Коли вже почало здаватися, що мене трохи визнали своєю в комісаріаті, Монтань посилив натиск. Він заходився гарячково порпатися в моєму минулому й давати мені двозначні прізвиська: «Анна-влучниця» або ж «Убивця», а потім казав колегам: «Ох, обходьте її десятою дорогою, хлопці: їй вистрілити — як раз плюнути». Потім реготав, мов дурнуватий, і казав: «Анно, а люди знають, чому ти покинула Нью-Йорк?».

Якось я побачила, що на дверях мого кабінету хтось прикріпив вирізку з давньої газети, де був заголовок:

Я побігла до кабінету шефа Ґуллівера і почала трясти тою вирізкою в нього перед носом.

— Це ви розповіли йому, шефе? Ви сказали про це Монтаневі?

— Я тут ні при чому, Анно, — запевнив він.

— То поясніть мені, звідки він про це знає!

— Із твоєї справи. Він так чи так дістався б до неї.

Вирішивши будь-що позбутися мене, Монтань улаштовував так, щоб мене посилали на найприкріші й найдрібніші завдання. Коли я сама патрулювала в місті або на його околицях, він часто озивався по рації з комісаріату: «Каннер, це диспетчерська. Терміновий виклик». Я їхала за адресою, яку мені давали, ввімкнувши маяк і сирену, й не підозрювала, що йдеться про якийсь незначний інцидент.

Дикі гуси перекрили автостраду номер сімнадцять? Посилали мене.

Кіт заліз на дерево і не може злізти? Посилали мене.

Стара і вже трохи недоумкувата пані чує підозрілий гамір і телефонує до поліції тричі за добу? Посилали теж мене.

Я навіть заслужила на світлину в «Орфея кронікл», у статті про корів, що втекли з обори. Кумедна, замурзана багном, як чорт, я відчайдушно тягла корову за хвоста, щоб загнати її назад за огорожу. Звісно ж, завдяки тій світлині я стала посміховиськом для колег із більшим чи меншим почуттям гумору: якось я знайшла вирізку з тією фотографією під двірниками мого службового автомобіля, і хтось написав на ній фломастером: «Дві орфейські корови». Ба більше, вихідними до мене в гості якраз завітали батьки з Нью-Йорка.

— От скажи, навіщо ти приїхала сюди? — запитав мене батько, вимахуючи тією вирізкою в мене перед носом. — Ти розладнала свій шлюб, щоб ловити корів?

— Ми зараз почнемо сваритися, тату?

— Ні, але, гадаю, з тебе був би хороший адвокат.

— Я знаю, тату, ти вже п’ятнадцять років кажеш мені про це.

— Як подумаю, що ти вчилася на правника, а стала поліціянткою в провінційному містечку! Біда, та й годі!

— Я роблю те, що мені подобається, а це найголовніше, правда ж?

— Я візьму Марка на роботу, — сповістив він урешті.

— Ох, тату, — зітхнула я, — невже ти справді хочеш працювати з моїм колишнім чоловіком?

— Він добрий хлопчина, ти ж знаєш.

— Тату, не починай! — благально вигукнула я.

— Він ладен тебе простити. Ви зможете жити разом, ти будеш правником.

— Я пишаюся тим, що працюю в поліції, татку.

Вівторок, 1 липня 2014 року

За двадцять п’ять днів до прем’єри

Минув уже тиждень, як зникла Стефані.

Люди балакали тільки про це. Дехто поміж ними вважав, що вона втекла. Більшість гадала, що з нею скоїлося лихо, й занепокоєно чекала, хто ж стане наступною жертвою: мати великої родини, що подалася на закупи, чи дівчина, що повертатиметься з пляжу?

Того ранку першого липня ми з Дереком знайшли Анну в кафе «Афіна», де вона снідала. Вона розповіла про таємниче зникнення Кірка Гарві, ми з Дереком про те й не чули.

Це означало, що зникнення сталося після розкриття таємниці чотирьох убивств.

— Я трохи попорпалася в архіві «Орфея кронікл», — сказала Анна. — І ось погляньте, що знайшла у статті про перший фестиваль 1994 року.

Вона показала нам копію газетного матеріалу під назвою:

Я хутко пробіг очима початок статті. Там ішлося про думку Мета Островскі, знаного нью-йоркського критика, про перший орфейський фестиваль. Раптом мої очі прикипіли до одної фрази.

— Ось послухай, — сказав я Дерекові. — Журналіст питає в Островскі про приємні й прикрі несподіванки фестивалю, й Островскі відповідає: «Приємним сюрпризом, і з цим погодяться всі, звісно ж, є постановка п’єси „Дядечко Баня“, в якій Шарлотта Карел блискуче виконала роль Єлєни. Що ж до прикрої несподіванки, то тут нею беззаперечно слід вважати недоладну моновиставу Кірка Гарві. Якась дурня від початку до кінця, не личить фестивалю включати до програми таку геть бездарну річ. Я сказав би навіть більше: це образа для глядачів».

— Він сказав — Кірк Гарві? — недовірливо перепитав Дерек.

— Він сказав — Кірк Гарві, — потвердила Анна, пишаючись своїм відкриттям.

— То що це за халепа? — здивовано запитав я. — Шеф орфейської поліції бере участь у фестивалі!

— Ба більше, — докинув Дерек, — Гарві брав участь у розслідуванні вбивства 1994 року. Отож був пов’язаний і з убивствами, й із фестивалем.

— І чому Стефані хотіла його побачити? — запитав я. — Треба термінового його знайти.

У пошуках Кірка Гарві нам міг допомогти Льюїс Ербан, старий поліціянт, якого заступила в комісаріаті Анна. Вся його кар’єра минула в орфейській поліції, тож він добре знав Гарві.

Ми з Дереком та Анною пішли до нього в гості й застали за роботою коло величезного квітника перед хатою. Угледівши Анну, він аж засяяв усмішкою.

— Анно, я такий радий тебе бачити! Ти перша з-поміж колег прийшла дізнатися, як мені ведеться.

— Ох, це трохи шкурний візит, — відразу сказала Анна. — Ось зі мною співробітники поліції штату. Ми хотіли б побалакати з тобою про Кірка Гарві.

Хоч ми і відмовлялися, старий почастував нас кавою в кухні й сказав, що й гадки не має, що сталося з Кірком Гарві.

— Може, він помер? — запитала Анна.

— Хтозна. Сумніваюся. Скільки йому там зараз? П’ятдесят п’ять років.

— Отож він зник у жовтні 1994 року, тобто якраз після розкриття вбивства голови Ґордона і його родини, так? — допитувалася Анна.

— Авжеж. Майже відразу по тому. Лишив якусь чудернацьку заяву про те, що йде з посади. Ніхто так і не дізнався, чому і як це сталося.

— Було розслідування стосовно цього? — запитала Анна.

— Та не було, — похнюпившись над чашкою, трохи засоромлено сказав Ербан.

— Як це? — аж підскочила Анна. — Ваш начальник поліції все покинув, і ніхто так і не захотів дізнатися більше?

— Як по правді, всі його ненавиділи на тій посаді, — відказав Ербан. — Натоді шеф Гарві вже не контролював поліцію. Усю владу до рук перебрав Рон Ґуллівер, його заступник. У комісаріаті не хотіли мати з ним справ. Вони його ненавиділи. Прозивали Сам-Собі-Шеф.

— Сам-Собі-Шеф? — здивувалася Анна.

— Я ж сказав, усі його зневажали.

— А чому ж він став начальником поліції? — устряв Дерек.

— Бо спершу ми любили його. То був чоловік з харизмою, та ще й неабиякий розумака. І чудовий шеф поліції. Театральний фанат. Знаєте, що він робив на дозвіллі? Писав театральні п’єси! Всі вихідні збував він у Нью-Йорку, бачив усі п’єси, що там ішли. Він навіть поставив п’єсу, яка мала неабиякий успіх, зі студентською трупою Олбанського університету. Про нього й про все те писали в газеті. Він мав подругу, гарну мов зоря, студентку з тієї трупи. І такий провал, уявіть собі! Усе було в цього чоловіка, все.

— То що ж із ним сталося? — допитувався Дерек.

— Його слава тривала менше року, — пояснив Льюїс Ербан. — Окрилений успіхом, він написав нову п’єсу. Весь час казав нам про неї. Казав, це буде шедевр. Коли організували орфейський фестиваль, він чимдуж домагався, щоб під час відкриття грали його п’єсу. Але мер Ґордон відмовив йому. Сказав, що то кепська п’єса. Вони дуже сварилися через це.