Тут хтось засигналив, і Лорана почула це в слухавці.

— Ага, люба моя, ось ти й попалася! — вигукнула вона, вибігаючи на тротуар. — Ти де?

Анна й оком кліпнути не встигла.

— Бачу я тебе! — гукнула Лорана. — Думаєш, утечеш і пошиєш мене в дурні? Ти розумієш, що сидиш вечорами сама, наче стара бабця? Знаєш, я часом думаю: навіщо ти поховала себе в цьому містечку?

— Ох, змилуйся, Лорано! У мене таке враження, наче це мій татко спілкується зі мною!

— Якщо так буде й далі, то ти помреш самотньою, Анно!

Анна засміялася й вийшла з авто. Якби їй давали бодай цент за те, що вона кожного разу чула від подруги, то Анна вже купалася б у басейні з грішми. Проте мусила визнати, що подруга каже правду: вона була розлучена, дітей не мала і жила сама.

Як послухати Лорану, то причина постійних любовних Анниних невдач була подвійна: з одного боку, їй бракувало доброї волі, з іншого — заважала професія, що «ляскала чоловіків». «Я ніколи не кажу наперед про твою роботу, — зізнавалася Лорана, розмовляючи про побачення, які вона влаштовувала подрузі. — Гадаю, це може знеохотити їх».

Анна піднялася на терасу. Черговий кандидат звався Жош. У нього був відразливий вигляд занадто самовпевненого чоловіка. Він привітався, цинічно поїдаючи її очима, і втомлено зітхнув. Анна відразу ж зрозуміла, що цього вечора чарівного принца не побачить.

— Ми дуже занепокоєні, капітане Розенберґу, — в один голос казали мені Труді й Денніс Мейлери, батьки Стефані, коли я завітав у їхній гарненький дім у Саґ-Гарборі.

— Я телефонувала Стефані у понеділок вранці, — пояснила Труді Мейлер. — Вона сказала, що в редакції на зборах і передзвонить мені. Але не передзвонила.

— Стефані завжди передзвонює, — запевнив Денніс Мейлер.

Я зрозумів, чому Мейлери так в’їлися в печінки поліції. Для них усе прибирало драматичного масштабу, навіть те, що я відмовився випити кави.

— Ви не любите кави? — в розпачі вигукнула Труді Мейлер.

— Може, чаю вип’єте? — запитав Денніс Мейлер.

Привернувши врешті їхню увагу, я зміг поставити декілька попередніх запитань. Чи у Стефані були проблеми? Ні, категорично заперечили вони. Вона вживала наркотики? Теж ні. Була заручена? Мала друга? Вони про це знали б. То яка причина того, що вона зникла з поля зору? Ніякої.

Батьки Стефані Мейлер запевняли, що їхня донька нічого від них не приховувала. Та я раптом виявив, що це не так.

— Чому Стефані два тижні тому літала до Лос-Анджелеса? — запитав я.

— До Лос-Анджелеса? — здивувалася мати. — Що ви маєте на увазі?

— Два тижні тому вона три дні пробула в Каліфорнії.

— А ми й не знали, — засмучено сказав батько. — Це на неї не схоже: податися в Лос-Анджелес, а нам нічого не сказати. Може, це пов’язане з газетою? Вона не любить розповідати про матеріали, над якими працює.

Я сумнівався, що «Орфея кронікл» може дозволити собі посилати журналістів робити репортаж у другий кінець країни. Та наступні мої запитання стосувалися її діяльності в царині журналістики.

— Коли і як Стефані приїхала до Орфеї? — запитав я.

— Останніми роками вона мешкала в Нью-Йорку, — пояснила Труді Мейлер. — Вивчала літературу в університеті Нотр-Дам. Ще змалку хотіла стати письменницею. І вже опублікувала дві новели, одну з них у «Нью-Йоркері». Після навчання працювала в «Нью-Йоркському літературному огляді», але у вересні пішла звідти.

— Чому?

— Напевне, через фінансові проблеми. Все воно якось було пов’язане: їй запропонували роботу в «Орфея кронікл», і вона вирішила переселитися сюди. Була задоволена, що вибралася подалі від Мангеттена і поселилася в спокійнішому місці.

Запало мовчання. Потім батько Стефані сказав:

— Капітане Розенберґу, ми ніколи не турбуємо поліцію через дрібниці, повірте мені. Ми з дружиною не здійняли б тривоги, якби не були певні, що відбувається щось незвичне. Орфейська поліція пояснила нам, що для хвилювання немає жодних поважних підстав. Та коли Стефані їздила бодай на день до Нью-Йорка, вона обов’язково надсилала нам повідомлення, що вертається, це означало, що в неї все гаразд. То чому вона послала тепер повідомлення головному редакторові, а не нам, її батькам? Якби вона не хотіла, щоб ми непокоїлися, то надіслала б повідомлення й нам.

— Стосовно її мандрівок до Нью-Йорка, — сказав я. — Чому вона так часто туди їздила?

— Я не казав, що вона туди вчащала, — мовив батько, — просто навів приклад.

— Та ні, частенько вона там бувала, — заперечив я. — Причому в ті самі дні й о тій самій порі. Наче в неї були там регулярні побачення або зустрічі. Що вона там робила?

Здається, батьки Стефані знову не розуміли, про що я кажу. І тоді Труді Мейлер, подумавши, що я досі не упевнився в серйозності ситуації, запитала:

— А в її помешканні ви були, капітане Розенберґу?

— Ні. Я хотів зазирнути до її квартири, та двері були замкнені, а ключа я не мав.

— То, може, зараз поглянете? Може, помітите таке, на що ми не звернули уваги.

Я погодився, щоб уже остаточно закрити цю справу. Ось загляну до її квартири та й переконаюся, що орфейська поліція має рацію: нема нічого, що свідчило б про підозріле зникнення. Стефані могла податися до Лос-Анджелеса, чи Нью-Йорка, чи куди їй захотілося. А те, що вона працює в «Орфея кронікл», можна пояснити тим, що після звільнення улаштувалася на першу-ліпшу роботу, поки трапиться щось краще.

Була двадцята година, коли ми приїхали до будинку на Бендгем-роуд, в якому мешкала Стефані, й утрьох піднялися до її квартири. Труді Мейлер дала мені ключ, щоб відімкнути двері, та коли я вставив його в шпарину, то обернути не зміг. Двері були незамкнені. Я відчув добрячий викид адреналіну: всередині хтось був. Але чи була це Стефані?

Я легенько натиснув на клямку, і двері прочинилися. Подав знак батькам, щоб вони принишкли. Пхнув двері, й вони безгучно відчинилися. Я відразу ж помітив, що у вітальні панує безлад: хтось поперекидав там усе догори дном.

— Спускайтеся вниз, — сказав я батькам. — Сідайте в авто і чекайте на мене.

Денніс Мейлер обійняв дружину і хутчій спровадив її звідтіля. Я дістав пістолет і ввійшов до помешкання. Усе там валялося жужмом. Оглянув вітальню: хтось поперекидав етажерки й розпоров диванні подушки. Розкидані речі на підлозі привернули мою увагу, і я не помітив постаті, що підкрадалася ззаду. І тільки обернувшись, щоб оглянути інші кімнати, побачив тінь, аж хтось раптом бризнув мені в обличчя з газового балончика. В очах запекло, дух забило. Я осліп і зігнувся удвоє. Тоді мене вдарили по голові.

Далі впала чорна завіса.

20 година 05 хвилин, кафе «Афіна».

Кажуть, Амур приходить завжди неждано, та цього разу не було ніякого сумніву, що він, улаштувавши Анні цю вечерю, вирішив лишитися вдома. Уже з годину Жош знай балакав, не спиняючись. То був не монолог, а справжнісінький подвиг. Анна вже перестала його слухати і розважалася тим, що лічила оті «я», що вилітали з його рота, немов комахи, які дедалі дужче викликали в неї нехіть усе це слухати. Лорана, що вже не знала, куди подітися, допивала п’ятий келих білого вина, Анна ж смакувала безалкогольний коктейль.

Урешті, зморившись від тої балаканини, Жош ухопив склянку з водою і вихилив її одним духом, що змусило його замовкнути. Помовчавши хвилю (всім аж легше стало), він обернувся до Анни й поблажливим тоном запитав:

— А ти, Анно, чим займаєшся у житті? Лорана нічого мені не казала.

Тієї миті задзеленчав її телефон. Побачивши, який номер з’явився на дисплеї, вона зрозуміла, що це терміновий виклик.

— Перепрошую, — сказала вона, — я маю відповісти на цей дзвінок.

Підвелася й, відійшовши на кілька кроків, вислухала повідомлення, а потім повернулася до столу і сповістила, що мусить покинути товариство.

— Уже? — запитав Жош, що, вочевидь, був розчарований. — Ми ж навіть не встигли познайомитися як слід.