Не знайшовши нічого ні в її домі, ні в батьків, ми вирішили податися до Орфеї й заглянути в її редакційний комп’ютер в «Орфея кронікл».

Була 17 година, коли ми підкотили до будинку редакції. Майкл Бірд спровадив нас кабінетами співробітників. Показав і кабінет Стефані, добре опоряджений, там стояв комп’ютерний монітор, клавіатура, коробка з серветками, величезна кількість ручок у чашці для чаю, блокноти і ще якісь безладно розкидані папери. Я переглянув їх і, не знайшовши нічого цікавого, запитав:

— Чи хтось міг увійти в комп’ютер за її відсутності останніми днями?

Кажучи це, я натиснув кнопку живлення.

— Ні, — відказав Майкл, — комп’ютер захищений індивідуальним паролем.

Комп’ютер не вмикався, тож я натиснув кнопку ще раз, допитуючись у редактора:

— Отже, ніхто не мав змоги залізти в комп’ютер без її відома?

— Ніхто, — запевнив Майкл. — Пароль знає тільки Стефані. Більше ніхто, навіть системний адміністратор. Ось я навіть уявити собі не можу, як ви увійдете в її комп’ютер, не знаючи пароля.

— Фахівці розберуться, не турбуйтеся. Але він чомусь не вмикається.

Я нагнувся, щоб поглянути, чи не від’єднався часом якийсь кабель, та комп’ютера під столом не було.

Я випростався й запитав:

— А де системний блок?

— Таж під столом, — відказав Майкл.

— Його там нема!

Майкл із Анною теж нагнулися й побачили, що там звисає в порожнечу лише кабель. Майкл здивовано вигукнув:

— Хтось поцупив її комп’ютер!

О 18-й годині коло будинку редакції стояла сила-силенна автомобілів орфейської поліції й поліції штату.

Співробітник експертної бригади сповістив нас, що маємо справу з пограбуванням із вторгненням. Ми з Анною і Майклом пройшли до технічного приміщення в підвалі, що служило складом, а заразом тут був і пожежний вихід — східці, що провадили на вулицю. Шибка була вибита, і варто було тільки руку простягнути, щоб натиснути на клямку й увійти досередини.

— Ви часто заглядаєте сюди? — запитав я Майкла.

— Та ніколи. Ніхто не ходить у підвал. Тут тільки архіви, якими ніхто не користується.

— Тут ні сигналізації нема, ні камер, — сказала Анна.

— Авжеж, нема, бо хто ж за це платитиме? Повірте, якби були гроші, то ми спершу думали би про те, як полагодити водогін.

— Ми спробували зняти відбитки пальців, та їх там було стільки, ще й усе таке замацане, що це виявилося неможливим, — пояснив експерт. — Нічого не знайшли ми і на робочому місці Стефані. Як на мене, грабіжник увійшов тими дверима, піднявся на поверх і забрав комп’ютер, а потім вийшов тим самим шляхом.

Ми повернулися до редакційної зали.

— Майкле, — спитав я, — не міг учинити це хтось із редакції?

— Ні, що ви! — обурився Майкл. — Як ви могли таке подумати? Я цілком довіряю моїм працівникам.

— То як ви поясните, що чужа людина могла знати, де стоїть комп’ютер Стефані?

— Хтозна, як це сталося, — відказав Майкл.

— Хто приходить сюди перший уранці? — встряла Анна.

— Ширлі. Зазвичай вона відмикає редакцію.

Ми знайшли Ширлі. Я запитав:

— Останніми днями, приходячи вранці, ви помічали щось незвичайне?

Ширлі спершу збентежилася, та, подумавши, засяяла.

— Я нічого не бачила. Але у вівторок уранці один із наших співробітників, Ньютон, сказав мені, що його комп’ютер був увімкнений. Він добре пам’ятає, що вимкнув його напередодні, бо йшов із редакції останній. Він улаштував мені сцену, репетував, що хтось вмикав комп’ютер, поки його не було, та я подумала собі, що то він просто забув його вимкнути.

— Де його кабінет? — запитав я.

— Перший з того боку, де й Стефані.

Я натиснув кнопку, гадаючи, що там не можна зняти відбитків, оскільки на ньому вже не раз працювали. На екрані з’явився напис:

— Він увімкнув перший-ліпший комп’ютер, — сказав я. — Побачив ім’я і зрозумів: це не той, що йому треба. Потім увімкнув ще один і побачив ім’я Стефані. Далі й шукати не треба було.

— Це свідчить про те, що то був хтось чужий, — заспокоївся Майкл.

— Це свідчить про те, що комп’ютер украли в ніч із понеділка на вівторок, — сказав я. — Тобто тоді, коли зникла Стефані.

— Зникла? — зацікавлено перепитав Майкл. — Що ви хочете сказати?

Замість відповіді я попросив:

— Майкле, ви можете видрукувати мені всі статті, які написала Стефані під час роботи у вашій редакції?

— Авжеж. Але поясніть мені урешті, капітане, що відбувається? Ви гадаєте, зі Стефані щось сталося?

— Так, — відказав я. — І мені здається, це дуже серйозно.

Виходячи з редакції, ми зіткнулися із шефом Ґуллівером і орфейським міським головою, Аланом Брауном, що обговорювали ситуацію, стоячи на тротуарі. Мер одразу ж упізнав мене. Враження було таке, наче він побачив привида.

— Ви тут? — здивовано вигукнув він.

— Хотів би я зустрітися з вами за інших обставин.

— Яких таких обставин? — запитав він. — Що тут коїться? Відколи це поліція штату береться до звичайнісінького пограбування?

— Ви не маєте права діяти в нас! — докинув шеф Ґуллівер.

— У цьому місті зникла людина, шефе Ґуллівере. А зникнення — це прерогатива поліції штату.

— Зникнення? — мало не вдавився Браун.

— Нема тут ніякого зникнення! — роздратовано крикнув шеф Ґуллівер. — У вас немає жодних доказів, капітане Розенберґу. Ви телефонували до офісу прокурора? Якщо ви так певні, то мали б негайно це зробити! Може, мені зателефонувати, га?

Я нічого не відповів на те і пішов звідтіля.

Тієї ночі о третій годині ранку в пожежне депо Орфеї надійшло повідомлення про пожежу на Бендгем-роуд, 77, де мешкала Стефані Мейлер.

30 липня 1994 року, того вечора, коли сталося вбивство чотирьох людей.

Була 22 година 55 хвилин, коли ми прибули до Орфеї. Ми перетнули Лонґ-Айленд за рекордно короткий час.

На розі головної вулиці, яку перекрили з нагоди першого театрального фестивалю, ми ввімкнули гучну сирену. Авто місцевої поліції, що стояло впоперек вулиці, відкотилося назад, відкриваючи нам шлях до кварталу Пенфілд. Квартал був геть заставлений автомобілями, тут були машини швидкої допомоги, що прибули навіть із сусідніх міст. Довкола Пенфілд-лейн напнуті поліційні стрічки, за якими юрмилися роззяви, які позлазилися з головної вулиці, щоб не пропустити і крихти того прецікавого видовиська.

Ми з Джессом були перші слідчі кримінального відділу, що опинилися на місці злочину. Нас зустрів Кірк Гарві, начальник орфейської поліції.

— Я сержант Дерек Скотт, поліція штату, — сказав я, показуючи значок, — а це мій заступник, інспектор Джесс Розенберґ.

— Я шеф Кірк Гарві, — сказав поліціянт, якому вочевидь аж полегшало, що хтось прибув на поміч. — Не буду приховувати, що я геть розгублений. У моїй практиці такого випадку ще не бувало. Чотири трупи. Справжнісінька бійня.

Полісмени гасали туди-сюди, вигукуючи накази й одразу ж скасовуючи їх. Я був найстарший за званням поміж ними, тож одразу взяв усе те діло в свої руки.

— Треба перекрити всі шляхи, — сказав я шефові Гарві. — Поставте загороди. Я покличу на допомогу дорожню поліцію й усі вільні підрозділи поліції штату.

За двадцять метрів від нас лежало тіло молодої жінки в спортивному костюмі, під ним калюжа крові. Ми поволі підійшли до нього. Поруч стояв на чатах поліціянт, та видно було, що він намагається не дивитися на труп.

— Її знайшов чоловік. Він в авто швидкої допомоги, он там, якщо вам захочеться допитати його. Але найжахливіше в будинку, — сказав він нам, показуючи на дім, біля якого ми зупинилися. — Хлопчик і його мати...

Ми подалися до будинку. Пішли по газону, щоб скоротити шлях, і побачили, що там стоїть величезна калюжа, наші ноги занурювалися у воду сантиметрів на чотири.