— Мер Ґордон так і сказав: «Я про все подбаю»? — перепитала Анна.

— Авжеж, дослівно. Ніколи не забуду його холодного, страшного обличчя, коли він промовляв ті слова. За весь той час, відколи я його знав, не підозрював, що це чоловік, який нікому не дозволить стати собі на заваді.

Анна слухала і робила нотатки. Потім звела очі на Брауна і запитала:

— Та якщо Ґордон планував утекти з міста після фестивалю, то чому він змінив свої плани і вирішив тікати того вечора, коли мала відбутися прем’єра?

Алан скривився.

— Це Шарлотта сказала вам, так? — запитав він. — Тільки вона знала про це. З наближенням фестивалю мені дедалі дужче не хотілося, щоб Ґордона вшановували за цю подію, адже він не доклав рук ні до створення того фестивалю, ні до його організації. Усе, що він зробив, це поклав собі до кишені ще грошей, дозволивши встановити стенди з маршрутом на центральній вулиці. Я вже не міг його терпіти. Він так знахабнів, що видав брошуру, де його вихваляли на всі заставки. Усі вітали його, ото вже облуда! Напередодні фестивалю я пішов до його кабінету і поставив умову, щоб він забрався з міста уранці наступного дня. Я не хотів, щоб він зібрав усі лаври за цю подію, щоб виголошував промову на відкритті. А йому кортіло спокійно покинути Орфею, зазнавши всіх почестей, лишивши по собі згадку, як про непересічного, видатного політика, тоді як усе це зробив я. Для мене це було нестерпно. Я хотів, щоб Ґордон чкурнув із міста, немов той пес, щоб утік відціля, неначе дрібний злодюжка. Отож я поставив вимогу, щоб він поїхав звідціля вночі двадцять дев’ятого липня. Та він відмовився. Уранці 30 липня 1994 року я побачив, що він відверто кепкує з мене, ходить центральною вулицею і вдає, ніби перевіряє, чи все гаразд. Я сказав, що зараз поїду до нього додому і побалакаю з його дружиною. Сів у автомобіль і помчав на Пенфілд-Крісчент. Його дружина, Леслі, якраз відчинила мені й дружньо привіталася, аж я почув, як до будинку на повній швидкості підкотив Ґордон. Леслі Ґордон вже все знала. У кухні я сказав їм: «Якщо ви сьогодні ввечері не поїдете з Орфеї, я заявлю зі сцени Великого театру, що Джозеф Ґордон бере хабарі. Я про все розповім! І не побоюся за ті наслідки, які це матиме для мене. Сьогодні у вас єдина нагода утекти». Джозеф і Леслі Ґордони зрозуміли, що я не блефую. Я ладен був вибухнути. Вони пообіцяли, що поїдуть того ж таки вечора. Покинувши їх, я подався до Великого театру. Ранкова репетиція вже скінчилася. Я зустрівся з Шарлоттою, яка взяла собі в голову, що треба забрати у Ґордона один текст, ту дурнувату п’єсу Гарві. Вона так наполягала, аж я сказав, що Ґордони найближчим часом мають вшитися з міста.

— То тільки ви з Шарлоттою знали, що Ґордони мають виїхати з міста того ж таки вечора? — запитала Анна.

— Так, тільки ми удвох, запевняю вас. Знаючи Ґордона, можна було з певністю сказати, що він нікому не сповіщав про це. Він не любив несподіванок, у нього була звичка все контролювати. Тим-то я й не можу пояснити, як це його убили вдома. Хто міг знати, що він там перебуває? О цій порі він мав бути у Великому театрі, поруч зі мною, і потискати всім руки. Так стояло в програмі: від 19 до 19 години 30 хвилин — офіційне прийняття у фойє Великого театру, яке веде мер Джозеф Ґордон.

— А що сталося з тим рахунком у банку? — запитала Анна.

— Він так і лишився відкритий. Ніхто не декларував його податковим органам, то він наче й не існував. Я ніколи не торкався його, вирішивши, що це буде найліпший спосіб поховати всю ту історію. Мабуть, там іще купа грошей лишилася.

— А той анонім? Ви урешті дізналися, хто то був?

— Ні, Анно.

Того дня Анна запросила нас із Дереком до себе на вечерю. За столом ми випили кілька пляшок хорошого бордо, а потім узялися до кави, й вона сказала:

— Як хочете, можете тут переночувати. У кімнаті для гостей дуже зручне ліжко. Знайдуться й нові зубні щітки для кожного, а також футболки мого колишнього чоловіка, які я хтозна для чого зберегла, та вам вони чудово згодяться.

— Непогана пропозиція, — схвально кивнув Дерек. — Ми скористаємося нею, щоб розповісти про наше життя. Анна розповідатиме про свого колишнього чоловіка, я про моє бридке життя на адміністративній роботі в поліції, а Джесс про свій ресторанний проект.

— Ти плануєш відкрити ресторан, Джессе? — зацікавлено запитала Анна.

— Не слухай, що він казатиме, Анно, цей старий парубок забагато хильнув.

Дерек поклав на стіл копію «Темної ночі», яку Анна взяла з собою, щоб прочитати. Потім розгорнув той текст.

— Ти весь час працюєш, — сказав він їй.

Атмосфера стала серйозна.

— Не розумію, чому ця п’єса так багато важила для Ґордона, — сказала Анна.

— Так багато, що він навіть поклав її у банківський сейф, — уточнив Дерек.

— З рахунками, що обтяжують Брауна, — докинув я. — Може, він зберігав її як запоруку захисту від когось?

— Ти маєш на увазі Кірка Гарві, Джессе? — запитала мене Анна.

— Хтозна, — відказав я. — Принаймні сам текст цієї п’єси не становить ніякого конкретного інтересу. І Браун каже, що Ґордон ніколи й словом про цю п’єсу не згадував.

— Хіба можна вірити Алану Браунові? — запитав Дерек. — Адже він стільки всього приховав від нас.

— Нема в нього сенсу нам брехати, — зауважив я. — Та й усі знають, що на ту пору, як сталися убивства, він був у фойє й ручкався з десятками людей.

Ми з Дереком переглядали п’єсу Гарві, та були стомлені й не помітили того, що зауважила Анна.

— А якщо це пов’язане з підкресленими словами? — запитала вона.

— Підкресленими словами? — здивувався я. — Про що ти кажеш?

— У тексті є з десяток слів, підкреслених олівцем.

— Я гадав, їх Гарві попідкреслював, — сказав Дерек. — Хотів унести там зміни до тексту.

— Ні, — відказала Анна. — Гадаю, це інше.

Ми зібралися довкола столу. Дерек узяв текст, і Анна записала ті слова, поки він диктував їх. Склалася якась нісенітниця:

«Джміль еге розігнався еркер молоко і факт одповз луками танк».

— Що це означає? — запитав я.

— Це якийсь код? — запитав Дерек.

Анна схилилася над аркушем. Їй дещо спало на думку. Вона переписала фразу:

Середина вересня 1994 року. Півтора місяці після убивства чотирьох людей.

Якщо інформація спеціального агента Ґрейса виявиться достеменною, значить, ми дісталися до джерела, з якого з’явилася зброя, що за її допомогою вбили чотирьох людей, — придбали її в барі у Ріджспорті, за барною стійкою, де можна було роздобути армійську «беретту» зі спиляним серійним номером.

На прохання ФАБОВЗ і щоб засвідчити свою добру волю, ми зняли спостереження за тим баром. Тепер нам залишалося тільки зачекати, коли ФАБОВЗ учинить там обшук, а поки що клопоталися іншими справами. Наше терпіння й наша дипломатія окупилися: якось надвечір у середині вересня спеціальний агент Ґрейс запросив нас із Джессом долучитися до масштабної поліційної операції, яку вони здійснювали в барі. Під час тієї операції пощастило вилучити купу зброї й боєзапасу, зокрема, чимало крадених пістолетів «беретта», а також затримати піхотного капрала, що відгукувався на прізвисько Зіґґі, а його відносна готовність співпрацювати зі слідством давала підстави вважати, що він був радше коліщатком, ніж очільником тієї оборудки зі зброєю.

Усі мали свої інтереси у тій справі: й ФАБОВЗ, і військова поліція, що долучилася до цього розслідування, вважали, що Зіґґі не міг сам добувати зброю. А нам хотілося дізнатися лише про те, кому він продавав свої «беретти». Урешті ми дійшли згоди. ФАБОВЗ дала нам змогу допитати Зіґґі, й ми підписали із капралом домовленість: він дає агенції свідчення на своїх спільників в обмін на те, що йому скоротять термін ув’язнення. Усі були задоволені.