Пополудні до мене зазирнув Дерек.

— Що ти там длубаєшся, Джессе? Он тебе всі в кафетерії чекають. Колеги з секретаріату спекли торт.

— Ох, Дереку, йду, йду вже, — засмучено сказав я. — Трохи заклопотаний.

Він глянув на папери, що були розкидані на столі, й узяв один аркуш.

— Послухай, тільки не кажи мені, що повірив у дурню, яку наплела тобі та журналістка!

— Та я хотів тільки переконатися, що...

Він не дав мені закінчити.

— Джессе, ця справа залізна! Ти ж знаєш це так само, як і я. Гайда, всі вже чекають.

Я згідливо кивнув.

— Ще хвильку, добре, Дереку? Я прийду.

Він зітхнув і вийшов із кабінету. Я взяв візитну картку Стефані й набрав номер. Її телефон був вимкнений. Я вже намагався зателефонувати їй напередодні, та марно. Сама вона від тієї понеділкової зустрічі не намагалася зв’язатися зі мною, тож я вирішив не наполягати. Вона знала, де мене знайти. Урешті я подумав, що Дерек таки каже правду: ніщо не давало підстав сумніватися у висновках слідства 1994 року, тож я втішився тією думкою й долучився до колег у кафетерії.

Та піднявшись у кабінет за годину, знайшов факс від поліції штату Рівердейл, що в Гемптонсі, який сповіщав про зникнення молодої жінки — Стефанії Мейлер, тридцять два роки, журналістки. Звісток від неї не було від понеділка.

У мене аж усередині похололо. Я видер той аркуш із апарата й кинувся до телефона, щоб зв’язатися з поліцією Рівердейлу. Черговий на тому кінці дроту пояснив, що батьки Стефані Мейлер прийшли пополудні й заявили, що вони дуже стурбовані, бо дочка не дається знати від понеділка.

— Чому вони заявили до поліції штату, а не до місцевого відділка? — запитав я.

— Вони так і зробили, та місцева поліція не надала тому великого значення. Крім того, я подумав, що цю справу треба передати безпосередньо бригаді з розкриття тяжких злочинів. Може, це не тяжкий злочин, та я вирішив надіслати вам цю інформацію.

— Ви правильно зробили. Я беру цю справу.

Відразу ж зателефонувала мати Стефані й сказала, що вона дуже занепокоєна. Востаннє розмовляла з донькою в понеділок уранці. Відтоді від неї звісток не було. Мобільник її був поза зоною. Так само не могли зв’язатися з нею і подруги. Урешті жінка пішла з представниками місцевої поліції до доньчиного помешкання, але нікого там не застала.

Я відразу ж подався до адміністративного відділу і знайшов там Дерека.

— Зникла Стефані Мейлер, ота журналістка, що приходила в понеділок, — сказав я йому.

— Що ти кажеш, Джессе?

Я простягнув йому факс.

— Сам поглянь. Треба їхати до Орфеї. Глянути, що там коїться. Це не просто збіг.

Він зітхнув.

— Джессе, ти що, не збираєшся покинути поліцію?

— Це станеться тільки за чотири дні. А поки що я на службі. У понеділок Стефані сказала, що матиме зустріч, під час якої їй нададуть докази, яких бракує в її розслідуванні.

— Нехай цією справою опікується хтось із твоїх колег, — порадив він.

— Про це й мови не може бути! Дереку, ця дівчина запевняла, що 1994 року ми...

Він не дав мені доказати.

— Джессе, справу закрито! Вона вже в минулому! Що це тобі в голову стрілило? Чому тобі кортить будь-що знову встрянути в неї? Ти що, знову хочеш усе те пережити?

Мені стало прикро, що він мене не підтримує.

— То ти не поїдеш зі мною до Орфеї?

— Ні, Джессе. Вибач. Здається, ти геть з глузду зсунувся.

Отак я сам подався до Орфеї, де востаннє побував двадцять років тому. Тоді, коли сталося убивство чотирьох людей.

Від крайового центру поліції штату їхати туди було з годину, та я вирішив заощадити час — увімкнув сирену та поставив маячок на дах мого службового автомобіля. Подався двадцять сьомою автострадою до повороту на Рівердейл, а потім двадцять п’ятою помчав на північний схід. Останній відтинок того шляху пролягав поміж густим розкішним лісом і озерами, де пишно цвіло латаття. Незабаром дістався до сімнадцятої автостради, довгої й пустельної, вона вела прямісінько до Орфеї, і я летів нею мов стріла. Аж ось величезне панно сповістило, що я нарешті коло мети.

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ОРФЕЇ, НЬЮ-ЙОРК.

Національний театральний фестиваль,

26 липня — 9 серпня

Була сімнадцята година. Я подався чільною вулицею, вона тішила яскравою зеленню і вигравала всіма барвами. Минав ресторани, тераси, крамнички. Обстановка була мирна, курортна. Наближалося 4 липня[1], і на ліхтарях висіли прапори із зірками, а панно сповіщали, що ввечері під час того національного свята буде розкішний феєрверк. По набережній, яку облямовували квітники й охайно підстрижені кущі, гуляли люди, хтось із мешканців узбережжя пропонував тури з показом китів або прогулянку на морському велосипеді. Те містечко наче вийшло з декорацій до якогось фільму.

Спершу я зупинився біля відділка місцевої поліції.

Її начальник, Рон Ґуллівер, що очолював усю орфейську поліцію, прийняв мене в своєму кабінеті. Не було потреби нагадувати, що ми зустрічалися двадцять років тому: він пам’ятав мене.

— Ви не змінилися, — сказав він, потискаючи мені долоню.

Про нього того не можна було сказати. Він страшенно постарів і добряче погладшав. Хоч пора сніданку минула, а вечері ще не настала, перед ним стояло пластикове коритце зі спагеті. Поки я пояснював, нащо сюди приїхав, він устиг змолоти половину того коритця, причому досить-таки неохайно.

— Стефані Мейлер? — здивувався він, насилу балакаючи повним ротом. — Ми вже розглядали цю справу. Там ніякого зникнення нема. Я вже пояснив це її батькам, що дихнути нам не давали, — ти їх у двері, а вони вікном.

— Може, все ж таки вони непокояться за свою доньку, вам не здається? — зауважив я. — Від Стефані нема звісток уже три дні, а вона так ніколи не робила. І я повинен оперативно реагувати на це.

— Стефані Мейлер тридцять два роки, і вона робить те, що їй подобається, хіба не так? Знаєте, якби в мене були такі батьки, як у неї, я теж би втік, капітане Розенберґу. Можете заспокоїтися, Стефані просто відсутня на якийсь час.

— Звідки у вас така певність?

— Мені так сказав головний редактор «Орфея кронікл». У понеділок увечері вона надіслала йому есемеску.

— Увечері того дня, коли зникла, — уточнив я.

— Та кажу вам, що вона не зникла! — розлютився Ґуллівер.

За кожним вигуком слина шугала з його рота, немов феєрверк al pomodoro. Я аж відступив на крок, щоб він не заплював мою чисту сорочку.

Ґуллівер ковтнув і сказав:

— Мій помічник ходив із ними до її помешкання. Вони відімкнули його запасними ключами й оглянули геть усе: скрізь був лад. Повідомлення редакторові підтвердило, що нема чого турбуватися. Стефані не зобов’язана ні перед ким звітувати. А що вона там робить, нас не стосується. Ми свою роботу виконали. Отож, на бога, не беріть мене за горлянку.

— Батьки дуже занепокоєні, — наполягав я, — тож, якщо ви згодні, я хотів би перевірити, чи все там гаразд.

— Якщо хочете згаяти час, капітане, то в мене дозволу не питайте. Доведеться тільки зачекати мого заступника, Джаспера Монтаня, він зараз патрулює. Ото він тим ділом і клопотався.

Коли старший сержант Джаспер Монтань урешті прибув із патрулювання, я побачив чолов’ягу, завбільшки із шафу на троє дверей, зі здоровенними м’язами і лютим обличчям. Він сказав, що справді ходив із батьками до помешкання Стефані. Її там не було. Ніяких ознак боротьби, нічого ненормального, все на місцях. Він об’їхав сусідні вулиці у пошуках її автівки, але не знайшов. Щоб уже геть постаратися, обдзвонив усі лікарні й поліційні дільниці в тому краю: нічого. Стефані Мейлер просто не було вдома.

Я хотів поглянути на її помешкання, й він зголосився поїхати зі мною.

Вона мешкала на Бендгем-роуд, у тихенькому провулку біля головної вулиці, у вузенькому триповерховому будинку. На першому поверсі була крамниця, на другому мешкав якийсь чоловік, а Стефані жила на третьому.