— Авжеж. Ми часто розмовляємо телефоном.

— Він приїздить сюди?

— О ні! Він далеко живе!

— А де він живе?

— У Каліфорнії. Працює над театральною п’єсою, що матиме великий успіх! Знаєте, він видатний постановник. Він стане знаменитим. Дуже знаменитим! Коли його п’єсу поставлять, я вберу розкішний костюм і поїду туди, щоб поаплодувати йому. Хочете поглянути на мій костюм? Він у кімнаті.

— Ні, дякуємо, — відмовилася Анна. — Скажіть, пане Гарві, як зв’язатися з вашим сином?

— У мене є номер телефону. Можу дати його вам. Залиште повідомлення, й він вам зателефонує.

Він дістав записник із кишені й продиктував номер.

— Відколи Гарві живе в Каліфорнії? — запитав я.

— Хтозна. Довго. Може, років зо двадцять.

— Отже, покинувши Орфею, він подався просто до Каліфорнії?

— Так, простісінько туди.

— А чому він покинув місто відразу після убивства?

— Через Темну ніч, — відказав Корнеліус, наче йшлося про щось очевидне.

— Темну ніч? А що воно таке, та Темна ніч, пане Гарві?

— Він усе з’ясував, — відказав Корнеліус, не відповівши до ладу на наше запитання. — Він з’ясував, хто вбив тих чотирьох людей у 1994 році, то мусив поїхати звідти.

— То він знав, що то не Тед Тенненбаум зробив? А чому він його не затримав?

— Тільки мій Кіркі може на це відповісти. І, прошу вас, як побачитеся з ним, скажіть, що тато тисячу разів його цілує.

Коли ми вийшли з притулку, Анна набрала номер, що його дав нам Корнеліус Гарві.

— Бар «Білуга», добридень, — відповів жіночий голос.

— Добридень, — сказала Анна, насилу оговтавшись від несподіванки, — я хотіла б поговорити з Кірком Гарві.

— Залиште повідомлення, й він вам зателефонує.

Анна повідомила свої ім’я, номер телефону і додала, що йдеться про вкрай термінову справу. Коли вона поклала слухавку, ми почали гарячкові пошуки в інтернеті. Виявилося, що той бар розташований у кварталі Мідвуд в Лос-Анджелесі. Це щось мені нагадало. Хутко співставивши все, що знав, я зателефонував Дерекові й попросив його переглянути виписку з банківської картки Стефані.

— Ти правильно припустив, — сказав він, поглянувши на виписку. — Згідно з видатками, Стефані тричі побувала в барі «Білуга», коли в червні літала до Лос-Анджелеса.

— Так ось чому вона бувала в тому місті! — вигукнув я. — Вона натрапила на слід Кірка Гарві і бачилася з ним.

Нью-Йорк, того ж таки дня

Синтія не знаходила собі місця в помешканні Іденів. Минуло вже два дні, як зникла Дакота. Вони заявили в поліцію, й та провадила активні пошуки. Джеррі з Синтією нишпорили у всіх усюдах, обійшли всіх її друзів, та все було марно. Тепер вони аж нетямилися, сподіваючись почути новини, які вперто не надходили. Нерви в них були напнуті мов струни.

— Вона, звісно, прийде, коли їй потрібні будуть гроші, щоб купувати те лайно, — урешті сказав Джеррі.

— Джеррі, я не впізнаю тебе! Це ж наша донька! Ви ж так любили одне одного! Пам’ятаєш? Коли вона була маленька, я навіть ревнувала тебе до неї.

— Та знаю, знаю, — сказав Джеррі, щоб заспокоїти дружину.

Вони запізно помітили в неділю, що їхньої доньки нема. Гадали, що вона спить, і зазирнули до її кімнати тільки по полудню.

— Треба було раніше заглянути, — докірливо сказала Синтія.

— А що від цього змінилося б? Та й під час сеансу нам звеліли «поважати її особистий простір». І ми послухалися цього клятого принципу довіри твого клятого доктора Лерна!

— Не перекручуй, Джеррі! Ми говорили про це під час сеансу, бо Дакота скаржилася, що ти шукаєш в її кімнаті наркотики! Доктор Лерн порадив зробити її кімнату простором, який слід поважати, запровадити принцип довіри. Він не казав нам не заходити, якщо наша донька почуватиметься недобре!

— Усе свідчило про те, що вона просто заспала. Я хотів лишити її в щасливому невіданні.

— А її мобільник і досі вимкнутий! — здушеним голосом вигукнула Синтія, що періодично намагалася додзвонитися до Дакоти. — Я зателефоную докторові Лернові.

Тієї миті задзеленчав хатній телефон. Джеррі квапливо вхопив слухавку.

— Пане Іден? Поліція Нью-Йорка. Ми знайшли вашу доньку. З нею все гаразд, не турбуйтеся. Патруль підібрав її в провулку, вона спала, мабуть, п’яна. Її відвезли у «Маунт Сінай» для медичного огляду.

Тієї ж таки пори Скіп Налан, заступник головного редактора «Нью-Йоркського літературного огляду», мов буря, вдерся до кабінету Стівена Берґдорфа.

— Ти витурив Островскі? — вигукнув Скіп. — Та ти геть з глузду зсунувся! І що це за жалюгідна рубрика, яку ти запровадив у минулому випуску? Звідки взялася ця Аліса Фільмор? Її текст ніщо, тільки не кажи мені, що хочеш публікувати таку дурню!

— Аліса дуже обдарована журналістка. Я вірю в неї. Ти знаєш її, вона розбирала пошту.

Скіп Налан взявся за голову.

— Пошту? — розлючено перепитав він. — Ти вигнав Островскі, щоб заступити його дівчиною, що розносить пошту і пише гівняні статті? Ти що, наркотики вживаєш, Стівене?

— Островскі уже не на рівні. Надто вже він отруйний. Що ж до Аліси, то це молода талановита дівчина! — заперечив Берґдорф. — Я господар цього часопису чи хто?

— Талановита? Гівняна вона, ось що! — знову вигукнув Скіп і вийшов з кабінету, грюкнувши дверми.

Допіру він пішов, як відчинилися двері стінної шафи і звідти вилізла Аліса. Стівен кинувся до дверей кабінету й хутко їх замкнув.

— Не зараз, Алісо, — благально вигукнув він, підозрюючи, що вона хоче влаштувати йому сцену.

— О ні! Ти чув, Стіві. Чув ту бридню, що він казав, і не захистив мене!

— Таж захистив! Казав, що твоя стаття дуже хороша!

— Не будь таким слимаком, Стіві! Я хочу, щоб ти його негайно звільнив!

— Не будь такою смішною, я не звільню Скіпа. Ти вже домоглася, що я звільнив Стефані й витурив Островскі, так ти мені всю редакцію спустошиш!

Аліса спопелила його поглядом і сказала, що вимагає подарунок. Берґдорф засоромлено скорився. Він пройшов крамницями П’ятої авеню, які полюбляла Аліса. У крамничці шкіряної галантереї обрав невеличку, дуже вишукану сумочку. Він знав, що таку модель і хотіла Аліса. Узяв її й подав кредитну карту продавчині. Вона не пройшла, бо на рахунку не було достатньо грошей. Він подав другу, яка теж не пройшла. Третя теж. Він почав панікувати, чоло вкрилося потом. Було тільки сьоме липня, а його картки вичерпалися, рахунки були порожні. Виходу не було — він простягнув картку часопису, і оплата пройшла.

Залишався тільки рахунок, де лежали гроші для вакацій. Він будь-що мусить умовити дружину відмовитися від тієї мандрівки кемпінг-каром до Єлловстоуна.

Здійснивши ту купівлю, він іще трохи повештався вулицями. У небі висіли тяжкі хмари, збиралося на грозу. Розпочалася тепла, брудна злива, що вмить намочила його сорочку і чуприну.

Він чвалав, не звертаючи на те уваги, був геть розгублений. Урешті зайшов до МакДональдса, замовив кави і випив її за брудним столом. Він був у відчаї.

Повернувшись до Орфеї, ми з Анною подалися до Великого театру. Дорогою з Пукіпсі зателефонували Коді: нам потрібні були всі папери, що стосувалися першого театрального фестивалю. Зокрема, цікаво було більше дізнатися про п’єсу, яку грав Кірк Гарві, ту, що спершу хотів заборонити мер Ґордон.

Анна провела мене через усю залу за куліси. Коді чекав нас у кабінеті й дістав з архіву коробку, що була наповнена різними паперами з тієї пори.

— Що, власне, ви шукаєте? — запитав він.

— Інформацію, що стосується першого фестивалю. І назву трупи, яка грала першу виставу, а також назву п’єси Кірка Гарві.

— Кірка Гарві? Він зіграв кумедну виставу, що звалася «Я, Кірк Гарві». Геть бездарний монолог. А відкрила фестиваль вистава «Дядечко Ваня». Ось програма.

Він дістав пожовклу брошуру і простягнув мені.

— Можете взяти собі, — сказав він, — у мене ще є. Потім іще понишпорив у коробці й дістав невелику книжку.