— Але ж ту п’єсу таки поставили на фестивалі, хіба ні? Я читав відгук критика про неї в «Орфея кронікл».

— Він сам зіграв ту моновиставу. То був провал.

— Я хочу ось про що запитати, — уточнив Дерек, — як сталося, що Кірк Гарві таки взяв участь у фестивалі, хоч міський голова був проти?

— Бо його убили ввечері того дня, коли відкривали фестиваль! І керівництво перебрав на себе його тодішній заступник, Алан Браун, й Кірк Гарві зумів якось включити ту виставу до програми. Хтозна, чому Браун погодився. Певне, він мав набагато більше нагальних проблем, які треба було залагодити.

— Отож Кірк Гарві зумів виступити на сцені лише завдяки тому, що загинув Ґордон, — виснував я.

— Атож, капітане Розенберґу. Щовечора вона ішла в другій частині програми, у Великому театрі. То було цілковите фіаско. Все мало такий жалюгідний вигляд, ви уявити собі не можете. Він перед усіма виставив себе на посміховисько. І то був початок його кінця: репутація пішла псу під хвіст, дівчина його покинула, все зійшло нанівець.

— Але хіба поліціянти зненавиділи його за провал із п’єсою?

— Ні, — відказав Льюїс Ербан. — Принаймні річ не лише в цьому. Упродовж цілих місяців перед фестивалем Гарві казав нам, що в його батька рак і його лікують в Олбанській лікарні. Сказав, що візьме безоплатну відпустку і глядітиме його. Ми всі взяли це близько до серця. Мовляв, сердега Кірк, у нього батько вмирає. Збирали гроші, щоб відшкодувати йому відпустку власним коштом, організовували все, навіть працювали вихідними і перераховували йому заробітки, щоб він міг отримувати зарплатню під час відсутності. Адже він був наш начальник, і ми його любили.

— Та й що ж сталося?

— Усе випливло на поверхню: виявляється, батько був здоровісінький. Гарві вигадав ту побрехеньку, щоб їздити до Олбані й готувати свою славетну виставу. Відтоді ніхто не хотів його знати і підкорятися йому. Він боронився, казав, що забрехався і що ніколи й не думав, що всі будуть складатися задля нього. Та це тільки ще дужче розізлило нас, бо ж він, виявляється, думав не так, як ми. Від того дня ми вже не вважали його нашим шефом.

— Коли стався той інцидент?

— Ми виявили це у липні 1994 року.

— А як могла діяти поліція від липня до жовтня без начальника?

— Фактичним начальником став Рон Ґуллівер. Хлопці поважали його, все ішло як слід. Це було неофіційно, та ніхто не зважав на те, бо незабаром убили Ґордона, а потім його заступникові, Браунові, довелося довгенько клопотатися набагато важливішими справами.

— Проте, — сказав Дерек, — ми регулярно співпрацювали з Кірком Гарві під час слідства про вбивство чотирьох осіб.

— А хто ще співпрацював із вами в комісаріаті? — запитав Ербан.

— Ніхто, — визнав Дерек.

— І вам не видалося дивним, що ви контактували тільки з Кірком Гарві?

— Я про це тоді й не подумав.

— Майте на увазі, — уточнив Ербан, — що ми не нехтували роботою. Все ж таки сталося убивство чотирьох людей. Всі повідомлення населення бралися до уваги, всі прохання поліції штату теж. Проте, крім цього, Гарві провадив своє розслідування. Він дуже переймався тією справою.

— Значить, лишилися якісь папери?

— Авжеж. Та справа, яку провадив сам Гарві. Вона має зберігатися в архіві.

— Нема там нічого, — озвалася Анна. — Порожня коробка.

— Тоді в його кабінеті у підвалі, — сказав Ербан.

— А що то за кабінет у підвалі? — запитала Анна.

— Коли у липні 1994-го випливла на чисту воду вся та брехня, начебто його батько занедужав на рак, усі поліціянти прийшли у кабінет Гарві вимагати пояснень. Його там не було, тож ми почали обшукувати кабінет і незабаром зрозуміли, що здебільшого він працював над п’єсою, а не виконував поліційну роботу. Ми знайшли рукописи, сценарії, отаке все. Тож вирішили прибрати там: усе, що не стосувалося роботи начальника поліції, пустили в подрібнювач, і, повірте мені, після того лишилося дуже небагато паперів. Потім вимкнули його комп’ютер, взяли стілець і стіл й перенесли все це до комірки в підвалі. Там скидали всякий мотлох, ні вікон не було в ній, ні вентиляції. Відтоді, приходячи до комісаріату, Гарві йшов простісінько в підвал, до свого нового кабінету. Гадали, він і тижня так не витерпить, проте він просидів там три місяці, а в жовтні 1994 року і геть щез із поля зору.

Нам аж усередині похололо, коли ми уявили собі той путч, що його змалював Ербан, потім я озвався:

— І от одного чудового дня він зник.

— Так, пане капітане. Я добре пам’ятаю це, бо напередодні він захотів побалакати зі мною про цю справу.

Орфея, кінець жовтня 1994 року

Увійшовши до вбиральні комісаріату, Льюїс Ербан побачив Кірка Гарві, що мив руки.

— Льюїсе, мене треба поговорити з тобою, — сказав Гарві. Ербан спершу хотів було вдати, ніби не почув тих слів, але Гарві дивився на нього, тож він пробурмотів:

— Кірку, я дуже не хотів би, щоб хлопці мали на мене зуб...

— Послухай, Льюїсе, я знаю, що вчинив дурницю.

— Ох, Кірку, дідько б тебе вхопив, що з тобою сталося? Ми ж вихідними працювали на тебе!

— Я ні про що вас не просив! — ошкірився Гарві. — Я взяв безоплатну відпустку. Я нікому до кишені не зазирав. Ви самі запхали носа в це діло.

— А тепер у чому ми винні?

— Послухай, Льюїсе, ти маєш право ненавидіти мене. Але мені потрібна твоя допомога.

— Облиш. Якщо хлопці дізнаються, що я розмовляв із тобою, то теж опинюся в підвалі.

— То зустріньмося коло моря о восьмій вечора. Я все тобі розповім. Це дуже важливо. Стосується Теда Тенненбаума.

— Теда Тенненбаума? — перепитав я.

— Так, капітане Розенберґу, — підтвердив Льюїс. Звісно ж, я не пішов на ту зустріч. Побачитися з Гарві — це як заразу підхопити. То була остання моя розмова з ним. Наступного дня прийшов до комісаріату й дізнався, що Рон Ґуллівер знайшов на столі листа, підписаного його рукою, де сповіщалося, що він їде звідціля і вже ніколи не повернеться до Орфеї.

— І яка ж була ваша реакція? — запитав Дерек.

— Я сказав би, баба з воза — кобилі легше. Як по правді, так для всіх було ліпше.

Коли ми йшли від Льюїса Ербана, Анна сказала:

— Стефані опитувала у Великому театрі волонтерів, щоб з’ясувати, скільки достеменно часу згаяв Тед Тенненбаум того вечора, коли сталося убивство чотирьох осіб.

— От халепа! — буркнув Дерек. І уточнив: — Тед Тенненбаум був...

— ...тим, хто скоїв те убивство 1994 року, знаю, — урвала його Анна.

Дерек докинув:

— Принаймні так ми вважали двадцять років. То що ж такого дізнався про нього Кірк Гарві й чому він нам нічого не сказав?

Того ж таки дня ми отримали від експертного відділу звіт про аналіз ноутбука Стефані.

На диску був тільки один документ у вордівському форматі, захищений паролем, який програмісти легко зламали.

— Це текст, — сказав Дерек. — Стаття, звісно ж.

— Радше ціла книжка, — зауважила Анна.

Вона мала рацію. Відкривши документ, ми побачили, що Стефані присвятила тій справі цілу книжку. Наведу її початок.