На фото валізи, що стояла коло Леслі Ґордон, видно було альбом зі світлинами й різні дрібнички.

— Поглянь, Дереку, — сказав Джесс, — Леслі Ґордон саме напихала валізу особистими речами, коли її застрелили. Хто бере родинний альбом із фотографіями у відпустку? Вони тікали. І, напевне, тікали від того, хто їх повбивав. Від того, хто знав, що їх не буде на театральному фестивалі.

Він уже закінчував ту фразу, аж до кімнати увійшла Наташа.

— То що, хлопці, — усміхнулася вона, — ви вже напали на слід?

— Ні, — зітхнув я. — Маємо тільки чорний автомобіль із наліпкою на задньому склі. А цього замало.

Нашу розмову урвав дзвінок у двері.

— А це хто? — запитав я.

— Дарля, — відказала Наташа. — Прийшла поглянути на план облаштування ресторану.

Я позбирав папери і хутенько поскладав їх до картонної теки.

— Не розповідай їй про слідство, — звелів я Наташі, коли вона пішла відчиняти.

— Добре, Дереку, — байдужим тоном відказала вона.

— Це дуже важливо, Нато, — повторив я. — Слідство тримається в секреті. Ми не повинні бути тут, ти не повинна бачити цього всього. Ми з Джессом матимемо прикрощі.

— Обіцяю, — запевнила Наташа, — що нічого не скажу.

Вона відчинила, і Дарля, щойно ввійшовши до квартири, відразу ж угледіла теку, яку я тримав у руках.

— Ага, — сказала вона, — то як там ваше розслідування?

— Та сунеться потроху, — відказав я.

— І це все, Дереку, що ти можеш мені сказати? — вперто допитувалася Дарля.

— Таємниця слідства, — відказав я.

Несамохіть та відповідь прозвучала різко. Дарля ображено закопилила губи.

— Ой, подумаєш, таємниця знайшлася! Я певна, що Наташа все знає.

Понеділок, 30 червня 2014 року

За двадцять шість днів до прем’єри

Я збудив Анну о пів на другу ночі, щоб вона долучилася до нас у тому меблевому складі. Про ту місцину вона знала, тож за двадцять хвилин приїхала. Ми зустріли її на паркувальному майданчику. Ніч була тепла, в небі сяяли зорі.

Я представив їй Дерека і сказав:

— Ось Дерек з’ясував, де Стефані провадила своє слідство.

— У меблевому складі? — здивувалася Анна.

Ми з Дереком синхронно кивнули і спровадили її алеями металевих жалюзі, аж нарешті зупинилися перед номером 234-А. Я підняв штору й запалив світло. Анна побачила невеличку кімнатку два на три метри площею, геть захаращену паперами, що стосувалися убивства чотирьох осіб 1994 року. Тут були статті з різних крайових часописів, зокрема, ціла низка матеріалів із «Орфея кронікл». Були там і збільшені світлини кожної жертви, і фото дому Ґордона, зроблене увечері, коли сталося вбивство, видно було, що його перезняли з газети. На передньому плані стояли ми з Дереком, а також група поліціянтів, довкола тіла Меґан Падалін, накритого білим простирадлом. Стефані написала на ньому фломастером:

З меблів тут був столик і стілець, певне, Стефані сиділа тут цілі години. На тому столику, що вона купила, мабуть, випадково, лежав папір і ручка. А на стіні висів аркуш, причеплений там наче навмисне, і на ньому було написано:

— Хто він такий, той Кірк Гарві? — запитала Анна.

— Начальник орфейської поліції, за тої пори, коли сталося вбивство, — відказав я. — Він провадив слідство разом із нами.

— І де він тепер?

— Хтозна. Гадаю, він уже давно у відставці. Треба конче зв’язатися з ним: може, він говорив зі Стефані.

Порпаючись у паперах, я зробив іще одне відкриття.

— Ось глянь, Анно, — сказав я, простягаючи їй прямокутний клапоть паперу.

То був авіаквиток Стефані до Лос-Анджелеса. На ньому вона написала:

— Знову ця Темна ніч, — пробурмотіла Анна. — І що ж вона означає?

— Що мандрівка до Лос-Анджелеса була пов’язана з її розслідуванням, — припустив я. — І тепер у нас є цілковита певність, що Стефані розслідувала вбивство чотирьох осіб, що сталося 1994 року.

На стіні була і світлина міського голови Брауна, зроблена років зо двадцять тому. Складалося враження, наче той знімок узяли з відеозапису. Браун стояв перед мікрофоном, з аркушем із нотатками в руці, наче виголошував промову. Той аркуш теж обведений був фломастером. Судячи із заднього плану, то була сцена Великого театру.

— Гадаю, на цьому знімку Браун виголошує промову з нагоди відкриття театрального фестивалю, того вечора, коли сталися вбивства, — сказав Дерек.

— А звідки ти знаєш, що саме того вечора? — запитав я. — Ти пам’ятаєш, у що він тоді був убраний?

Дерек узяв світлину з газетної статті, де теж фігурував Браун, і сказав:

— Таке враження, що він носить завжди однакові костюми.

Цілу ніч збули ми в тому меблевому складі. Камер там не було, і сторож нічого не помітив: він сказав, що чергує тут на випадок якоїсь проблеми, але проблем тут ніколи не виникало.

Клієнти заходили й виходили, коли їм хотілося, ніхто не контролював їх і не запитував ні про що.

Експертний відділ поліції штату хутко приїхав на місце і внаслідок ретельного обшуку виявив комп’ютер Стефані в подвійному дні порожньої картонної коробки — якийсь поліціянт підняв її й здивувався, що вона така тяжка.

— Ось те, що шукав палій, який і редакцію газети пограбував, — сказав я.

Комп’ютер забрали до експертного відділу, щоб уважно вивчити. А ми з Дереком і Анною взяли аркуші, приліплені на стіні в контейнері, й долучили їх до таких самих записів, що були в Анниному кабінеті. О пів на сьому ранку Дерек, у якого вже очі набрякли від безсоння, прикріпив кнопками на стіну фото Ґордонового дому, якусь хвилю дивився на нього, а потім іще раз прочитав те, що написала Стефані: «І ніхто цього не побачив».

Він нахилився, щоб розгледіти обличчя на зображенні, очі його опинилися за кілька сантиметрів від світлини.

— Ага, — сказав він, показуючи на чоловіка у світлому костюмі, — ось мер Браун. А ось, — показав він на ледве помітне обличчя, — шеф Кірк Гарві.

Я приїхав до крайового центру поліції штату, щоб скласти звіт із цього слідства майорові МакКенна. Зі мною був Дерек. Коли ми покидали Орфею, прямуючи головною вулицею, що купалася в промінні вранішнього сонця, Дерек, який востаннє був у Орфеї двадцять років тому, сказав мені:

— Нічогісінько тут не змінилося. Наче й час не сплив.

За годину ми були в кабінеті майора МакКенна, який приголомшено вислухав про те, що ми виявили упродовж вихідних. Після знахідок у меблевому складі ми вже мали докази того, що Стефані розслідувала убивство чотирьох людей, що сталося 1994 року, й виявила щось важливе.

— А нехай йому, Джессе, — зітхнув МакКенна, — невже ця справа переслідуватиме нас усе життя?

— Сподіваюся, що ні, майоре, — відказав я. — Але її треба розслідувати до кінця.

— Ти розумієш, що означатиме, якщо ви справді тоді помилилися?

— Пречудово розумію. Тим-то я й хотів би, щоб ви лишили мене в поліції доти, доки я доведу цю справу до кінця.

Він зітхнув.

— Ти знаєш, Джессе, мені треба буде заповнити стільки паперів і так виправдовуватися перед начальством...

— Знаю, майоре. І мені дуже шкода.

— А що буде з твоїм славетним проектом, задля якого ти вирішив піти зі служби?

— Він зачекає, поки я здам справу в архів, майоре, — запевнив я.

МакКенна щось буркнув і дістав із шухляди формуляр.

— Я зроблю це для тебе, Джессе, бо ти найліпший поліціянт, якого я знав.

— Буду дуже вдячний вам, майоре.