— Убивця розумний і діє методично, — казав Сінґ у гучний зв’язок. — Він знає, що далеко з Анною не заїде, та й не ризикуватиме нарватися на поліційний патруль. Це надзвичайно обережний чоловік. Він прагне обмежити ризик і будь-що уникнути конфлікту з поліцією.

— То він залишається десь біля Орфеї? — запитав я.

— Я певен цього. У добре знайомому периметрі. Там, де він почувається в безпеці.

— Те саме зробив він і зі Стефані? — запитав Дерек, вивчаючи мапу.

— Напевне, — відказав Сінґ.

Дерек обвів фломастером місцевість, де знайшли автомобіль Стефані.

— Якщо вбивця призначив зустріч зі Стефані в цій місцині, — сказав він, — значить, передбачав, що повезе її недалечко.

Я провів пальцем по двадцять другій автостраді до Оленячого озера, а потім обвів його фломастером. Потім узяв мапу і показав Міранді.

— У вас є інший будинок у цій місцевості? — запитав я. — Хата, колиба, щось таке, де ваш чоловік почувався безпечно?

— Мій чоловік? Але ж...

— Відповідайте на запитання!

Міранда глянула на карту. Її погляд зупинився на Оленячому озері, а потім вона тицьнула пальцем у сусіднє Боброве озеро.

— Майкл полюбляє тут бувати, — сказала вона. — Там є понтон і човен. Можна дістатися на острівець. Ми часом улаштовуємо там пікніки з доньками. Там ніколи нікого не буває. Майкл каже, що він там почувається єдиною людиною в усьому світі.

Ми з Дереком перезирнулися й, не кажучи й слова, побігли до автомобіля.

Анна отямилася від того, що її кинули в човен. Вона й досі вдавала непритомну. Чула, як біжить вода і хлюпають весла. Її кудись везли, але куди?

Ми з Дереком стрімголов мчали п’ятдесят шостою автострадою. Незабаром попереду показалося Оленяче озеро.

— Тут є поворот праворуч, — сказав Дерек, вмикаючи сирену. — Ґрунтова дорога.

Ось і вона. Я звернув на дорогу і помчав по ній. Незабаром побачив Аннине авто коло озера, якраз біля понтона. Загальмував, і ми вискочили з автомобіля. Було темно, але ми побачили човен, що плив до якогось острівця. Ми вихопили зброю.

— Стояти! Поліція! — вигукнув я й зробив попереджувальний постріл.

Пролунав Аннин голос, вона гукала на поміч. Чоловік, що сидів на веслах, ударив її. Анна закричала ще дужче. Ми з Дереком кинулися у воду. Встигли побачили, як Анну перекинули через борт. Спершу вона пішла у воду, а потім відчайдушно замолотила ногами, намагаючись утриматися на поверхні, щоб хапонути повітря.

Ми з Дереком пливли, скільки було сил. У темряві неможливо було розгледіти силует людини в човні, що, минаючи нас, веслувала до автомобіля. Ми не могли перепинити його, нам треба було порятувати Анну. Ми вже допливли до неї, та вона вибилася із сил і пішла на дно.

Дерек пірнув за нею. Я теж. У воді нічого не було видно. Урешті Дерек натрапив на її тіло. Ухопив її і виринув на поверхню. Я прийшов йому на поміч, і вдвох ми припливли з нею на острівець і витягли на суходіл. Вона закашлялася й виплюнула воду. Анна була жива.

Човен уже пристав до понтона. Ми побачили, як той чоловік сів у Аннине авто і рушив з місця.

Дві години по тому працівник автозаправної станції, що стояла на відлюдді, побачив, як до крамниці забіг переляканий чоловік, він був весь у крові, руки зв’язані. То був Майкл Бірд.

— Зателефонуйте до поліції! — вигукнув він. — Мене переслідують, мене зараз схоплять!

Неділя, 3 серпня 2014 року

Через вісім днів після прем’єри

У лікарняній палаті, де він пробув цілу ніч під наглядом, Майкл сказав нам, що на нього напали, коли він виходив зі свого дому.

— Я був у кухні. Щойно зателефонував дружині. Аж почув надворі якийсь гамір. Анна була у вбиральні. Я вийшов поглянути, що там коїться, й отримав у лице струмінь газу з балончика, а потім мене ударили в обличчя. Далі нічого не пам’ятаю. Отямився я в багажнику автомобіля, руки були зв’язані. Багажник раптом відчинили. Я вдав, ніби непритомний. Мене витягли надвір. Я відчув запах землі й трави. Потім почув шум, таке, наче копають землю. Урешті трохи розтулив повіки і побачив, що я в лісі. За кілька кроків від мене був чоловік у каптурі, він копав мені могилу. Я подумав про дружину, про дітей, мені не хотілося отак умирати. Я відчайдушно схопився на ноги і почав тікати. Спустився схилом і чимдуж помчав лісом. Той чоловік гнався за мною, я чув, як він біжить. Мені пощастило відірватися від нього. Потім я вибіг на шлях. Хотів було перепинити якесь авто, аж помітив бензоколонку.

Уважно вислухавши ту розповідь, Дерек сказав:

— Годі нам казочки розповідати. Ми знайшли ключі Стефані Мейлер у вашій шухляді.

Майкл остовпів.

— Ключі Стефані Мейлер? Що ви кажете? Це якась нісенітниця.

— І все ж таки це правда. Там були і ключі від квартири, і від дверей редакції, й від автомобіля, й від меблевого складу.

— Та це неможливо, — сказав Майкл, який не міг повірити своїм вухам.

— То це ви, Майкле? — запитав я. — Ви убили Стефані? І всіх тих людей?

— Ні! Звісно, ні, Джессе! Та це сміховина якась! Хто знайшов ті ключі в моїй шухляді?

Ми воліли, щоб він не ставив цього запитання: ключі знайшла не поліція під час обшуку, тож вони не могли бути доказом. У мене не було вибору, і я сказав:

— Кірк Гарві.

— Кірк Гарві? Він порпався в моєму столі й, мов за помахом чарівної палички, знайшов ключі Стефані? Безглуздя якесь! Він був сам?

— Так.

— Послухайте, не знаю, що це означає, та, гадаю, Кірк Гарві пошив вас у дурні. Як ото і з тією виставою. Що відбувається, скажіть на милість? Мене заарештовано?

— Ні, — відказав я.

Ключі Стефані Мейлер не були законним доказом. Невже Кірк справді знайшов їх у Майкловому столі, як він ото казав? Чи, може, вони були в нього від самого початку? Чи це Майкл хотів пошити нас у дурні, інсценізувавши напад на себе? Слово Кірка було проти Майклового слова. Хтось із них брехав. Хто?

Майклова рана була серйозна, і йому наклали кілька швів. На сходинках ґанку знайшли кров. Його розповідь наче підтверджувалася. Те, що Анну везли на задньому сидінні автівки, теж підтверджувало Майклову версію про те, що його вкинули в багажник. Крім того, ми обшукали його дім і редакцію «Орфея кронікл», та нічогісінько не знайшли.

Після нашого візиту до Майкла ми заглянули до Анни, яка була в сусідній палаті. Вона теж перевела ніч у лікарні. Відбулася вона порівняно легко: на лобі було величезне садно, одне око запливло чорним синцем. Вона уникнула найгіршого: на острівці знайшли закопане тіло Костіко, убитого з вогнепальної зброї.

Анна не бачила нападника. І голосу його не чула. Пам’ятала тільки, як її засліпили газом із балончика, і ті удари, від яких вона зомліла. Прийшовши до тями, вона зрозуміла, що на голові в неї мішок. Що ж до автомобіля, де можна було б знайти відбитки пальців, то його так і не знайшли.

Анна хотіла вже йти додому і попросила нас відвезти її.

Коли в коридорі ми виклали їй Майклову версію, вона засумнівалася:

— То, виходить, нападник лишив його в багажнику, а мене віз човном на той острів? Навіщо?

— Човен не витримав би ваги трьох тіл дорослих людей, — сказав я. — Він збирався зробити два рейси.

— А ви нічого не бачили, коли прибули до Бобрового озера?

— Ні, — відказав я. — Ми відразу ж попливли.

— То ми нічого не можемо вдіяти проти Майкла?

— Нічогісінько. Потрібні неспростовні докази.

— Якщо Майклові таки нема чого закинути, — сказала Анна, — то чому Міранда збрехала мені? Вона казала, що зустріла Майкла за кілька років по смерті Джеремі Фолта. Та я побачила в їхній вітальні світлину, датовану 1994 роком. Лише на півроку пізніше. Натоді вона вже повернулася до батьків у Нью-Йорк. Отож могла зустріти Майкла лише тоді, коли була рабинею у Джеремі Фолта.