— Прямо, потім звертай на дев’яносто четверту, — звелів мені Джесс, — ми загородимо йому дорогу і поставимо заслон.

Я наддав ходу і помчав до дев’яносто четвертої автостради. Та коли ми виїздили зі сто сьомої, чорний автомобіль Теда Тенненбаума із логотипом на задньому склі промайнув перед самісіньким нашим носом. Я тільки встиг побачити, що він сидить за кермом. Помчав за ним. Він уже встиг добряче відірватися від патрулів. Незабаром ми побачили великий міст через річку Серпент. Ми майже наздоганяли його. Я ще дужче наддав ходу, щоб порівнятися з ним. Назустріч ніхто не їхав.

Спробував притиснути його до поручнів моста.

— Дуже добре, — сказав мені Джесс. — Так і дій.

Коли ми виїхали на міст, я крутнув кермо і вдарив Тенненбаумове авто, яке втратило керування й вдарилося об поручні. Та поручні його не зупинили — вони тріснули, й автомобіль з’їхав з мосту.

Я не встиг загальмувати.

Вантажівка Теда Тенненбаума полетіла в річку, а за нею й наша автівка.

Четвер, 13 жовтня 1994 року

Того дня, коли під час переслідування Теда Тенненбаума Дерек втратив контроль над автомобілем, а поручні розлетілися на друзки, я побачив, як ми поволі занурюємося у воду. Час наче зупинився. Я побачив, як вода вже сягає бампера. Мені здалося, ніби падіння тривало десятки хвилин, хоч насправді минуло заледве кілька секунд.

Тієї миті, коли автомобіль торкнувся води, я помітив, що не пристебнув пасок безпеки. Від струсу буцнувся головою об бардачок. В очах потемніло. Перед очима промайнуло все життя. Мої шкільні роки.

Я знову опинився наприкінці 1970-х, коли мені було дев’ять років і, після смерті батька, ми з мамою перебралися до Реґо-парку, ближче до дідуся й бабусі. Моя матінка змушена була дуже багато працювати, щоб звести кінці з кінцями, а що їй не хотілося, щоб я лишався сам після уроків, то мусив після занять іти до діда з бабцею, які мешкали на тій вулиці, де стояла і моя школа, і там я перебував, аж доки вона приходила з роботи.

Мої дід із бабцею були, без перебільшення скажу, страшні люди, та я їх дуже любив. Ні добротою вони не вирізнялися, ні чемністю, зокрема, не вміли належно поводитися, причому за всіх обставин. Улюблена фраза мого дідуся була: «Пиздюки кляті!». А бабця полюбляла казати: «Ото гівно!». Ті фрази вони повторювали цілісінький день, немов дурнуваті папуги.

На вулиці вони сварилися на дітлахів і обзивали перехожих. Спершу лунало «Пиздюки кляті!», а потім «Ото гівно!».

У крамницях вони допікали до живого продавцям. «Пиздюки кляті!» — казав урешті дідусь. А бабця додавала: «Ото гівно!».

Біля кас у супермаркетах вони, нітрохи не соромлячись, лізли поперед черги. Коли покупці протестували, дідусь казав їм: «Пиздюки кляті!». Коли ж ті покупці мовчали з поваги до похилого віку, дід однаково казав: «Пиздюки кляті!». А потім, коли касирка сканувала штрих-коди на їхніх товарах і називала суму, бабця казала: «Ото гівно!».

Під час Геловіну, коли діти мали необережність подзвонити в їхні двері, щоб, як належало, їм дали цукерок, дід із гуркотом відчиняв і гаркав: «Пиздюки кляті!» — а бабця вискакувала і виливала на них відро холодної води, вигукнувши: «Ото гівно!». І та малеча в мокрісіньких святкових костюмах з плачем розбігалася нью-йоркськими вулицями, де стояла холодна осіння пора і можна було вхопити не лише грип, а й запалення легень.

Крім того, дід із бабцею були наче з голодного краю. У ресторані бабуня постійно забирала весь хліб із хлібниці й ховала його в сумочку. Дід відразу ж вимагав від офіціанта принести ще хліба, і бабця забирала собі й той. Уявляєте собі, як вони поводилися, коли офіціант їм урешті казав: «Якщо вимагатимете ще хліба, ми включатимемо його вартість до рахунку»? Я уявляю, ще й як. А далі йшла ще гірша сцена. Бабця шамкотіла беззубим ротом: «Ото гівно!» — а дід кричав: «Пиздюки ви кляті!» — й кидав шматки хліба офіціантові в обличчя.

Коли з ними розмовляла моя матінка, то балачка зводилася переважно до фраз «Ану годі!», або «Поводьтеся пристойно!», або «Не ганьбіть мене!» і навіть «Та хоч при Джессові стримуйтеся!».

Коли ми поверталися від них, мама казала, що їй соромно за своїх батьків. А ось я не мав чого їм закинути.

Коли ми перебралися до Ріґо-парку, я мусив поміняти школу. За кілька тижнів після того, як пішов до нової, один мій однокласник заявив:

— Ти звешся Джесс, як ото Джессіка!

І не минуло й чверть години, як те моє прізвисько поширилося в усіх усюдах. І цілісінький день я тільки й чув, як мені гукали:

— Дівчатко Джесс! — або: — Дівчисько Джессіко!

Того дня я прийшов зі школи, плачучи від приниження.

— Чого це ти пхинькаєш? — шорстко запитав дідусь, коли я переступив поріг. — Якщо хлопчик плаче, то він дівчинка.

— Однокласники кажуть на мене Джессіка, — поскаржився я.

— От бачиш, вони правду кажуть.

Дід провів мене до кухні, де бабця саме готувала мені пополуднувати.

— Чому він скиглить? — запитала вона дідуся.

— Бо товариші прозивають його дівчиськом, — пояснив дідусь.

— Пхе! Якщо хлопчик плаче, то він і є дівчисько, — сказала бабуня.

— Ось бачиш! — сказав дідусь. — Усі згодні.

Та оскільки те на мене не впливало, дід із бабою почали давати мені корисні поради.

— Набий їх! — порадив мені дід. — Покажи їм!

— Авжеж, утри їм маку! — закивала бабця, нишпорячи в холодильнику.

— Мама заборонила мені битися, — відказав я, сподіваючись, що вони знайдуть ліпший вихід. — Може, ви поскаржитесь учительці?

— Скаржитися — це гівно! — відтяла бабця.

— Скаржаться тільки кляті пиздюки! — докинув дідусь, дістаючи з холодильника вуджене м’ясо.

— Ось вгати діда кулаком у черево, — звеліла мені бабуня.

— Авжеж, садони мене в живіт! — з ентузіазмом підхопив дід, бризкаючи слиною, бо саме почав наминати те м’ясо.

Я категорично відмовився.

— Якщо ти не б’єш мене, значить, ти дівчисько! — сказав дід.

— То ти битимеш діда чи будеш дівчиськом? — запитала бабця.

Якщо мене поставили перед таким вибором, то я вирішив ліпше бути дівчиськом, ніж завдати болю моєму дідусеві, за що вони обоє до самого вечора називали мене дівчиськом.

Коли наступного дня я прийшов до них, на столі в кухні на мене вже чекав подарунок. «Для Джессіки», — написано було на ньому рожевим фломастером. Я роздер обгортку і побачив біляву дівчачу перуку.

— Не хочу я бути дівчинкою! — запротестував я, коли бабця почала надівати перуку мені на голову.

— То доведи! — зухвало відтяла бабця. — Якщо ти не дівчинка, то зможеш дістати покупки з багажника і покласти їх у холодильник.

Я бігцем подався виконувати доручення. Та коли все поробив і почав вимагати, щоб із мене зняли ту кляту перуку, бабця сказала, що цього не досить. Потрібен іще один доказ. Я відразу ж сказав, щоб мені дали завдання, яке блискуче виконав, та бабцю й це не переконало. І тільки за два дні, навівши лад у гаражі, приготувавши дідові календар, віднісши білизну до пральні й заплативши там своїми кишеньковими грішми, помивши посуд і наваксувавши всім черевики, я второпав, що Джессіка — це маленьке пригноблене дівча, рабиня моєї бабці.

Звільнення настало під час одного випадку, що стався біля супермаркету, куди ми з дідом і бабцею приїхали їхнім автомобілем. Заїжджаючи на паркувальний майданчик, дідусь, який завжди кепсько водив авто, вдарив у бампер автомобіль, що саме задки виїздив звідти. Потім виліз разом із бабцею надвір, щоб поглянути на шкоду.

— Пиздюки ви кляті! — гаркнув до водійки, якій він щойно не дав виїхати, і її чоловікові, який оглядав бампер.