— Заходь, — гукнула вона, — двері відчинені.

Гість так і зробив. То був не Джеремі, а Костіко, його помічник. Здоровезний як шафа, ручиська немов кувалди. Вона боялася його і ненавиділа.

— Що тобі треба, Костіко? — запитала Вірджинія. — Джеремі тут нема.

— Та я знаю. Він мене послав. Ти повинна прийти в клуб.

— Не можу, мене цілісінький день нудило.

— Я не питаю, чи ти можеш. Збирайся хутчій.

— Поглянь на мене, Костіко, я ж не можу співати.

— Ворушися, Вірджиніє. Клієнти приходять до клубу, щоб почути тебе. Якщо тебе порає Джеремі, то це ще не означає, що тобі все можна.

— Ну, оскільки в мене такий живіт, — відказала Вірджинія, — то він бере мене тільки ззаду.

— Заткни пельку, — урвав її Костіко, — і збирайся! Чекаю тебе в автомобілі.

— І ви поїхали? — запитала Анна.

— А певно. Вибору в мене не було. Вагітність була для мене пеклом. Я мусила співати в клубі до самісіньких пологів.

— Джеремі вас бив?

— Ні, але було ще гірше. Він був збоченцем. Себе вважав не злочинцем, а «підприємцем». А його помічник, Костіко, був «компаньйоном». Приміщення за залою, де вони чинили свої шахрайські оборудки, звалося кабінетом. Джеремі вважав себе хитрішим від усіх на світі. Казав, щоб тебе не потягнули до суду, треба не залишати слідів. У нього не було зошита з рахунками, пістолет він мав на законних підставах, ніколи не давав письмових розпоряджень. Усі свої здирства, операції з наркотиками або зброєю він виконував під виглядом «гарантійного обслуговування». Була в нього група прислужників, якими він крутив як хотів. То були переважно батьки родин, на яких він мав дані, що могли б занапастити все їхнє життя: наприклад, фото з повіями в найнепристойніших позах. За його мовчання ті поплентачі повинні були йому служити. Він посилав їх забрати гроші в людей, яких він обдирав, або ж доправити наркотики дилерам, а потім забрати його частку: все це виконували ті небораки, яких важко було в чомусь такому запідозрити. Джеремі ніколи не світився сам. Ті прислужники приходили до клубу, мов звичайнісінькі відвідувачі, й залишали конверт для Джеремі барменові. Він ніколи не мав із ними прямих контактів. Клуб служив йому для відмивання брудних грошей. Там він робив усе за правилами шахрайського мистецтва: вкладав гроші в клуб. Ті суми вказувалися в бухгалтерських звітах, складалося враження, наче клуб дає величезний зиск, і нічого довести не можна було. А Джеремі платив величезні податки. Його неможливо було загарбати. Він міг робити що завгодно: все було задеклароване в податкову. Знаю, що поліція намагалася розпочати проти нього розслідування, та не знайшла жодної зачіпки. Тільки ті прислужники могли посвідчити на нього, та вони знали, що їх тоді очікує: в найліпшому разі їхнє суспільне і професійне життя полетить під три чорти. Якщо не брати до уваги, що й вони потрапили б до в’язниці за участь у кримінальних оборудках. А як хто не слухався, того карали. Причому знову ж таки без слідів.

Ріджспорт, 1993 рік

Приміщення за клубом

Джеремі вже наповнив водою величезну миску, аж відчинилися двері кабінету. Він звів очі й побачив, як Костіко проводить до кімнати хирлявого чоловіка в костюмі з краваткою.

— А, здоров, Еверетте! — сердечно привітався з ним Джеремі. — Радий тебе бачити.

— Добридень, Джеремі, — тремтячи мов осиковий листок, відказав той чоловік. Еверетт був зразковим батьком родини, якого Костіко зняв на плівку з неповнолітньою повією.

— То що, Еверетте, — люб’язно запитав його Джеремі, — кажуть, ти більше не хочеш працювати в моїй фірмі?

— Послухай, Джеремі, я більше не можу так ризикувати. Це божевілля якесь. Якщо мене зловлять, то на кілька років запроторять до в’язниці.

— Не на довше, ніж за статеві стосунки з п’ятнадцятирічною дівчиною, — пояснив йому Джеремі.

— Я був певен, що вона доросла, — мляво боронився Еверетт.

— Послухай, Еверетте, ти — нікчемне гівно, яке полює на юних дівчаток. І ти працюватимеш на мене, поки мені хотітиметься, або загримиш до в’язниці, де хлопці відчикрижать тобі бритвою кабаку.

І не встиг той сердега щось блявкнути у відповідь, як Костіко вхопив його, зігнув удвоє і занурив головою в миску з крижаною водою. Потримавши його отак секунд із двадцять, витяг його з води. Еверетт глибоко вдихнув.

— Ти працюєш на мене, — сказав Джеремі, — второпав?

Костіко знову втопив його голову в воду, й ті тортури тривали, аж поки Еверетт пообіцяв, що буде вірно служити.

— То Джеремі топив людей? — запитав я, провівши відразу ж паралель із тим, як убили Стефані.

— Так, капітане Розенберґу, — відказала Вірджинія. — Вони з Костіко зробили ці топлення своїм коронним номером. Чинили це тільки з пересічними людьми, вразливими і слабкими, з яких можна сім шкур злупити. Коли в клубі я бачила, як із того кабінету виходить мокрий чоловік і плаче, то вже знала, що там коїлося. Кажу вам, Джеремі знищував людей зсередини, не залишаючи зовні жодного сліду.

— То він і вбивав людей у такий спосіб?

— Мабуть. Він на все був здатний. Знаю, що люди зникали без сліду. Топили їх? Спалювали? Закопували? Згодовували свиням? Хтозна. Джеремі нічого не боявся, крім в’язниці. Тим-то й був такий обережний.

— Що сталося потім?

— 1994 року я народила дитину. Поміж мною і Джеремі нічого не змінилося. Не було й розмови про шлюб чи спільне мешкання. Але він давав на дитину гроші. І от цікаво: ніколи не давав простої готівки. Завжди чеками або ж переказами через банк. Офіційно. Тривало це до липня. До його загибелі.

— А що сталося того вечора, коли він загинув?

— Гадаю, Джеремі боявся в’язниці, тому що був клаустрофобом. Казав, уявити себе не може в замкненому просторі. Завжди їздив на мотоциклі, а не автомобілем, і ніколи не надівав шолома. Щовечора прямував тим самим маршрутом: опівночі виїздив із клубу, дуже рідко траплялося, щоб пізніше, й повертався додому тридцять четвертою автострадою, що провадить прямісінькою до його хати. І завжди мчав, мов несамовитий. Вважав себе вільним, непереможним. Майже завжди був п’яний. Я частенько думала собі, що він урешті вб’ється на тому мотоциклі. Та ніколи й на гадці не мала, що уб’ється він отак, самотою, і цілі години конатиме мов той пес на узбіччі. Лікарі казали, що якби його знайшли раніше, то можна було ще врятувати. Ніколи мені не було так легко, як тоді, коли мені сповістили, що він загинув.

— А ім’я Джозеф Ґордон щось каже вам? — запитав я. — Він був міським головою Орфеї до липня 1994 року.

— Джозеф Ґордон? — перепитала Вірджинія. — Ні, не каже нічого, пане капітане. А що?

— Він брав хабарі, то я подумав, чи не пов’язаний він був із Джеремі.

— Знаєте, я ніколи не пхала носа в його справи. Менше знаєш, довше живеш.

— І що ви робили після смерті Джеремі?

— Єдине, що вміла робити: далі співала в Ріджс-клубі. За це добре платили. Той дурень Костіко і досі там.

— Він перейняв справи?

— Він перейняв клуб. Справи, які провадив Джеремі, після його смерті зав’язли. Костіко — чоловік без розмаху, без розуму. Всі крали у нього гроші з каси, тільки він цього не знав. Він навіть до в’язниці потрапив за дрібні махінації.

Після візиту до Вірджинії Паркер ми подалися в Ріджс-клуб. Той заклад відчинявся лише увечері, всередині вешталися службовці, неохоче прибираючи кімнати. Клуб був старомодний, містився в напівпідвальному приміщенні. Уже з опорядження можна було зрозуміти, чому він мав таку популярність 1994 року й зійшов на пси 2014-го. Коло барної стійки ми побачили чоловіка, що стояв на колінах, приймаючи ящики з пляшками з алкогольними напоями, йому було років із шістдесят, він був кремезний, але вже добряче постарів.

— Хто вас впустив сюди? — роздратовано загорлав він, угледівши нас. — Клуб відчиняється о шостій вечора.