— Я тільки тебе і слухаю.

Сомельє наповнив наші келихи вином за нечуваною ціною. Допивши ту пляшку, я відразу ж замовив іще одну. Аліса сказала:

— Знаєш, що мені подобається в тобі, Стіві? Ти справжній чоловік, із яйцями, відповідальний і з товстим гаманцем. Ти мені подобаєшся, а не оті нікчеми, що рахують кожну копійку і тягнуть дівчину в піцерію. Ти вмієш трахнути дівчину, вмієш жити, ти робиш мене щасливою. Ось побачиш, як я тобі віддячу.

Аліса робила мене не лише щасливим, а й могутнім. З нею я почувався дужим, почувався чоловіком, коли провадив її в дорогі крамнички і розбещував.

Мені здавалося, наче я став чоловіком, яким завжди хотів бути.

Я міг тринькати гроші, не дуже переймаючись їхньою кількістю: мав рахунок, про який не знала дружина, та ще й із кредитки від часопису на службові видатки, я не чіпав тих грошей, і за кілька років там накопичилося кілька тисяч доларів.

Незабаром усі стали казати, що я змінився. Вигляд у мене став упевнений, щасливий, на мене почали звертали увагу. Я взявся до спорту, схуд і під тим приводом трохи оновив гардероб, причому не без Алісиної допомоги.

— Коли це ти встиг зодягтися? — запитала дружина, помітивши мій новий одяг.

— Та неподалік від редакції є магазин. Мені треба було прикупити вбрання, а то я вже посміховиськом став у цих завеликих штанах.

Вона скривилася.

— Таке враження, наче ти омолоджуєшся.

— Мені ще ж нема і п’ятдесяти років, то я молодий, хіба ні?

Дружина нічого не тямила. А я ще ніколи не зазнавав такого кохання, адже то було справжнє кохання, а не щось там. Я так закохався, що вже думав розлучитися з дружиною. Не бачив я майбутнього без Аліси. Вона спонукала мене мріяти. Я ладен був жити в її маленькій квартирці, якби вже на те йшло. Та дружина моя нічого не підозрювала, тож вирішив не прискорювати подій: нащо створювати проблеми, як воно і так усе було добре? Всю снагу, надто ж гроші, я присвятив Алісі: наш спосіб життя почав дорого мені обходитися, та було на те начхати, чи радше не хотів звертати на те уваги. Мені так подобалося тішити її. Щоб забезпечити це, я завів нову кредитну картку з високим лімітом, а також зробив так, щоб частина наших обідів оплачувалася за рахунок часопису. Проблем не було, були тільки рішення.

На початку 2013 року я отримав у редакції лист від орфейської влади, де мене запрошували збути вихідні в Гемптонсі їхнім коштом, а за це треба було опублікувати статтю про театральний фестиваль в найближчому випуску часопису, що мав з’явитися наприкінці червня. То була якраз пора, щоб привабити туди глядачів. Певне, міська влада боялася, що глядачів збереться небагато, тож купила ще три сторінки реклами в «Огляді».

Я саме збирався організувати для Аліси щось особливе. Кортіло влаштувати їй романтичні вихідні. Досі не знав, як залагодити питання з дружиною і дітьми, та це запрошення все міняло.

Коли сказав дружині, що їду вихідними до Орфеї, щоб написати статтю, вона почала вимагати, щоб я узяв і її.

— Ой, це так непросто, — відказав я.

— Непросто? Я попрошу сестру поглядіти дітей. Ми уже років зо п’ять не мали романтичних вихідних.

Я мало не сказав їй, що це й будуть романтичні вихідні, тільки з іншою жінкою. Обмежився невиразним поясненням.

— Ти ж розумієш, що дуже непросто поєднувати роботу і приватне життя. У редакції почнуться балачки, не кажучи вже про бухгалтерію, що не любить цього і гризе мені голову за видатки на обіди.

— Та я заплачу свою частку, — запевнила мене дружина. — Ох, Стівене, ну не будь такий упертий!

— Ні, це неможливо. Я не можу чинити таке на власний розсуд. Не ускладнюй усе, Трейсі.

— Ускладнюю? А що я ускладнюю? Стівене, це нагода побути разом два дні в хорошому готелі.

— Знаєш, там не буде особливих розваг. Службове відрядження, та й усе. Повір, я неохоче туди їду.

— Але ж чому ти так прагнеш туди податися? Ти завжди казав, що ноги твоєї не буде більше в тій Орфеї! Можеш послати когось. Зрештою, ти ж головний редактор.

— Ото через те, що я головний редактор, я й мушу туди вирушати.

— Знаєш, Стівене, віднедавна ти став не такий, як раніше: не розмовляєш зі мною, не торкаєшся мене, не дивишся на мене, мало вділяєш уваги дітям, і навіть коли ти з нами, то наче деінде перебуваєш. Що з тобою сталося, Стівене?

Ми посварилися, й сварилися довгенько. Найбільше дивувало те, що ті сварки тепер були мені байдужі. Мені ані-десь було те, що думає моя дружина, та й на її невдоволення було начхати. Я почувався на сильній позиції: якщо їй щось не подобається, нехай собі іде. Мав інше життя, що чекало мене деінде, з молодою жінкою, в яку я був нестямно закоханий, і частенько думав собі про стосунки з дружиною: «Якщо ця дурепа мені набридатиме, то я подам на розлучення».

Наступного вечора, сказавши дружині, що мушу поїхати до Піттсбурґа побачитися зі славетним письменником, я винайняв номер у готелі «Плаза», до якого вже добряче звик, і запросив Алісу повечеряти зі мною в «Пальмре» і разом провести ніч. Тоді ж таки я сповістив їй, що вихідними подамося до Орфеї. Що й казати, то був чарівний вечір.

Та наступного дня, коли я покидав готель, мені сказали, що картка не пройшла, бо на ній не було достатньо коштів. На щастя, Аліса вже пішла до редакції й не бачила тієї халепи. Я відразу ж зателефонував до банку, щоб отримати пояснення, й службовець мені сказав:

— Ваша карта сягнула ліміту в десять тисяч доларів, пане Берґдорфе.

— Але ж я законтрактував у вас іще одну картку.

— Атож, платинову. Там ліміт становить двадцять п’ять тисяч, але ви його теж сягнули.

— То підключіть карту з асоційованим рахунком.

— Там перевищення в п’ятнадцять тисяч доларів.

Мене охопила паніка.

— Ви хочете сказати, що я винен вам сорок п’ять тисяч доларів?

— П’ятдесят вісім тисяч чотириста вісімдесят доларів, пане Берґдорфе. Адже на іншій карті є ще борг у десять тисяч, а ще ж відсотки.

— То чому ви не попередили мене раніше? — вигукнув я.

— Управління вашими фінансами не належить до наших обов’язків, пане, — незворушно відказав банківський службовець.

Я поводився мов дурень, гадаю, дружина ніколи б не дала мені вскочити в цю халепу. Вона завжди пильнувала за бюджетом. Я вирішив відкласти цю проблему на потім: ніщо не повинне було зіпсувати вихідні з Алісою, а оскільки той службовець сповістив, що я маю право на ще одну картку, то я відразу ж її завів.

І все ж таки треба було стежити за своїми видатками, надто ж через те, що я заплатив за ніч у «Плазі» карткою часопису. То була перша з цілого ряду моїх помилок.

П’ятниця, 11 липня 2014 року

За п’ятнадцять днів до прем’єри

Ми з Анною пили каву на орфейській набережній і чекали Дерека.

— То ти врешті лишив Кірка Гарві в Каліфорнії? — запитала Анна, після того, як я розповів про те, що сталося в Лос-Анджелесі.

— Брехун він, — сказав я.

Нарешті прийшов Дерек. Він був заклопотаний.

— Майор МакКенна страшенно злий на тебе, — сказав він мені. — Після того, що ти укоїв із Гарві, ти опинився за один крок від звільнення. Ти не повинен наближатися до Гарві під жодним приводом.

— Знаю, — відказав я. — Так чи так я нічим не ризикую. Кірк Гарві в Лос-Анджелесі.

— Нас хоче бачити міський голова, — сказала Анна. — Гадаю, він дасть нам добрячої прочуханки.

З погляду, що його кинув на мене мер Браун, коли ми ввійшли до його кабінету, я зрозумів, що Анна мала рацію.

— Мене поінформували про те, що ви вчинили з тим бідолашним Кірком Гарві, капітане Розенберґу. Це недостойно вашого звання.