Демонстрація тривала спокійно. Анна вирішила побачитися з головою Брауном у його кабінеті на другому поверсі. Він стояв коло вікна. Вона привіталася з ним, не спускаючи ока з демонстрантів.

— Оце радощі політики, Анно, — сказав він. — Якщо я дозволю святкувати на тлі оцього вбивства, що струсонуло містом, то мене вважатимуть безсердечним, якщо ж скасую його, то буду необачним чоловіком, що підштовхнув комерсантів до руїни.

Запало мовчання. Урешті Анна вирішила трохи підбадьорити його.

— Люди люблять вас, Алане.

— Ох, Анно, мене можуть не переобрати у вересні. Орфея вже не те містечко, що колись, мешканці вимагають змін. Мені хочеться кави. Ти теж вип’єш?

— Охоче, — відказала вона.

Анна подумала, що він загадає помічниці зробити дві кави, та він попровадив її в коридор, де стояв автомат для гарячих напоїв. Укинув монету, і в картонну склянку побігла брунатна рідина.

Алан Браун був статечний чоловік, з глибоким поглядом, скидався на актора. Завжди бездоганно вбраний, а його чуприна барви солі з перцем дбайливо зачесана. Коли перша склянка наповнилася, він простягнув її Анні, потім зробив і собі.

— А якщо вас не оберуть, — сказала Анна, скуштувавши тієї кепської кави, — це буде для вас так серйозно?

— Знаєш, Анно, що мені сподобалося в тобі, коли ми вперше побачилися на набережній минулого літа?

— Ні.

— Те, що в нас були однакові ідеали, однакові амбіції, що їх ми хотіли втілити у цьому суспільстві. Ти могла б розбудувати неабияку кар’єру в нью-йоркській поліції. Я вже давно міг здатися на солодкий спів сирен від політики й балотуватися до сенату чи конгресу. Та це нас не цікавить, бо те, що ми можемо зробити в Орфеї, не зможемо втілити у Нью-Йорку, Вашингтоні чи Лос-Анджелесі, тобто збудувати місто справедливості, дійову спільноту, де немає великої нерівності. Коли 1992 року мер Ґордон запропонував мені стати його заступником, тут була ціла купа роботи. Це місто було чистою сторінкою. Я міг ліпити з нього те, що найдужче відповідало моїм переконанням, намагаючись при цьому орієнтуватися на справедливість, на те, що ішло б на добро нашій громаді. Відколи я став міським головою, люди більше заробляють, їхнє щоденне життя поліпшилося завдяки якіснішим послугам, ліпшим соціальним гарантіям, і це при тому, що податки не збільшилися.

— То чому ви гадаєте, що громадяни Орфеї не оберуть вас іще раз?

— Тому що минув час і вони все забули. Від мого першого мандату минуло майже ціле покоління. Очікування сьогодні змінилися, вимоги теж, адже вважають, що все можливе. Та й Орфея стала процвітати, а це ще дужче розпалило апетити, є ціла купа амбітних, але дріб’язкових людей, що зазіхають на ту дещицю влади, яку, здається їм, має міський голова. Майбутні вибори означатимуть кінець цього міста, зіпсованого тягою до влади, егоїстичним устремлінням керувати, що рухатиме моїм наступником.

— Вашим наступником? Хто він?

— Ще не знаю. Він з’явиться, ось побачиш. Кандидатури на посаду голови подадуть ще до кінця цього місяця.

Мер Браун відзначався неабиякою здатністю панувати над собою в критичних ситуаціях. Анна збагнула це, коли супроводжувала його до батьків Стефані у Саґ-Гарбор наприкінці того дня. Обстановка перед домом Мейлерів, де поставили поліційний бар’єр, була наелектризована. На вулиці зібралася чимала юрба. Були там роззяви, яких привабила метушня, були й люди, що хотіли засвідчити свою підтримку родині. Багато хто тримав запалені свічки. Біля ліхтарні улаштували імпровізований вівтар, на якому клали квіти, записки і плюшеві іграшки. Хто співав, хто молився, хто фотографував. Було там і чимало журналістів, що поз’їжджалися з усього регіону, частина хідників заставлена автомобілями місцевих телекомпаній. Допіру там з’явився міський голова Браун, усі кинулися до нього, допитуючись про скасування феєрверків з нагоди Четвертого липня. Анна хотіла було відсторонити їх, щоб мер пройшов до будинку, не відповідаючи на запитання, та він її стримав. Браун хотів спілкуватися з мас-медіа. Ще недавно він здавався таким пригніченим у своєму кабінеті, та зараз тримав хвоста трубою і був певен себе.

— Я чув, що казали занепокоєні комерсанти нашого міста, — заявив він. — Я пречудово розумію їх і усвідомлюю, що скасування феєрверків з нагоди Четвертого липня може зашкодити місцевій економіці, що й так перебуває в дуже хисткому стані. Тому, порадившись із моєю командою, вирішив дозволити феєрверк і присвятити його світлій пам’яті Стефані Мейлер.

Задоволений ефектом, що справили його слова, він не відповів на запитання й пішов собі.

Відпровадивши того вечора Брауна додому, Анна зупинилася на паркувальному майданчику на набережній, над океаном. Крізь опущені шиби до автівки доносилася втішна вечорова теплінь. Бути вдома самій їй не хотілося, ще менше кортіло самій вечеряти в ресторані, тож вона зателефонувала Лорані. Але подруга була в Нью-Йорку.

— Не розумію тебе, Анно, — сказала Лорана. — Коли ми разом вечеряємо, ти тікаєш за першої ж нагоди, а як я оце в Нью-Йорку, то пропонуєш мені повечеряти?

Анна не мала настрою гратися в перемовини, тож поклала слухавку і купила вечерю на винос у забігайлівці, що була тут-таки, на набережній. Потім подалася до свого кабінету в комісаріаті й почала їсти, розглядаючи магнітне панно, де були зауваги до слідства. Аж помітила написані там слова «Кірк Гарві» і згадала, що казав Льюїс Ербан про вимушений переїзд колишнього начальника поліції до підвалу. Там і справді було приміщення, що мало служити коморою для непотребу, і вона вирішила спуститися туди. Відчинивши двері, відчула, що їй якось аж недобре стало, бо уявила Кірка Гарві, який тут сидів двадцять років тому.

Світла там не було, тож вона дістала ліхтарик. Кімната була захаращена стільцями, шафами, столами без ніжок і коробками з картону. Вона пропхалася тим меблевим цвинтарем, аж зупинилася перед закуреним столом з лакованого дерева, де лежало чимало всілякого мотлоху, поміж яким вона побачила металеву підставку, де було викарбувано: «ШЕФ К. ГАРВІ». Таки то був його стіл. Вона висунула чотири шухляди. Три піддалися легко, а четверта була замкнена. Анна взяла цвяхотяг у сусідній майстерні, й шухляда відскочила з сухим тріском. Усередині лежав пожовклий від часу аркуш паперу, на якому рукою було написано:

Нічого так я не люблю, як нічні патрулювання в Орфеї.

Нічого так я не люблю, як оті тихі, спокійні вулиці, що купаються в літеплі липневої ночі, оте небо кольору морської блакиті, поцятковане сяйливими зорями. Їдеш собі супокійними сонними кварталами, де зачинені всі віконниці. Ще можна вряди-годи зустріти перехожого, що потерпає від безсоння, або щасливих мешканців, які, втішаючись нічною порою, сидять на терасах і вітають тебе дружніми помахами рук.

Нічого так я не люблю, як оті вулиці зимового середмістя, коли раптом починається завірюха, що укриває землю товстою верствою білого снігу. Оту мить, коли почуваєшся єдиною людиною на землі, яка не спить, і, поки снігоприбиральні машини ще не заходилися згрібати той сніг, можеш перша лишити свій слід на білій поверхні. Вийдеш собі з автівки, пройдеш сквером, наслухаючи, як рипить під ногами сніг, і з утіхою наповниш свої легені тим бадьористим, морозяним повітрям.

Нічого так я не люблю, як побачити вдосвіта лисицю, що непоквапом біжить собі головною вулицею у своїх справах.

Нічого так я не люблю, як дивитися, коли сходить сонце над океаном, причому за будь-якої пори року. Ось краєчок темного неба починає яріти рожевим сяєвом, потім воно наливається помаранчевою барвою, і над морськими бурунами поволі з’являється ота червона полум’яна куля.

Я перебралася до Орфеї за кілька місяців по тому, як підписала папери про розлучення.