— Поліції скрізь відчиняють, — відказав Дерек, показуючи йому значок. — Це ви Костіко?

Ми відразу ж уторопали, що це таки він, бо Костіко чкурнув звідтіля мов заєць. Пробіг залою і рвонув коридором, що провадив до службового виходу. Бігав він прудко. Ми з Анною помчали йому навздогін, а Дерек побіг центральними сходами. Костіко промчав службовим виходом, штовхнув двері, що провадили надвір, і зник у сліпучому сяйві білої днини.

Коли ми з Анною теж вибігли надвір, Дерек уже схопив Костіко на паркувальному майданчику, повалив його додолу і надів наручники.

— Ого, Дереку, — сказав я, — бачу, ти не втратив своїх рефлексів!

Він усміхнувся, і на мить його лице аж засяяло.

— Це так добре, Джессе, — повернутися на оперативну роботу.

Костіко звався Коста Суарец. Він відсидів у в’язниці за торгівлю наркотиками, а причиною його втечі була торбина з кокаїном у кишені піджака. Звісно ж, на продаж, бо там було його чималенько. Та нас це не цікавило. Ми хотіли скористатися ефектом несподіванки, щоб допитати його, отож потягли в клуб. Там було приміщення, де на табличці було написано: «КАБІНЕТ». Кімната була точнісінько така, якою нам змалювала її Вірджинія: холодна, без вікон. У кутку вмивальниця й стара мідна миска. Допит провадив Дерек.

— Нам начхати на те, що ти тут продаєш, Костіко. Нас цікавить Джеремі Фолт.

Костіко страшенно здивувався.

— Про нього ніхто не питав мене вже двадцять років.

— Але ти все ж таки пам’ятаєш його, — відказав Дерек. — То це тут ви коїли всяку мерзоту?

— Це Джеремі полюбляв таке. Якби все залежало від мене, то я обійшовся б ударами кулаків.

Костіко показав нам руки, де на кожному пальці були тяжкі хромовані персні з гострими шпичаками. Видно було, що він і справді не дуже розумний. Та в нього вистачило здорового глузду розповісти нам усе, що ми хотіли знати, замість того, щоб знову загриміти до буцегарні за продаж наркотиків. І виявилося, що Костіко й не чув про мера Ґордона.

— Мер Ґордон? Це ім’я нічого мені не каже, — запевнив він нас.

Оскільки він казав, що на імена в нього не дуже хороша пам’ять, ми показали йому фото міського голови. Та він наполягав на своєму.

— Можу заприсягнутися, що цей чолов’яга тут не бував. Облич я не забуваю. Повірте, якби я бачив цього чоловіка, то впізнав би його на фото.

— То він не мав ніяких справ із Джеремі Фолтом?

— Певно, що ні. За тієї пори я все знав. Джеремі нічого не робив прямо. Тепер усі прозивають мене поза очі телепнем, а за тої пори Джеремі в усьому мені довіряв.

— Отже, Джозеф Ґордон не мав з вами ніяких справ, не був одним із ваших прислужників?

— Ні, це неможливо. Я згадав би його обличчя. У мене пам’ять, як у слона, кажу вам. За це Джеремі й цінував мене: він ніколи не залишав письмових слідів. Ніяких. А я все тримав у голові: накази, обличчя, числа. Та й Орфея — то була не наша територія.

— Але ж ви обдирали Теда Тенненбаума, власника кафе «Афіна».

Костіко здивувався, почувши те ім’я. Він ствердно кивнув.

— Тед Тенненбаум був твердий хлоп’яга. Не з тих людей, якими керував Джеремі, як йому хотілося. Джеремі намагався зайве не ризикувати. Він мав діло з чоловіками, які дзюрили в штани, коли я брався до них. Але до Тенненбаума в нього були особисті претензії. Той хлопець натовк йому мармизу перед дівчиною, тому Джеремі вирішив помститися. Звісно, він із хлопцями добряче віддухопелив Теда коло його хати, та йому цього було не досить, і він вирішив злупити з нього грошенят. Але це був виняток, загалом Джеремі діяв на своїй території. Він контролював Ріджспорт, про це знали всі.

— Ви знаєте, хто підпалив майбутній ресторан Теда Тенненбаума?

— Ви забагато від мене хочете. Один із наших прислужників, звісно. Ті хлопці все для нас робили. Ми не світилися в тих ділах. Вони носили наркотики гендлярам і приносили гроші Джеремі. А ми тільки командували.

— І де ви брали тих людей?

— То були любителі молоденьких хвойд. На шістнадцятій автостраді був один дешевий мотель, де половина кімнат призначалася для розваг з повіями. Про це всі знали. Господар і дівчата були з нами у змові. Ми не чіпали їх, а за те використовували одну кімнату для наших цілей. Коли Джеремі потрібен був прислужник, він посилав неповнолітню дівчину ловити таких добродіїв. Я знайшов одне таке дівча, дуже гарне. Воно знало, яких клієнтів треба обирати. Батьків родин, та ще й боягузливих. Воно приводило їх до кімнати і казало: «Я ще неповнолітня, навчаюся в ліцеї, тебе це збуджує?». Ті дядьки казали, що так, збуджує, і дівчина вимагала, щоб вони коїли з нею різні непристойні речі. А я сидів у сховку, переважно за шторою, і при мені була камера. Вилучивши слушну нагоду, я вискакував зі схованки, кричав: «Сюрприз!» — і показував йому камеру. Якби ви тільки бачили, яка мордяка була в того дядька! Я страх як полюбляв таке. Я гаркав, мов диявол. Казав дівчині негайно вшиватися, а потім дивився на того добродія, голого, жалюгідного, тремтячого. Спершу погрожував його побити, та потім заявляв, що все можна владнати. Брав його штани і діставав з кишені гаманця. Розглядав його кредитні картки, ведійські права, світлини його дружини і дітей. Забирав усе те і пояснював: або він працює на нас, або я надсилаю відеозйомку його дружині й начальникові на роботу. Призначав зустріч наступного дня у клубі. І всі подальші дні він бачив, як я щоранку стовбичу коло його дому. Чоловік, звісно, був переляканий. До поліції він не звертався.

— То у вас є список цих чоловіків, яких ви тримали на короткому повідку?

— Ні. Я запевняв цих хлопців, що зберігаю їхні папери, та насправді те все викидав. Та й у камері не було ніколи плівки, щоб нас не обвинуватили у здирстві. Джеремі казав, що доказів не треба зберігати. У мене була ціла мережа тих чоловіків, і я використовував їх по черзі, щоб не було підозр. А тут діло певне: той ваш Ґордон і близько не торкався справ, які провадив Джеремі.

Репетиція у Великому театрі заледве клигала. В Аліси було пісне обличчя, Дакота — геть пригнічена.

— Що це з вами? — загорлав урешті Кірк Гарві. — Прем’єра за чотири дні, а ви наче варені молюски. Ви нікудишні! Я заміню вас усіх, якщо таке й далі буде!

Він хотів було повторити першу дію ще раз, але Дакота до того не надавалася.

— Що з тобою, Дакото? — запитав Кірк.

— Не знаю, Кірку. Я не можу.

І вона заплакала. Видно було, що вона таки не може.

— Та що це за пекло таке! — знову заревів Гарві й перегорнув сторінку. — Гаразд, переходимо до другої дії. Друга дія, Шарлотто. Сподіваюся, ти у формі.

Шарлотта Браун, яка сиділа в першому ряду, вийшла на сцену.

— Я готова, — запевнила вона. — Що в тій дії?

— Вона відбувається в барі, — пояснив Гарві. — Ти співаєш пісеньку.

Поставили нові декорації: кілька стільців, у глибині сцени — червону завісу. Джеррі грав роль клієнта, що сидів перед сценою, цмулячи коктейль. Семюель Падалін цього разу грав господаря бару, який стояв оддалік і дивився на співачку.

Залунала музика піаніно.

— Дуже добре, — сказав Гарві. — Декорації нічого. Та треба попрацювати над тим, щоб їх швидше змінювали. Отож, Шарлотто, тут ставлять мікрофон, ти виходиш і співаєш. Співаєш, мов богиня, всі клієнти бару в нестямі від тебе.

— Гаразд, — сказала Шарлотта. — А що я маю співати?

— Ось твій текст, — відказав Гарві, простягнувши їй аркуш.

Шарлотта розгорнула його й недовірливо витріщилася на те, що прочитала:

— «Я підстилка помічника міського голови»... оце?

— Авжеж.

— Я не співатиму цього. Ти що, з дуба впав?

— Тоді я вижену тебе, дурепо! — відтяв Гарві.

— Перестань так розмовляти зі мною! — вигукнула Шарлотта. — Ти мстишся всім, так? Оце така вона, твоя велика п’єса? Ти зводиш порахунки з минулим, впиваєшся своєю жовчю! Зі мною зводиш порахунки, з Ґуллівером, з Островскі.