— Дуже люб’язно з вашого боку, — скривилась я.

— Здається, ви в поганому гуморі, — сказав він.

Я звела плечима. Він простягнув мені бляшанку з пивом і сів поруч. Я пояснила, яка халепа сталася з тим переїздом, і він запропонував допомогти мені розпакувати речі. За кілька хвилин ми складали ліжко в тій кімнаті, що мала віднині зватися спальнею.

— Як я маю поводитися, щоб улитися в середовище місцевого люду?

— Вам нічого не треба робити задля цього, Анно. Люди самі вас оцінять. Можете стати волонтеркою на майбутньому театральному фестивалі цього літа. Ця подія згуртовує людей.

Коді був першою особою, що пов’язала мене з Орфеєю. Він тримав чудову книгарню на чільній вулиці, незабаром той заклад став для мене другою домівкою.

Того вечора, коли Коді вже пішов, а я почала розпаковувати коробки з одягом, зателефонував мій колишній чоловік.

— Анно, ти це серйозно? — спитав він, коли я взяла слухавку. — Ти подалася з Нью-Йорка і навіть «до побачення» мені не сказала.

— Марку, я вже давно це тобі сказала.

— Ох, недобре так робити!

— Чому ти мені телефонуєш?

— Хочу побалакати з тобою, Анно.

— Марку, в мене нема бажання «балакати» з тобою. Ми вже ніколи не будемо разом. Усьому край.

Він пропустив повз вуха те зауваження.

— Сьогодні я вечеряв з твоїм батьком. Чудова була вечеря.

— Дай спокій моєму батькові, добре?

— Хіба я винен, що він так любить мене?

— Нащо ти це робиш, Марку? Щоб помститися мені?

— Ти в кепському гуморі, Анно?

— Авжеж, — вигукнула я, — в кепському, в якому ж іще! Мої меблі розібрані, й хтозна, як їх збирати, отож не залишається нічого іншого, як слухати твої балачки!

Я відразу ж пошкодувала, що сказала таке, бо він негайно ж ухопився за нагоду прийти на поміч.

— Тобі потрібна допомога? Я зараз саме за кермом, то вмить приїду!

— Ні, не потрібно!

— Я буду за дві години. Вночі ми будемо збирати меблі й усе зробимо. Як за давньої пори.

— Марку, я забороняю тобі приїжджати.

Я дала відбій і вимкнула телефон, щоб він не дошкуляв мені. Та наступного ранку мене чекала прикра несподіванка: Марк підкотив до мого дому.

— Що ти тут робиш? — невдоволено запитала я, прочинивши двері.

Він подарував мені широку усмішку.

— Оце добре ти мене приймаєш! Я приїхав допомогти.

— Хто дав тобі мою адресу?

— Твоя матуся.

— О ні, це неправда, я уб’ю її!

— Анно, вона мріє бачити нас разом. Вона хоче внуків!

— Бувай, Марку.

Він притримав двері, коли я вже збиралася грюкнути ними в нього перед носом.

— Зачекай, Анно, дозволь мені допомогти тобі.

Надто вже потрібна була мені допомога, щоб ото просто собі відмовитися. Та й він уже був тут. Отож зіграв переді мною роль зразкового чоловіка: попереносив меблі, порозвішував картини і прикрутив люстру.

— То ти житимеш тут сама? — спитав він, орудуючи дрилем.

— Авжеж, Марку. Тут розпочинається моє нове життя.

Наступного понеділка я вперше заявилася в комісаріат. Була восьма ранку, коли я в цивільному одязі підійшла до віконця чергового.

— Ви принесли скаргу? — запитав він, не піднімаючи носа від газети.

— Ні, — відказала. — Я ваша нова колега.

Він глянув на мене, дружньо всміхнувся й заволав на всю горлянку:

— Хлопці, тут дівчина прийшла!

Умить збіглася ціла юрба поліціянтів, які почали розглядати мене, мов якесь небачене звіря. Підійшов шеф Ґуллівер і простягнув мені руку.

— Ласкаво просимо, Анно.

Прийняли мене доброзичливо. Я віталася з новими колегами, обмінюючись кількома словами, мене почастували кавою, поставили кілька запитань. Хтось радісно вигукнув:

— Хлопці, я вже починаю вірити в Санта Клауса: старий поліціянт пішов у відставку, а його заступила гарнюня дівчина!

Усі зареготали. На жаль, та приязна атмосфера дитячих радощів тривала недовго.

П’ятниця, 27 червня 2014 року

За двадцять дев’ять днів до прем’єри

Удосвіта я вже їхав до Орфеї.

Уперто хотів зрозуміти, що ж сталося напередодні в помешканні Стефані. Шеф Ґуллівер вважав, що то було простісіньке пограбування. Я й на мить у те не повірив. Мої колеги з експертного відділу до пізньої ночі працювали в квартирі, намагаючись знайти відбитки пальців, та марно. А я, з огляду на те, як добряче вгатили мене по голові, схилявся до думки, що грабіжник був чоловіком.

Треба було знайти Стефані. Я відчував, що часу обмаль. Проїхавши автострадою номер сімнадцять, на підступах до міста наддав ходу правою смутою, не ввімкнувши ні маяка, ні сирени.

І тільки проїхавши щит, який позначав міську межу, помітив за ним поліційне авто, що відразу ж помчало мені навздогін. Я зупинився на узбіччі й побачив у бічному дзеркалі красиву молоду жінку в однострої, яка вийшла з автівки й подалася до мене. Отак я познайомився з першою особою, що потім допомогла мені розплутати цю справу, — з Анною Каннер.

Коли вона нахилилася до вікна, я показав їй свій значок і всміхнувся.

— Капітан Джесс Розенберґ, — прочитала вона. — Ви кудись поспішаєте?

— Здається, ми бачилися вчора на Бендгем-роуд. Я той, що отримав по довбешці.

— Сержант Анна Каннер, — відрекомендувалася жінка. — Як ваша голова, пане капітане?

— Та голова нічого, дякую вам. Але, мушу зізнатися, мене спантеличило те, що сталося учора. Шеф Ґуллівер вважає, що то пограбування, а я не вірю. Оце думаю, чи не встряв я у серйозну справу.

— Ґуллівер — дурень, іще й заплішений, — сказала Анна. — Розкажіть ліпше про цю справу, вона мене цікавить.

Я зрозумів, що Анна може бути для мене неоціненною союзницею в Орфеї. Незабаром переконався, що вона ще й незрівнянна у своїй справі. Отож я запропонував:

— Якщо дозволиш мені звертатися до тебе на «ти», Анно, то я почастував би тебе кавою. І розповів би про все.

За кілька хвилин ми сиділи за столиком у невеличкій придорожній забігайлівці, і я пояснив Анні, з чого все це почалося, розповів, як Стефані Мейлер знайшла мене на початку тижня й сказала, що провадить власне розслідування вбивства чотирьох людей 1994 року.

— А що це за вбивство 1994 року? — запитала Анна.

— Тоді вбили міського голову Орфеї і його родину, — пояснив я. — А також одну жінку, яка вийшла на вечірню пробіжку. То була справжнісінька бійня. І сталося це перед самісіньким відкриттям театрального фестивалю в Орфеї. То була моя перша велика справа. Ми з тодішнім моїм колегою Дереком Скоттом розплутали її. Аж ось минулого понеділка прийшла Стефані й сказала, що ми схибили тоді, що справу не розкрито і ми помилилися з винуватцем. Відтоді вона зникла, а в її помешкання хтось учора вдерся.

Анну дуже зацікавила моя розповідь. Згодом ми з нею поїхали до квартири, що була замкнена й опечатана, та батьки лишили мені від неї ключі.

У кімнатах усе було догори дриґом, скрізь панував безлад. Ми мали тільки одну зачіпку: двері помешкання були цілі.

Я сказав Анні:

— Батьки запевнили мене, що запасні ключі були тільки в них. Це означає, що особа, яка проникла сюди, мала ключі, що належали Стефані.

Оскільки я вже казав про повідомлення, що його надіслала Стефані Майклові Бірду, Анна зауважила:

— Якщо хтось має її ключі, то, певне, і її мобільник у нього.

— Ти хочеш сказати, що не вона послала те повідомлення? А хто ж тоді?

— Той, хто хотів виграти час, — відказала вона.

Я дістав із кишені штанів конверт, який взяв із поштової скриньки, і простягнув його Анні.

— Це виписка з її кредитної карти, — пояснив я. — На початку місяця вона мандрувала до Лос-Анджелеса, то треба ще з’ясувати, що вона там робила. Я перевіряв, вона відтоді не подорожувала літаком. Якщо вона десь мандрує, то на своєму автомобілі. Я оголосив розшук, орієнтуючи пости з перевірки документів: якщо вона в дорозі, то поліція швидко її знайде.