— Бачу, — вражено сказала Анна, — ти часу не гаєш!

— У тім і річ, що не можна його гаяти, — сказав я. — Крім того, я подав запит, щоб мені надали перелік її телефонних дзвінків і виписку з кредитної картки за останні місяці. Сподіваюся отримати все це вже сьогодні увечері.

Анна зазирнула у виписку.

— Востаннє вона користувалася кредиткою увечері в понеділок о 21 годині 55 хвилин в «Кодяк-гриль», — сказала вона. — Це ресторан на головній вулиці. Треба поїхати туди. Може, там щось бачили.

«Кодяк-гриль» був розташований на початку чільної вулиці. Управитель зазирнув у розклад праці офіціантів і погукав нам тих, що були на роботі в понеділок увечері. Одна з офіціанток, яких ми допитували, впізнала Стефані на світлині, що її ми показали.

— Атож, — сказала вона, — я впізнаю її. Вона була на початку тижня. Гарна така дівчина, причому сама.

— Ви помітили в ній щось особливе, що оце пригадали її з-поміж усіх клієнтів, які були тут цими днями?

— А вона не вперше приходить. Завжди сідає за тим самим столиком. Казала, когось чекає, та він не приходить.

— А в понеділок як усе було?

— Вона прийшла о 18 годині, на початку мого чергування. І чекала. Урешті замовила салат «Цезар» і кока-колу, а потім таки пішла.

— О 22 годині, якщо точно.

— Може, й так, часу я не пригадую, та сиділа вона довгенько. Заплатила і пішла. Це все, що я пам’ятаю.

Вийшовши з того ресторану, ми помітили, що в сусідньому будинку міститься банк, обладнаний системою зовнішнього спостереження.

— Там напевне є камери, — сказала Анна. — Вона, мабуть, потрапила в об’єктиви.

За кілька хвилин ми були в тісному кабінеті тамтешньої служби безпеки, і співробітник показав нам кадри, зняті з різних камер. На одному був хідник і тераса ресторану «Кодяк-гриль». Потім він прокрутив нам понеділкові записи від 18 години. Наглядаючи за перехожими, що пропливали на екрані, я раптом угледів її.

— Стоп! — вигукнув я. — Це вона, Стефані.

Співробітник зупинив запис.

— Тепер помалу відкрутіть назад, — попросив я.

Стефані на дисплеї позадкувала. Виникла цигарка, вона припалила її від позолоченої запальнички, потім поклала її в пакет, якого дістала із сумочки. Вона відступала і відступала по тротуару, аж опинилася коло маленької блакитної автівки, а потім сіла в неї.

— Ага, — сказав я, — це її авто. Блакитна «мазда» на троє дверей. Бачив, як вона сідала туди на паркувальному майданчику в крайовому центрі поліції.

Я попросив співробітника перегорнути запис у потрібному напрямку, й ми побачили, як Стефані виходить з автівки, запалює цигарку і ступає кілька кроків хідником, перш ніж податися до «Кодяк-гриль».

Потім ми взялися до запису, що сягав до 21 години 55 хвилин, коли Стефані заплатила за вечерю кредитною карткою. За кілька хвилин вона знову з’явилася на екрані, нервовою ходою прямуючи до автомобіля. Сідаючи за кермо, дістала з сумочки телефон. Хтось дзвонив. Вона відповіла. Розмова була коротка. Здається, вона не розмовляла, а тільки вислухала, що їй кажуть. Скінчивши розмову, сіла за кермо і якусь хвилю сиділа непорушно. Її добре було видно крізь лобове скло. Ось вона пошукала номер у телефонній книжці мобільника й зателефонувала, та відразу ж дала відбій. Було таке враження, наче урвався зв’язок. Зачекала п’ять хвилин, сидячи за кермом. Здається, вона нервувалася. Потім удруге набрала номер і цього разу розмовляла. Розмова тривала секунд зо двадцять. Потім вона рушила з місця й подалася вулицею на північ.

— Оце, може, останні знімки Стефані Мейлер, — пробурмотів я.

Пополудні ми розпитували друзів Стефані. Здебільшого вони мешкали в Саґ-Гарборі, звідки жінка була родом.

Жоден із них не мав новин від Стефані від понеділка, і всі непокоїлися. Тим паче, що її батьки весь час їм телефонували, а це додавало тривоги. Вони намагалися зв’язатися з нею телефоном, поштою, через соціальні мережі, ходили до неї додому і стукали у двері, та марно.

З наших розмов випливало, що Стефані була бездоганна жінка, хоч з якого боку глянь. Не вживала наркотиків, не напивалася до чортиків і з усіма ладнала. Друзі знали трохи більше про її інтимне життя, ніж батьки. Одна з подруг казала, що бачила її нещодавно з коханцем.

— Ну, була вечірка, і вона привела його туди, його звали Шон. Дивно.

— Що дивно?

— Невідповідні вони були. Щось поміж ними не клеїлося.

Інша казала, що Стефані жила тільки роботою.

— Останнім часом її майже не було видно. Казала, в неї роботи по вуха.

— Над цим вона працювала?

— Хтозна.

Ще одна подруга згадала, що вона мандрувала до Лос-Анджелеса.

— Авжеж, вона літала до Лос-Анджелеса пару тижнів тому, але просила, щоб я нікому не казала про те.

— Чому?

— Я не знаю.

Останній, з ким ми розмовляли, був її приятель Тімоті Фолт. Він бачився зі Стефані у неділю ввечері.

— Вона прийшла до мене, — сказав він. — Я був сам, ми випили трохи.

— Вона нервувалася, була стурбована? — запитав я.

— Ні.

— Яка Стефані людина?

— О, це геніальна жінка, блискуча, але характер у неї клятий, вперта мов той віслюк. Як щось западе їй голову, то доможеться свого.

— Вона казала вам, над цим зараз працює?

— Трохи. Наче розробляє один величезний проект, але в деталі не вдавалася.

— Що за проект?

— Книжка. Принаймні задля неї вона й прибула до цього краю.

— Справді?

— Стефані сповнена амбіцій. Вона мріє стати славетною письменницею і вважає, що досягне цього. До вересня минулого року на життя собі заробляла працею в літературному часописі. Забув, як він зветься.

— «Нью-Йоркський літературний огляд», — кивнув я.

— Ага, так. Але насправді працювала там лише задля того, щоб оплачувати рахунки. Після звільнення сказала, що хоче повернутися до Гемптонса, аби спокійно писати. Пам’ятаю, якось так і сказала: «Я тут задля того, щоб написати книжку». Гадаю, їй потрібен був час і спокій, то вона і знайшла їх там. А то нащо було їй найматися репортером у провінційний часопис? Кажу вам, це амбітна штучка. Вона високо замірилася. І якщо вже приїхала до Орфеї, то недарма. Може, вона не могла зосередитися в нью-йоркській метушні. Часто буває, що письменники перебираються за місто, хіба ні?

— Де вона писала?

— Гадаю, в себе вдома.

— На комп’ютері?

— Не знаю. Може, й так.

Коли ми вийшли від Тімоті Фолта, Анна зауважила, що у Стефані вдома не знайшли комп’ютера.

— Може, його забрав той «гість» учора ввечері, — сказав я.

Ми скористалися тим, що перебуваємо в Саґ-Гарборі, й заглянули до батьків Стефані. Ті ніколи не чули про її друга на ім’я Шон, і Стефані не залишала в них комп’ютера. Щоб уже перестрахуватися, ми вирішили зазирнути до її кімнати.

Вона не жила в ній, відколи закінчила ліцей, і там нічого не міняли: плакати висіли на стінах, кубки зі спортивного чемпіонату стояли на полицях, покривало лежало на ліжку, а шкільні книжки й досі зберігалися.

— Стефані вже давно не спала тут, — пояснила Труді Мейлер. — Після ліцею вона подалася до університету, а потім працювала в Нью-Йорку, поки звільнилася у вересні з того літературного часопису.

— Яка причина того, що Стефані оселилася в Орфеї? — запитав я, не сповістивши про те, що казав мені Тімоті Фолт.

— Я вже казала вам учора, що вона втратила роботу в Нью-Йорку і захотіла повернутися до Гемптонса.

— Але чому саме до Орфеї? — наполягав я.

— Бо це найбільше місто в краю, я так гадаю.

Я запитав:

— Пані Мейлер, у Нью-Йорку в Стефані були вороги? Вона з кимось мала конфлікти?

— Ні, нічого такого не було.

— Вона жила сама?

— З одною співмешканкою, що теж працювала в тому літературному часописі. Її звуть Аліса Фільмор. Ми якось бачилися з нею, коли допомагали Стефані забрати меблі, як вона вирішила вибратися з Нью-Йорка. Там лишилося кілька стільців, то ми їх відвезли простісінько до її дому в Орфеї.