— Я знаю про тебе все, то й добре.

Вона поцілувала Лорану та її чоловіка, махнула Жошеві з таким виглядом, наче прощалася з ним назавжди, і швидко побігла вниз. Либонь, вона припала Жошу до смаку, бо той подався за нею й наздогнав на хіднику.

— Може, тебе завезти? — запитав він. — У мене...

— ...«Мерседес»-купе, — урвала вона його. — Знаю, ти двічі казав. Дякую, але моє авто тут.

Вона відчинила багажник, а Жош зупинився позаду.

— Я попрошу твій номер у Лорани, — сказав він. — Частенько тут буваю, то ми могли б якось випити кави.

— Ага, добре, — відказала Анна, щоб спровадити його, а сама тим часом розгорнула здоровецьку полотняну торбу, що заповнювала весь відсік.

— А ти так і не сказала, ким працюєш, — не вгавав Жош.

Поки він завершував ту фразу, Анна дістала з торби куленепробивний жилет і наділа його. Застібаючи липучки, побачила, як у Жоша аж очі рогом полізли, коли він угледів світловідбивні літери, що складалися в слово «ПОЛІЦІЯ».

— Я сержант орфейської поліції, — сказала вона, діставши кобуру з пістолетом і почепивши її на пояс.

Жош недовірливо і приголомшено дивився на неї. Анна сіла в службове авто і стрімко рушила з місця, розтинаючи вечірні сутінки блакитно-червоним блиманням маяка, а потім увімкнувши сирену, що відразу привернула увагу всіх перехожих.

З диспетчерської сповістили, що в будинку неподалік хтось напав на співробітника поліції. Туди викликали всіх вільних патрулів і чергових поліціянтів.

Анна мчала головною вулицею на повній швидкості: пішоходи, що вже збиралися було перейти через дорогу, сахалися назад і вискакували на тротуари, а всі автівки, що мчали в обох напрямках, притискалися до узбіччя, коли вона наближалася. Анна летіла серединою шосе, до самісінької підлоги втопивши педаль газу. Вона вже вміла їздити Нью-Йорком на термінові виклики тією порою, коли вулиці захаращені автомобілями.

Коли під’їхала до будинку, патруль був уже там. Увійшовши у вестибюль, зіткнулася з колегою, що спускався сходами. Він гукнув:

— Якийсь підозрілий чоловік вибіг задніми дверми!

Анна побігла до пожежного виходу, за ним був пустельний провулок. Панувала чудернацька тиша: вона прислухалася, намагаючись бодай щось почути, потім подалася в парк неподалік. Там теж було тихо й порожньо. Їй здалося, наче в хащах щось зашурхотіло, вона дістала пістолет і побігла туди. Нікого. Аж ось поміж деревами наче промайнула якась тінь. Анна кинулася за нею, та відразу ж утратила слід. Геть розгубившись і захекавшись, вона врешті зупинилася. Кров стугоніла у скронях. За живоплотом почувся якийсь шерех: серце її закалатало, вона тихенько підкралася туди і знову побачила тінь, що скрадалася поміж кущами. Зачекавши трохи, Анна плигнула вперед і, націливши пістолет у ту постать, звеліла не рухатися. То був Монтань, що теж тримав її на прицілі.

— А нехай тобі, Анно! Ти що, здуріла?

Вона видихнула повітря й, сховавши пістолет у кобуру, зігнулася удвоє, щоб звести дух.

— Що ти тут робиш, Монтаню? — запитала вона.

— А я хочу знати, що ти тут робиш! Ти ж не на службі сьогодні!

Монтань був першим заступником шефа, тож вважався вищим за званням, адже вона була тільки другим заступником.

— Я на чергуванні, — сказала Анна. — Мене викликали з диспетчерської.

— А я вже був би впіймав його! — розлючено вигукнув Монтань.

— Упіймав? Я приїхала раніше за тебе. Коло будинку був лише один патруль.

— Я під’їхав задньою вулицею. Ти мала визначити свою позицію по радіо. Так роблять усі патрулі. Повідомляють про своє місцезнаходження й не корчать із себе відчайдухів.

— Я приїхала сама, без рації.

— У тебе є рація в машині! Ти вже всім набридла, Анно! Ти сидиш усім у печінках ще від першого дня!

Він сплюнув додолу й подався до будинку. Анна попрямувала за ним. На Бендгем-роуд тепер було повнісінько патрульних автомобілів.

— Анно! Монтаню! — угледівши їх, погукав Рон Ґуллівер.

— Утік він, шефе, — буркнув Монтань. — Я зловив би його, якби Анна не плуталася під ногами!

— Іди ти знаєш куди, Монтаню! — вигукнула Анна.

— Сама йди! — вибухнув Монтань. — Забирайся відціля, це моя справа!

— Ні, моя! Я приїхала раніше від тебе.

— Зроби нам таку послугу — катай звідси! — гаркнув Монтань.

Анна обернулася до Ґуллівера, закликаючи його у свідки.

— Шефе, скажіть щось!

Ґуллівер страшенно не любив конфліктів.

— Ти ж не на службі, Анно, — заспокійливо сказав він.

— Я на чергуванні!

— Залиш цю справу Монтаневі, — відтяв Ґуллівер.

Монтань переможно всміхнувся й подався до будинку, лишивши Анну з начальником поліції удвох.

— Це несправедливо, шефе! — запротестувала вона. — І чому ви дозволяєте йому розмовляти зі мною таким тоном?

Ґуллівер і чути нічого не хотів.

— Не влаштовуй тут сцен, прошу тебе! — чемно попросив він. — Он усі дивляться на нас. Мені зараз цього не треба.

Він уважно глянув на неї й зацікавлено спитав:

— У тебе сьогодні побачення?

— Чому ви так подумали?

— Ти нафарбувала губи.

— Я часто їх фарбую.

— Але сьогодні інакше. Та й вигляд такий, наче ти була на побаченні. Чом би тобі не повернутися? Завтра побачимося в комісаріаті.

Ґуллівер і собі подався до будинку, лишивши її саму. Раптом хтось погукав її, й вона повернула голову. То був Майкл Бірд, головний редактор «Орфея кронікл».

— Анно, — запитав він, підійшовши до неї, — що тут сталося?

— Я нічого не коментую, — відказала вона. — Не маю права.

— То незабаром матимеш, — усміхнувся він.

— Що ти хочеш сказати?

— Що ти незабаром станеш начальником міської поліції! Про це ти сварилася зі старшим сержантом Монтанем?

— Не розумію, про що ти кажеш, Майкле, — відтяла Анна.

— Справді? — спитав він таким тоном, наче страшенно здивувався. — Усі знають, що ти майбутній начальник поліції.

Вона нічого на те не сказала і попрямувала до автомобіля. Скинула куленепробивний жилет, жбурнула його на заднє сидіння й поїхала. Можна було повернутися до кафе «Афіна», та їй не хотілося. Вона поїхала додому й сіла на ґанку зі склянкою вина і цигаркою, милуючись погожим вечором.

Я приїхала до Орфеї в суботу 14 вересня 2013 року.

Дорога з Нью-Йорка тривала неповні дві години, та враження було таке, наче я перетнула всю земну кулю. Від мангеттенських хмарочосів потрапила в тихе містечко, що купалося в лагідному промінні вечірнього сонця. Звернувши з головної вулиці, проїхала моїм новим кварталом і покотила до будинку, який винайняла.

Їхала помалу, розглядаючи перехожих, дітлахів, що з’юрмилися перед візком продавця морозива, сумлінних господинь, що поралися у своїх квітниках. Тут панував цілковитий мир і спокій.

Урешті під’їхала до хати. Мене чекало нове життя. Єдиним, що лишилося від колишнього побуту, були меблі, які я перевезла із Нью-Йорка. Відімкнула двері, увійшла досередини й запалила світло в передпокої, де панувала темрява.

На превеликий мій подив, усе кругом було захаращене коробками. Я хутко пройшла приміщеннями першого поверху: меблі були складені сяк-так, нічого не було змонтоване, коробки з речами стояли одна на одній по кімнатах.

Я негайно зателефонувала до транспортної компанії, якій доручила все те перевезти. Та особа біля телефону сухо відказала мені:

— Гадаю, ви помилилися, пані Каннер. Ось переді мною наша угода, і я бачу, що ви заповнили не ті пункти. Послуги, що їх ви замовили в нас, не передбачають розпакування й установлення меблів.

І повісила слухавку.

Я вийшла з хати, щоб не бачити того рейваху, і сіла на східцях ґанку. Мене взяла досада. Поруч показалася постать із пляшкою пива в руці. То був мій сусіда. Коді Іллінойс. Я вже двічі мала нагоду бачити його: коли оглядала цей дім і коли підписувала орендну угоду, збираючись переїхати сюди.

— Я прийшов привітати вас із новосіллям, Анно.