— І все ж таки ви взяли її своїм заступником, — сказав Монтань.

— Другим заступником, — уточнив Ґуллівер. — А знаєш, хто був другим заступником перед нею? Ніхто. І знаєш чому? Бо це не посада, а примара. Винахід голови Брауна, який хоче йти в ногу з часом і пхає скрізь жінок. До сраки таку рівність. І ти, і я знаємо, що все це дурня.

— То що тоді, — занепокоївся Монтань, — я муситиму призначити її моїм заступником, як стану начальником поліції й шефом?

— Джаспере, — намагався заспокоїти його Ґуллівер, — як ти станеш начальником, то призначиш, кого захочеш. Ця посада другого заступника існує для меблів. Ти знаєш, що мер Браун силоміць змусив мене взяти Анну і що я був зв’язаний руками і ногами. Та як я піду звідси, а ти станеш шефом, то зможеш і витурити її відціля, як захочеш. Не турбуйся, я ще вставлю їй палки в колеса, ось побачиш. Покажу їй, хто тут командує.

За кілька хвилин мене погукали до Ґулліверового кабінету. Він змусив сісти навпроти нього і тицьнув мені під носа випуск «Орфея кронікл», що лежав у нього на столі.

— Анно, — сказав він своїм монотонним голосом, — я хочу дати тобі добру пораду. Дружню пораду. Зробися такою маленькою-маленькою. Як мишка, розумієш?

— Шефе, — спробувала я боронитися, — не знаю, звідки взялася ця стаття...

Та Ґуллівер не дав мені скінчити тієї фрази і гостро сказав:

— Анно, я хочу бути відвертий з тобою. Тебе призначили другим заступником лише тому, що ти жінка. Отож перестань зазіхати на щось більше і гадати, ніби тебе взяли сюди за твою виняткову компетентність. Єдина причина, чому ти тут, полягає в тому, що мер Браун з його клятими революційними ідеями хотів будь-що взяти до поліції жінку. Він весь час товк мені про розмаїття, про дискримінацію й ще про різну хріновину. Він страшенно тиснув на мене. Ти знаєш, як воно буває: я не хотів воювати з ним за рік до відставки, тим паче, що він міг урізати нам бюджет. Одне слово, він будь-що хотів бачити тут жінку, а ти була єдиним таким кандидатом. То я тебе і взяв. Але не здіймай бучі в моєму комісаріаті. Ти тільки квота, Анно. Розумієш, квота!

Коли він скінчив оті застереження, я подалася патрулювати, тому що в мене не було ніякого бажання слухати розпитування колег. Припаркувалася за великим дорожнім щитом на узбіччі сімнадцятої автостради, де завжди ставала, відколи опинилася в Орфеї, щоб спокійно подумати, бо метушня в комісаріаті заважала мені.

Пильнуючи за рухом на шосе, який зранку ще не був такий жвавий, відповіла на Лоранине повідомлення: вона знайшла мені пречудового чоловіка і хотіла влаштувати вечерю, щоб познайомити з ним. Я відмовилася, й вона завела свою звичну пісеньку: «Якщо ти так будеш поводитися, Анно, то залишишся сама». Ми обмінялися кількома повідомленнями. Я поскаржилася на Ґуллівера, Лорана порадила мені повернутися до Нью-Йорка. Та в мене не було бажання це робити. Хоч і мала проблеми з фаховою акліматизацією, та все ж таки мені подобалося в Гемптонсі. Орфея була спокійним містечком, де жити було добре, вона стояла на березі океану, оточена дикою природою. Довгі піщані береги, дрімучі ліси, вкриті лататтям озера, вузькі звивисті затоки, що приваблювали різну звіроту, — всі ці пречудові місцини оточували місто. Літо було тут тепле, погідне, зими суворі, але сонячні.

Я знала, що зможу тут бути щаслива.

Понеділок, 7 липня 2014 року

За дев’ятнадцять днів до фестивалю

На чільній сторінці «Орфея кронікл», понеділок, 7 липня 2014 року.

Анна провела вихідні у пошуках слідів Кірка Гарві. Урешті їй пощастило знайти його батька, Корнеліуса Гарві, який мешкав у притулку для старих в Пукепсі, за три години їзди від Орфеї. Вона зателефонувала директорові, й він чекав нас.

— Анно, то ти вчора працювала? — здивувався я, коли ми вирушили в дорогу до того притулку. — Я думав, ти поїхала на вихідні до батьків.

Вона звела плечима.

— Посвяткували, та недовго, — відказала вона. — Я рада була щось зробити, щоб трохи розвіятися. А Дерек де?

— У крайовому центрі. Він вивчає справу 1994 року. Узяв собі в голову, що, може, ми десь схибили.

— Джессе, що сталося поміж вами 1994 року? З твоїх розповідей я зрозуміла, що ви були найліпшими друзями.

— Ми й зараз найліпші друзі, — запевнив я.

— Але 1994 року щось урвалося поміж вами?

— Так. Але я не готовий розповідати про це.

Вона помовчала, потім змінила тему.

— А ти, Джессе, що робив у свято?

— Був удома.

— Сам?

— Сам. Готував гамбургери з Наташиною підливою.

Я всміхнувся: зайве було те казати.

— Хто така Наташа?

— Моя наречена.

— То ти заручений?

— Це давня історія. Я одинак у пошуку.

Вона пирхнула.

— Я теж, — сказала вона. — Відколи розлучилася. Подруги кажуть, що я так і помру самотня.

— Це недобре! — поспівчував я.

— Та так. Але я сподіваюся, що зустріну когось. А чому не склалося в тебе з Наташею?

— Життя, Анно, часом витинає з нами різні несподіванки.

З її погляду було видно: вона зрозуміла, що я маю на увазі. І вирішила помовчати.

Притулок, що звався «Дубовий гай», був невеличким будиночком з квітами на балконах і містився на околиці Пукепсі. Старигани, які сиділи у вестибюлі в кріслах на коліщатах, чатували на кожен прихід гостей.

— Відвідувачі! Відвідувачі! — угледівши нас, заволав один із них, що тримав на колінах шахову дошку.

— Ви прийшли до нас? — запитав куций беззубий дідок, що скидався на черепаху.

— Ми прийшли до Корнеліуса Гарві, — чемно відказала Анна.

— А чому не до мене? — промекала маленька пані, тоненька мов билина.

— Мене вже два місяці діти не відвідували, — поскаржився шахіст.

Ми назвалися в приймальні, й за кілька хвилин прийшов директор. То був кругленький куций дядечко, що спливав потом у костюмі. Він здивовано зиркнув на Анну, яка була в однострої, й міцно потиснув нам долоні. Його рука була липка.

— Що ви хочете від Корнеліуса Гарві? — запитав він.

— Ми шукаємо його сина в рамках кримінального провадження.

— А що він укоїв?

— Про це ми будемо розмовляти з ним.

Директор спровадив нас коридорами, аж от ми ввійшли до вітальні, де сиділи старі люди. Хто грав у карти, хто читав, хто просто дивився в порожнечу.

— Корнеліусе, — виголосив директор, — до вас гості.

Високий худий дідуган із розпатланою білою чуприною, вбраний у простору піжаму, підвівся з крісла і здивовано глянув на нас.

— Орфейська поліція? — здивовано запитав він, підходячи до нас і розглядаючи чорний Аннин однострій. — А що сталося?

— Пане Гарві, — сказала Анна, — нам конче треба зв’язатися з вашим сином, Кірком.

— З Кіркі? Що вам від нього треба?

— Ходімо, пане Гарві, сядемо,— сказала Анна.

Ми сіли в закутку, де були два фотелі й диван. Допитливі мешканці притулку з’юрмилися довкола нас.

— Що ви хочете від мого Кіркі? — занепокоєно запитав Корнеліус.

З тих слів ми зрозуміли: немає сумнівів, Кірк Гарві живий і здоровий.

— Ми провадимо одне з його розслідувань, — пояснила Анна. — 1994 року ваш син розслідував убивство чотирьох осіб, яке скоїлося в Орфеї. У нас є підстави гадати, що той самий убивця кілька днів тому позбавив життя молоду жінку. Нам потрібно конче побалакати з Кірком, щоб розкрити цю справу. Ви підтримуєте з ним зв’язок?