Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

2 квітня 1994 року

Відучора почуваюся ліпше. Фелісіті накричала на мене по телефону. Та я знаю, що правильно вчинила.

3 квітня 1994 року

Учора вийшла побігати й опинилася на Пенфілд-Крісчент. Здибала міського голову Ґордона, що йшов додому. Я сказала йому: «Мені соромно за вас, за те, що ви зробили». Я не боялася. А він, навпаки, мав дуже спантеличений вигляд. Я почуваюся, мов те Око, що переслідувало Каїна. Щодня буду чекати, як він ітиме з роботи, і нагадуватиму про його вину.

7 квітня 1994 року

Чудовий день із ним у «Спрінґз». Він чарує мене. Я закохалася. Семюель ні про що не здогадується. Усе гаразд.

2 травня 1994 року

Пила каву з Кейт. Тільки вона знає про нього. Каже, що не варто ризикувати шлюбом, якщо це просто захоплення. Або зважитися-таки і покинути Семюеля. Не знаю, чи така вже я смілива, щоб зважитися на це. Мене влаштовує те, що є зараз.

25 червня 1994 року

Особливо нема чого розповідати. Справи у книгарні йдуть добре. На центральній вулиці має відкритися новий ресторан, кафе «Афіна». Відкриває його Тед Тенненбаум. Він часто заходить до книгарні. Мені він дуже подобається.

1 липня 1994 року

Міський голова Ґордон давненько вже не заглядав до книгарні, відколи дізнався, що я знаю про його шахрайські оборудки, аж сьогодні таки зайшов і довго пробув у нас. Зіграв досить химерну комедію зі мною. Сказав, що йому потрібна книжка місцевого автора, і довго порпався на полицях у тому відділі. Хтозна, що він там робив. Було чимало покупців, то я добре й не бачила. Урешті він придбав п’єсу Кірка Гарві «Темна ніч». Коли пішов, я заглянула до того відділу: ця свиня добряче пошарпала книжку Берґдорфа про фестиваль, позагинавши там сторінки. Певна, що він прийде перевірити, чи продали ми ту кількість книжок, які він нам лишив, і потім простежить, щоб йому перекинули його частку коштів. Боїться, може, що вкрадуть? Але ж він сам злодій.

18 липня 1994 року

Кірк Гарві прийшов до книгарні забрати свою п’єсу. Я сказала, що її продали. Гадала, він буде радий, та він розгнівався. Хотів дізнатися, хто ж її придбав, я сказала, що мер Ґордон. Він навіть не взяв десять доларів, які я йому давала.

20 липня 1994 року

Кірк Гарві приходив знову. Сказав, що Ґордон стверджує, ніби не він придбав ту п’єсу. Але ж я знаю, що таки він. Я так і сказала Кіркові. У мене навіть записано це. Див. запис від 1 липня 1994 року.

Джесс Розенберґ

Середа, 30 липня 2014 року

Через чотири дні після прем’єри

Того ранку, коли ми з Дереком прийшли до архівної зали «Орфея кронікл», Анна вже порозвішувала на стінах копії зі щоденника Меґан Падалін.

— Меґан і була тією людиною, яка 1994 року анонімно зателефонувала Аланові Брауну, стверджуючи, що міський голова Ґордон причетний до корупції, — пояснила вона нам. — Як я зрозуміла, вона дізналася про це від такої собі Фелісіті. Не знаю, що та їй сказала, але Меґан страшенно розгнівалася на Ґордона. Місяців за два після анонімного дзвінка, 1 квітня 1994 року, коли вони були самі у книгарні, вона врешті напалася на мера Ґордона, який прийшов купити книжку. Сказала, що все знає і вважає його злочинцем.

— То вона пише про те, що він брав хабарі? — запитав Дерек.

— Я теж про це думала, — сказала Анна, перегортаючи сторінку. — Тому що за два дні по тому, під час пробіжки, Меґан випадково натрапила на Ґордона коло його дому і знову напалася на нього. У щоденнику вона написала: «Я немов те Око, що стежить за Каїном».

— Те око переслідувало Каїна за вбивство, — згадав я. — Невже мер когось убив?

— Оце те, про що і я собі думаю, — сказала Анна. — Меґан цілі місяці й аж до смерті щовечора бігала коло будинку мера Ґордона. Чекала на нього в парку й, угледівши, нападала на нього, нагадуючи про той злочин.

— Отож мер мав усі підстави убити її, — сказав Дерек.

— Ми знайшли винного, — погодилася Анна. — Тільки ж і він загинув.

— А що відомо більше про ту Фелісіті?— запитав я.

— Фелісіті Деніелз, — із задоволеною усмішкою відказала Анна. — Досить було мені зателефонувати Семюелеві Падаліну, й він сказав мені про неї. Зараз вона мешкає в Корамі й чекає на нас. У дорогу.

Фелісіті Деніелз було шістдесят років, вона працювала в крамниці електричного обладнання у торговому центрі в Корамі, де ми і зустрілися з нею. Вона чекала на нас, щоб піти на обід, і ми зайшли до сусідньої забігайлівки.

— Це нічого, якщо я візьму сендвіч? — запитала вона. — А то мені не буде коли і поснідати.

— Та будь ласка, — сказала Анна.

Вона дала замовлення офіціантові. Мені здалося, що у неї сумний і втомлений вигляд.

— То ви хотіли поговорити про Меґан? — запитала Фелісіті.

— Так, пані, — відказала Анна. — Може, ви знаєте, ми наново розслідуємо і її убивство, й убивство родини Ґордонів. Меґан була вашою подругою, так?

— Авжеж. Ми зустрілися в тенісному клубі й відразу ж заприятелювали. Вона молодша за мене, вікова різниця у нас була років із десять. Але рівень гри в теніс у нас був однаковий. Не скажу, що ми були такі вже щирі подруги, та часом випивали по чарці після матчів, то добре запізналися.

— Якою особистістю вона була?

— Романтичною. Трохи мрійливою, трохи наївною. Така собі мрійниця.

— Давно ви мешкаєте в Корамі?

— Понад двадцять років. Я перебралася сюди з дітьми незабаром після смерті мого чоловіка. Він помер 16 листопада 1993 року, у день свого народження.

— Ви бачилися з Меґан після його смерті й переїзду?

— Авжеж, вона регулярно навідувалася в Корам. Привозила мені різні страви власного приготування, якусь хорошу книжку вряди-годи. Як по правді, я нічого в неї не просила, вона трохи й нав’язувалася. Але це ішло від щирого серця.

— Меґан була щасливою жінкою?

— Авжеж, у неї було все. Вона дуже подобалася чоловікам, всі були в нестямі від неї. Лихі язики казали, що орфейська книгарня процвітала тільки завдяки їй.

— То вона часто зраджувала чоловіка?

— Ну, я не це мала на увазі. Втім, вона була не дуже охоча до пригод.

— Чому?

Фелісіті Деніелз звела плечима.

— Хтозна. Може, була не дуже смілива. Не любила небезпечного способу життя.

— Проте, — сказала Анна, — згідно з її щоденником, Меґан упродовж останніх кількох місяців свого життя мала зв’язок з одним чоловіком.

— Справді? — здивувалася Фелісіті.

— Авжеж, вона зустріла його увечері 31 грудня в готелі «Троянда Півночі» в Бріджгемптоні. Меґан пише, що регулярно бачилася з ним аж до початку червня. Потім записів нема. Вона нічого вам не казала?

— Нічогісінько, — відповіла Фелісіті Деніелз. — А хто він такий?

— Ми не знаємо, — відказала Анна. — Я сподівалася почути це від вас. Меґан ніколи не скаржилася вам, що їй погрожують?

— Погрожують? О боже, ні! Послухайте, є, звісно ж, люди, що знали її ліпше за мене. Чому ви розпитуєте саме мене?

— Бо, згідно з її щоденником, у лютому ви відкрили їй одну таємницю, що стосувалася Джозефа Ґордона, міського голови Орфеї, і це її досить-таки збурило.

— О боже! — пробурмотіла Фелісіті Деніелз, притуливши долоню до вуст.

— То про що там ішлося? — запитала Анна.

— Про Люка, мого чоловіка... — кволим голосом відказала Фелісіті. — Ліпше було б ніколи не казати того Меґан.

— А що з ним сталося?

— Люк був у боргах. Він мав підприємство з виробництва вентиляційних установок, але воно збанкрутувало. Мусив звільнити всіх працівників. Справи його були геть кепські. Він нічого нікому не казав. Я виявила все незадовго до його смерті. Потім довелося продати дім, щоб оплатити векселі. Я з дітьми покинула Орфею, знайшовши роботу продавчинею.

110
{"b":"825759","o":1}