Гадаю, що Джеральд Скаліні почав трохи остерігатися мого батька. Хтозна, які там балачки велися в них у кухні, та незабаром Тара почала поводитися зі мною не так, як раніше.

Я давно вже казала Тарі, що мрію про ноутбук. Мені кортіло мати власний комп’ютер, щоб можна було тихенько писати собі тексти в спальні. Але батьки не хотіли його мені купувати. Казали, в маленькій вітальні стоїть комп’ютер, — у нас тепер була маленька вітальня й велика, — то я можу працювати на ньому, скільки мені захочеться.

Але мені кортіло працювати у себе в кімнаті.

У вітальні теж добре, незмінно казали мені батьки.

Тієї весни Тарі подарували ноутбук. Якраз ту модель, що хотіла мати і я. Здається, вона ніколи не переймалася тим комп’ютером. Але тепер страшенно хизувалася в школі своєю новою іграшкою.

Я намагалася не звертати на те уваги. Мене хвилювали набагато важливіші речі: в школі тривав конкурс творів, і мені хотілося подати туди свій текст. Тара теж хотіла, і ми разом працювали в шкільній бібліотеці. Вона писала в комп’ютері, а я мусила писати в зошиті, а потім усе переписувати ввечері у той комп’ютер, що стояв у малій вітальні.

Тара казала, що батькам надзвичайно сподобався її твір. Вони навіть попросили одного зі своїх друзів, відомого нью-йоркського письменника, щоб він поправив текст і взагалі допоміг їй із написанням. Коли мій текст був готовий, я прочитала його їй, перш ніж подати на конкурс. Вона кивнула і сказала, що це «непогано». Тоном, у якому мені відразу ж вчувся голос її батька. А як скінчила свій твір, то не захотіла показати його мені.

«А то ти ще спишеш у мене», — пояснила вона.

На початку червня 2008 року відбулася урочиста церемонія в шкільному актовому залі, під час якої оголосили лауреата конкурсу. На превеликий мій подив, тим лауреатом стала я.

Через тиждень Тара заявила, що в неї вкрали комп’ютер. У коридорі школярі мали окремі шафки, що замикалися шифровими замками, і директор школи звелів перевірити всі наплічники і шафи учнів нашого класу. Коли черга дійшла до мене, на превеликий мій жах, у присутності директора і його заступника в моїй шафі виявили Тарин комп’ютер.

Здійнялася страшенна буча. Директор викликав до кабінету мене і моїх батьків. Я присягалася, що не брала того ноутбука, та докази були проти мене. Двічі приходили на ті зустрічі Скаліні, вони були вражені. Я й далі протестувала, казала, що не винна, та мене притягли до дисциплінарної комісії. За її вироком, мене на тиждень виключили зі школи і примусили виконувати громадські роботи. Всім, хто хотів її слухати, Тара казала, що вона мені пробачила. Казала, якби я попросила, то вона дала б мені покористуватися тим клятим ноутбуком. Я знала, що вона бреше. Тільки вона знала шифр моєї комірки.

Я опинилася в глибокій ізоляції. Було дуже тяжко. Та я не поринула у відчай, навпаки, той випадок підштовхнув мене писати. Моїм притулком стали слова. Я часто усамітнювалася в шкільній бібліотеці й писала.

За кілька місяців щастя відвернулося від родини Скаліні. У жовтні 2008 року страшенна фінансова криза безпосередньо зачепила і Джеральда Скаліні, який внаслідок цього втратив більшу частину своїх статків.

Вівторок, 22 липня 2014 року

За чотири дні до прем’єри

Коли того ранку ми з Дереком зустріли Анну в архівній кімнаті «Орфея кронікл», вона переможно всміхалася. Я глянув на її радісне обличчя й простягнув каву, що приніс для неї.

— Бачу, ти натрапила на слід, — сказав я їй.

Анна з таємничим виглядом кивнула і показала нам статтю про книгарню Коді, датовану 15 червня 1994 року.

— Погляньте на світлину, — сказала вона. — Праворуч, на стелажі, можна побачити примірник «Темної ночі». Отож цілком можливо, що мер Ґордон купив її в книгарні.

— На початку червня, — підсумував Дерек, — мер Ґордон подер Кіркову п’єсу. А потім роздобув той текст у книгарні. Навіщо?

— Цього не знаю, — відказала Анна. — Зате вбачаю зв’язок поміж п’єсою, яку готує зараз Кірк Гарві у Великому театрі, й Джеремі Фолтом. Учора після вечері з друзями я зайшла до комісаріату і частину ночі провела за пошуком у базі даних. У Джеремі Фолта був син, що народився незадовго до його смерті. Я знайшла ім’я його матері, вона зветься Вірджинія Паркер.

— Та й що? — запитав Дерек. — Це ім’я тобі каже про щось?

— Ні, але я розмовляла з нею. І вона розповіла, як загинув Джеремі.

— Дорожня пригода, — згадав Дерек, не розуміючи, до чого веде Анна. — Це ми вже знаємо.

— Убився на мотоциклі, — уточнила Анна. — Врізався в дерево на повній швидкості.

— Ти хочеш сказати, як ото на початку Кіркової п’єси? — запитав я.

— Атож, Джессе, — потвердила Анна.

— Треба негайно допитати Кірка Гарві, — сказав я. — Змусити його сказати, що він знає.

— Майор не дасть тобі й пальцем поворухнути, Джессе, — зауважив Дерек. — Якщо ти зачепиш Гарві, тебе усунуть від обов’язків і від слідства. Спробуймо діяти методично. І спершу треба зрозуміти, чому в поліції Ріджспорта, коли ми з нею зв’язалися, не виявилося справи про цю пригоду?

— Тому що справами зі смертельних пригод на шляхах опікується дорожня поліція штату Нью-Йорк, — сказала Анна.

— То треба негайно зв’язатися з дорожньою поліцією й узяти копію рапорту.

Анна простягнула нам стос аркушів.

— Уже зроблено, — сказала вона.

Ми з Дереком поринули в читання. Пригода сталася в ніч із 15 на 16 липня 1994 року. Протокол поліції був лаконічним: «Пан Фолт утратив керування мотоциклом. Він їхав без шолома. Свідки бачили, як він виїхав з Ріджс-клубу опівночі. Один із водіїв знайшов його о сьомій ранку. Він був непритомний, але ще живий. Помер у лікарні». Тут-таки були і світлини мотоцикла: купа металу й окремі шматки заліза у рову. Була і примітка: копію рапорту надіслали спеціальному агентові ФАБОВЗ Ґрейсові, на його прохання.

— Цей той спеціальний агент Ґрейс, що дав нам змогу дістатися до Теда Тенненбаума, затримавши чоловіка, що продав йому пістолет, — пояснив Анні Дерек.

— Треба зв’язатися з ним, — сказав я. — Він не на службі, бо за тієї пори йому було вже п’ятдесят років.

— А поки що ми повинні допитати Вірджинію Паркер, колишню подругу Джеремі Фолта, — сказав Дерек. — Може, вона щось нам розкаже.

— Вона чекає нас, — заявила Анна, яка сьогодні вже про все подбала наперед. — У дорогу.

Вірджинія Паркер мешкала в невеличкому обшарпаному будиночку на в’їзді до Ріджспорта. Це була п’ятдесятирічна жінка, колись вродлива, та зараз сліди тієї краси вже зблякли.

— Джеремі був огидний чоловік, — пояснила вона у вітальні, куди нас запровадила. — Дитина — це єдине добро, яке йому пощастило зробити. Наш син хороший хлопчина, працює в садовій компанії, його там цінують.

— Як ви познайомилися з Джеремі? — запитав я.

Перш ніж відповісти, вона запалила цигарку і глибоко затягнулася. У неї були довгі тонкі пальці з нафарбованими, криваво-червоними нігтями. Випустила хмару диму і тільки тоді відповіла:

— Я була співачкою в Ріджс-клубі. Це був модний колись клуб, зараз він зійшов на пси. Панна Паркер. То було моє сценічне ім’я. Зараз я часом іще співаю. А тоді була навіть зіркою, хоч і невеликого масштабу. Всі чоловіки були коло моїх ніг. Джеремі був одним із власників того клубу. Гарний був хлопець. Спершу мені подобалося, що він такий хвацький чолов’яга. Мене вабила ота його небезпечність. І тільки завагітнівши, зрозуміла, який він насправді, той Джеремі.

Ріджспорт, червень 1993 року

Вісімнадцята година

Знесилившись від цілоденної нудоти, Вірджинія лежала на дивані, аж хтось постукав у двері. Вона подумала, що це Джеремі, якого стурбував її стан. Двадцять хвилин тому вона передала в клуб, що не в змозі співати сьогодні ввечері.