розвитком цієї справи і знав, що якийсь там свідок сказав, що бачив його автомобіль коло будинку Ґордонів. Згадав, що такий самий автомобіль, як ото змалював його свідок, мені довелося бачити коло Великого театру того вечора, коли сталися убивства, десь перед дев’ятнадцятою годиною. Тоді я зарано прийшов до Великого театру, а духота стояла така, що здуріти можна було. Я вийшов покурити. Щоб не стояти в натовпі, подався на сусідню вуличку, що провадила до службового виходу. І тоді побачив, як повз мене проїхало те авто, воно привернуло мою увагу, бо там іззаду був чудернацький малюнок. То був автомобіль Теннебаума, що про нього всі потім балакали.

— Але ви бачили водія й то був не Тед Тенненбаум?

— Авжеж, — відказав Островскі.

— То хто ж був за кермом, пане Островскі? — запитав Дерек.

— То була Шарлотта Браун, дружина міського голови, — відказав він. — Вона вела вантажівку Теда Тенненбаума.

Четвер у 17 липня 2014 року

За дев’ять днів до прем’єри

Ветеринарна клініка Шарлотти Браун була розташована в промисловій зоні Орфеї, поблизу двох великих комерційних центрів. Як і щоранку, о пів на восьму вона приїхала на порожній іще паркувальний майданчик і поставила автомобіль на місці, що було відведене для неї перед самісіньким її кабінетом. Потім вийшла з авто, тримаючи в руці стаканчик із кавою. Вона була в доброму гуморі, але така замислена, що не помітила мене, хоч я був за кілька метрів, тому гукнув її.

— Добридень, пані Браун, — сказав я. — Я капітан Розенберґ із поліції штату.

Вона здригнулася й глянула на мене.

— Ви налякали мене, — всміхнулася вона. — Авжеж, я знаю, хто ви.

Потім угледіла Анну, що стояла за мною, спершись на патрульне авто.

— Анно? — здивувалася Шарлотта, а потім запанікувала. — О боже, щось із Аланом?

— Заспокойтеся, пані, — сказав я їй, — з вашим чоловіком усе гаразд. Але ми хотіли б поставити вам декілька запитань.

Анна відчинила задні дверцята своєї автівки.

— Не розумію, — пробелькотіла Шарлотта.

— Незабаром ви все зрозумієте, — запевнив я її.

Ми відвезли Шарлотту Браун до орфейського комісаріату, дозволили їй зв’язатися зі своєю секретаркою й скасувати всі заплановані на той день зустрічі, а потім викликати адвоката, як і передбачалося її правами. Проте вона хотіла бачити не так адвоката, як свого чоловіка, і той відразу ж прибіг.

Проте як міський голова він не міг бути присутній під час допиту дружини. Хотів було улаштувати скандал, але Ґуллівер його умовив не робити цього.

— Алане, — сказав він, — вони й так роблять вам честь, що допитують Шарлотту в нашому комісаріаті, та ще й швидко і без розголосу, а не тягнуть її до крайового центру поліції штату.

Шарлотта сиділа в кімнаті для допитів, здавалося, вона була геть у нестямі, хоч перед нею стояла її кава.

— Пані Браун, — сказав я, — свідок упізнав вас, коли ви покидали Великий театр незадовго до дев’ятнадцятої години за кермом автомобіля, що належав Тедові Тенненбаумові, а потім його за кілька хвилин бачили біля дому міського голови Ґордона, саме в той час, коли вбили його з родиною.

Шарлотта Браун опустила очі.

— Я не вбивала Ґордона, — відразу ж відтяла вона.

— То що ж сталося того вечора?

Запало мовчання. Намагаючись опанувати себе, Шарлотта пробурмотіла:

— Я знала, що настане цей день. Знала, що не зможу тримати це в таємниці до кінця мого життя.

— Що тримати в таємниці, пані Браун? — запитав я. — Що ви приховуєте двадцять років?

Повагавшись, Шарлотта почала кволим голосом:

— Того вечора, коли була прем’єра, я справді взяла автомобіль Теда Тенненбаума, він стояв перед службовим входом. Його не можна було не помітити через оту наліпку на задній шибці. Я знала, що то його авто, бо ми з кількома акторами перед тим гуляли в кафе «Афіна», а потім він відвозив нас у готель. Отож того вечора мені перед дев’ятнадцятою годиною треба було відлучитися на трохи, і я вирішила його узяти, щоб виграти час. Ніхто з трупи автомобіля не мав. Звісно, треба було попросити в нього дозволу.

Я пішла до його комірки, вона була поруч із нашими гримерками, та його там не було. Зазирнула за куліси, та не знайшла його. Виникли проблеми з електрикою, то я подумала, що він там. Побачила ключі в його комірці, вони лежали на видноті, на столі. Часу я не мала. Офіційна частина повинна була розпочатися за півгодини, і постановник вистави, Баз, не хотів, щоб ми виходили з театру. Тоді я взяла ключі. Подумала, що ніхто не помітить цього. Та й Тенненбаум був на варті, він нікуди не піде. Вислизнула з театру службовим виходом і поїхала його автомобілем.

— А що ж так терміново треба було вам зробити, що ви зважилися відлучитися на півгодини перед самісіньким початком вистави? — запитав я.

— Мені треба було конче поговорити з мером Ґордоном. Я приїхала до них за кілька хвилин до того, як їх убили.

Орфея, 30 липня 1994 року, 18 година 50 хвилин

Вечір, коли сталося вбивство

Шарлотта сіла в автомобіль Тенненбаума і виїхала з провулка, щоб рушити центральною вулицею, та була вражена метушнею, що там панувала. Вулиця була переповнена людом і закрита для проїзду транспорту. Коли вона з іншими акторами приїхала туди вранці, було спокійно й безлюдно.

На перехресті регулював рух волонтер, він мав завдання скеровувати родини, які загубилися в цьому безладді. Він відчинив поліційний бар’єр, щоб пропустити Шарлотту, показавши їй, що вона може податися тільки коридором, відведеним для проїзду спеціального транспорту. Вона послухалася. Вибору все одно не було. Орфеї вона не знала і могла орієнтуватися лише за картою міста на звороті брошури, яку з нагоди фестивалю видала туристична фірма. Пенфілд-Крісчент там не було, та був квартал Пенфілд. Вона вирішила спершу податися туди, а потім запитати дорогу в перехожих. Отож вона попрямувала по Саттон-стріт, потім дісталася до Пенфілд-роуд, де був поворот на житлову вулицю, що звалася так само. Та місцина була мов лабіринт: вулиці йшли у всіх напрямках. Шарлотта почала блукати, розвертатися, навіть на мить розгубилася. Скрізь було порожньо, не вулиці, а примари якісь: жодного перехожого. Час минав, треба було поспішати. Врешті вона повернулася на Пенфілд-роуд, головну вулицю, й поволі поїхала нею. Має ж вона когось зустріти. Аж ось угледіла молоду жінку, що робила спортивні вправи в парку. Шарлотта зупинилася на узбіччі, вийшла з автомобіля й побігла моріжком у парк.

— Перепрошую, — сказала вона, — я геть заблукала. Мені потрібна Пенфілд-Крісчент.

— Ви якраз біля неї, — усміхнулася жінка. — Це та вулиця, що огинає півколом парк. Який номер будинку вам потрібен?

— Та номера я не знаю, — відказала Шарлотта. — Я шукаю дім мера Ґордона.

— Так ось він, — сказала жінка, показуючи на гарненький будиночок по той бік вулиці, за парком.

Шарлотта подякувала і знову сіла за кермо. Звернула на Пенфілд-Крісчент і зупинилася коло будинку міського голови Ґордона, не вимикаючи мотор. Годинник на приладовій панелі показував дев’ятнадцяту годину чотири хвилини. Вона підбігла до дверей і подзвонила. Жодної відповіді. Подзвонила ще і притулила вухо до дверей. Всередині був який гамір. Вона загупала кулаком у двері. «Агов, є хтось дома?» Та відповіді не було. Вона спустилася східцями і побачила, що фіранка на вікні ледь гойднулася. Якийсь хлопець глянув на неї з-за штори. Вона погукала: «Гей, ти, зачекай!» — і побігла моріжком до вікна. Той моріжок був геть затоплений, і вона вступила в калюжу. Під вікном знову погукала, та марно. Часу більше не було. Вона мусила повернутися у Великий театр. Навшпиньки пробігла по траві й опинилася на хіднику. Оце не щастить! Її сценічні черевички геть намокли. Вона сіла за кермо і різко рушила з місця. На годиннику була дев’ятнадцята нуль дев’ять. Треба було поспішати.