— А певно. Він повинен готувати статтю для найближчого випуску «Огляду». Всі прислухаються до його думки. Розхваливши в статті якого-небудь автора, він може зробити книжку популярною однісінькою публікацією. І тоді агенти й видавці благатимуть, щоб я пристала на їхні пропозиції.

— Не певен, що це вдала думка. Островскі може бути дуже жорстокий, навіть лютий.

— Ти його начальник чи хто? Маєш тільки загадати йому написати хорошу статтю.

— Це не так робиться, як ти собі гадаєш, Алісо, й ти чудово це знаєш. Кожен має право на свободу...

— Не заводь тут своїх моралізаторських балачок, Стіві. Я вимагаю, щоб Островскі написав захоплену статтю про мою книжку, і він її напише. Ти зробиш так, щоб це сталося.

Тут офіціант приніс нам омари, та вона нетерплячим жестом відправила їх назад.

— Я не їстиму, цей вечір просто жахливий. Хочу додому.

Наступні десять днів вона вимагала подарунків, яких я вже не міг купувати. Оскільки я не піддавався, вона перетворила моє життя на тортури. Урешті я угамував її, пообіцявши, що Островскі прочитає книжку і напише схвальну рецензію. Я надіслав той текст Островскі, й він пообіцяв його прочитати. Не маючи від нього ніякого відгуку, за два тижні я запитав, чи заглядав він у ту книжку, і він сказав, що якраз дочитав. Аліса звеліла покликати Островскі до кабінету, бо хотіла почути від нього особисто, що він думає про її творіння, і ми призначили зустріч на тридцяте червня. Того дня перед його приходом вона заховалася в стінній шафі. Присуд був жорстокий.

— Стівене, я, певне, несамохіть вчинив вам щось недобре? — запитав він, вмостившись у фотелі в моєму кабінеті. — Якщо так, то перепрошую.

— Та ні, — здивовано відказав я. — Чому ви це кажете?

— Тому що треба було дуже розгніватися на мене, щоб змусити читати таке! І ось я змарнував час і прийшов вам сказати про це. Втім, урешті я збагнув, чому ви так наполягали, щоб я прочитав цю дурнувату писанину.

— І чому ж? — трохи занепокоєно запитав я.

— А тому що це ви написали цю книжку і захотіли, щоб я сказав про неї свою думку. Стівене, ви мрієте стати письменником, так?

— Ні, автор цього тексту не я, — запевнив я його.

Та Островскі не повірив і сказав:

— Стівене, я розмовляю з вами, як із другом, бо не хочу залишати вам безпідставних надій: у вас нема ніякого таланту. Це нуль! Нуль, нуль, нуль! Я сказав би навіть, що ваша книжка нульова за визначенням. Навіть мавпа написала б її ліпше. Зробіть добру послугу людству: облиште цю кар’єру. Може, спробуйте малювати... чи, наприклад, грати на гобої.

І він пішов. Щойно зачинив за собою двері, Аліса вискочила з шафи.

— Алісонько, — заспокійливо сказав я, — він сам не тямив, що казав.

— Я хочу, щоб ти вигнав його!

— Щоб я його вигнав? Я не можу вигнати Островскі. Читачі його люблять.

— Ти виженеш його, Стіві!

— Ох, Алісо, як я можу таке зробити? Ти що, вигнати Островскі!

Вона погрозливо тицьнула на мене пальцем.

— Я обіцяю тобі пекельні муки, Стіві! Ти втратиш усе і сядеш у в’язницю. Чому не хочеш мене слухатися? Ти змушуєш мене покарати тебе за це!

Я не міг витурити Островскі. Проте Аліса змусила мене зателефонувати в її присутності, увімкнувши гучний зв’язок. На превелике моє полегшення, той не відповів. Я вирішив забути про це діло, сподіваючись, що Алісин гнів ущухне. Та за два дні, другого липня, вона вдерлася до мого кабінету, мов та фурія.

— Ти ще не вигнав Островскі! Ти що, здурів? Кидаєш мені виклик, так?

— Я намагався сьогодні телефонувати, але він не відповів.

— То намагайся ще! Він у кабінеті, я щойно його бачила.

Я зателефонував на пряму лінію, та він не взяв слухавки. Урешті виклик переадресувався на секретарку, і вона сповістила, що Островскі зараз дає по телефону інтерв’ю французькому часописові.

Аліса аж почервоніла від гніву, вигнала мене з-за столу і сіла за мій комп’ютер.

— Алісонько, — занепокоївся я, побачивши, як вона відкриває мою поштову скриньку, — що ти робиш?

— Те, що ти мав зробити, гнидо нікчемна!

Вона створила нове повідомлення й написала:

Оскільки ви вже дійшли до того, що не відповідаєте на дзвінки, сповіщаю, що від цієї миті ви звільнені з «Огляду». Стівен Берґдорф.

Натиснула кнопку, щоб надіслати, і з задоволеним виглядом покинула мій кабінет.

І тоді я зрозумів, що далі так тривати не може. Я втратив контроль над виданням і над власним життям. Я був геть у боргах: і за кредитними картками, й за ощадним родинним рахунком, який спустошив ущент.

Субота, 12 липня 2014 року

За чотирнадцять днів до прем’єри

Ми вирішили влаштувати собі вихідні. Треба було трохи звести дух і перепочити. Ми з Дереком повинні були відновити над собою контроль: було дуже ризиковано втрачати голову через Кірка Гарві.

Уже другий тиждень поспіль я збував суботу в кухні, намагаючись приготувати ту підливу до гамбургерів. Дерек був із родиною.

Що ж до Анни, то їй наша справа ніяк не виходила з голови. Гадаю, надто вже вразило її те, що розповів нам Баз Леонард про Шарлотту Браун. Куди зникла вона перед прем’єрою 1994 року? І чому? Що вона приховувала? Відколи Анна поселилася в Орфеї, Алан і Шарлотта Брауни завжди спілкувалися з нею. Вже й не злічити було, скільки разів вони вечеряли разом, скільки разів запрошували її на прогулянки або ж поплавати на човні. Вчащала з Шарлоттою до кафе «Афіна», де вони годинами сиділи й спілкувалися. Анна розповідала їй про свої проблеми з Ґуллівером, а Шарлотта про те, як вони влаштувалися в Орфеї. Натоді вона допіру закінчила навчання. Знайшла роботу в сварливого ветеринара, який обмежив її обов’язки секретарюванням і, регочучи, часто мацав за дупцю. Анна не дуже собі уявляла, що Шарлотта Браун може увійти в чийсь дім і перестріляти цілу родину. Напередодні, проглянувши те відео, ми зателефонували Базові Леонарду, щоб поставити два запитання. Чи було в членів трупи авто? І чи існує копія того відео?

Щодо авто, він категорично заявив, що всі члени трупи прибули в автобусі. Автомобіля ні в кого не було. А про відео сказав, що «мешканцям міста продали шістсот копій через різні пункти продажу. То були крамниці на головній вулиці, бакалійні крамнички, автозаправки. Люди купували їх на згадку. Усі вони розійшлися від осені 1994-го до літа наступного року». Це означало, що Стефані знайшла в когось цю копію, адже була вона навіть у міській бібліотеці. Та з’ясували ми і те, що Шарлотта Браун за ті півгодини могла дійти пішки дуже недалеко, щоб устигнути ще й повернутися до Великого театру. Ми з Анною й Дереком дійшли висновку, що якби вона взяла таксі й попросила відвезти себе до кварталу Пенфілд, то, напевне, водій заявив би про це до поліції після тих трагічних подій.

Того ранку Анна вирішила скористатися своєю щоденною пробіжкою, щоб точно визначити час, аби пішки дійти з Великого театру до кварталу Пенфілд і повернутися назад. Виявилося, якщо йти звичайною ходою, то на це потрібно було згаяти півгодини. Яка ж була допустима похибка приблизного трактування цієї дії? Якщо бігти, то вистачило б двадцять п’ять хвилин. Хороший бігун дістався б туди за двадцять хвилин, але якщо взутий він був невідповідно, то все ж таки радше тридцять.

Отож технічно це було можливо. Шарлотта Браун мала час добігти до Ґордонів, убити їх і повернутися до Великого театру.

Вмостившись на лаві у сквері навпроти колишнього дому Ґордонів, Анна поринула в роздуми, аж тут їй зателефонував Майкл Бірд.

— Анно, — сказав він занепокоєно, — ти можеш зараз же приїхати до редакції? Щойно тут сталося дещо дивне.

У кабінеті «Орфея кронікл» Майкл розповів їй про відвідувача, який щойно приходив.

— До приймальні завітав славетний критик Мета Островскі. Він хотів дізнатися, що сталося зі Стефані. Коли я сказав йому, що її вбили, він вигукнув: