— Чому ніхто не сповістив мене про це?

— А як він пов’язаний зі Стефані?

— Хтозна. Тим-то я й зателефонував тобі. Він почав розпитувати мене. Хотів усе знати. Як її вбили, чому і чи натрапила поліція на слід.

— А ти йому що?

— Я обмежився тієї інформацією, що є в публічному доступі, він міг би знайти її в газетах.

— А потім?

— Потім він попросив у мене давні випуски газети, де писали про її зникнення. Я дав, їх у мене ще трохи було. Він наполіг, щоб заплатити за них. І відразу ж пішов.

— Куди пішов?

— Сказав, що прочитає у готелі. Зупинився в «Озерному».

Зазирнувши додому і прийнявши душ, Анна подалася до «Озерного». Островскі знайшла в барі, де він призначив їй зустріч, після того як вона зателефонувала йому в номер.

— Я знав Стефані, відколи вона працювала в «Нью-Йоркському літературному огляді», — пояснив мені Островскі. — Надзвичайна дівчина, дуже талановита. Могла стати великою письменницею.

— Звідки ви дізналися, що вона оселилася в Орфеї? — запитала Анна.

— Після її звільнення з часопису ми підтримували зв’язок. Часом обмінювалися дзвінками.

— Вас не здивувало, що вона почала працювати в маленькому містечку в Гемптонсі?

— Тепер, коли я знову приїхав до Орфеї, цей вибір здається мені виправданим: вона казала, що хоче писати, а в цьому містечку так спокійно.

— Так спокійно, — повторила Анна, — якби ж то... Здається, ви не вперше приїжджаєте сюди, пане Островскі, чи я помиляюся?

— У вас точна інформація, молода співробітнице поліції. Я був тут двадцять років тому, з нагоди відкриття першого театрального фестивалю. Не пам’ятаю вже достеменно, що там грали, але про місто в мене лишилося приємне враження.

— І від 1994 року ви більше не бували в Орфеї?

— Жодного разу, — сказав він.

— То чому ви раптом завітали сюди через двадцять років?

— А я отримав люб’язне запрошення від міського голови Брауна, то й подумав собі: а чом би й не поїхати?

— То вас уперше від 1994 року знову запросили на фестиваль?

— Не вперше, але саме цього року мені закортіло сюди завітати.

Анна відчула, що Островскі каже їй не все.

— Пане Островскі, ви мене за дурепу тримаєте? Я знаю, що ви побували в редакції «Орфея кронікл» і розпитували про Стефані Мейлер. Головний редактор сказав, що ви були страшенно збурені. То в чім річ?

— У чім річ? — перепитав він. — А в тім, що вбили молоду дівчину, яку я так поважав! То пробачте мені за те, що я не стримав емоцій, почувши про ту трагічну подію.

Голос його затремтів. Вона відчула, що він насилу стримується.

— То ви не знали, що сталося зі Стефані? Ніхто не говорив про це в редакції? Адже про таке частенько розмовляють за кавою.

— Хтозна, може, й так, — сказав здушеним голосом Островскі. — Я не міг цього знати, бо мене теж звільнили з «Огляду». Витурили! Принизили! Поставилися мов до непотребу! Той негідник Берґдорф погнав мене під три чорти, я пішов звідти з картонною коробкою під пахвою, а він не дав мені потім навіть заглянути до редакції, не брав телефон, коли я йому дзвонив. Мене, великого Островскі, отак упослідити, мов паршивого пса! І, уявіть собі, пані, жодна людина в цій країні не ставилася до мене так добре, як ця дівчина, Стефані Мейлер! Я був у такій депресії, сидів самотній у Нью-Йорку й не міг із нею зв’язатися, тож вирішив зустрітися з нею в Орфеї, подумавши, що це запрошення від міського голови було хорошим збігом обставин і, хтозна, може, й знаком долі. Та, приїхавши, не зміг додзвонитися, й вирішив піти до неї додому, а там якийсь поліціянт сказав, що її вбили. Втопили в болоті, кинувши її тіло на поталу комахам, хробакам, птахам і п’явкам. Оце, пані, причина мого суму і гніву.

Запала мовчанка. Він висякався, втер сльози і спробував опанувати себе, глибоко вдихнувши повітря.

— Я дуже шкодую, що ваша подруга загинула, пане Островскі, — урешті сказала Анна.

— Дякую, пані, що поділяєте мій смуток.

— То, кажете, Стівен Берґдорф звільнив вас?

— Авжеж, він. Головний редактор «Огляду».

— Отже, він звільнив Стефані, а потім і вас?

— Так, — потвердив Островскі. — Гадаєте, тут є зв’язок?

— Хтозна.

Після розмови з Островскі Анна заглянула до кафе «Афіна», щоб поснідати. Коли сіла за столом, поруч пролунав голос:

— Анно, а тобі личить цивільне вбрання.

То була Сильвія Тенненбаум. Вона всміхалася, певне, була в доброму гуморі.

— Я не знала про ту халепу з твоїм братом, — сказала Анна. — Не знала про те, що сталося.

— Що це міняє? — зітхнула Сильвія. — Ти по-іншому дивилася б на мене?

— Я хочу сказати, що мені шкода. Для тебе це був, мабуть, справжнісінький жах. Я люблю тебе і співчуваю. Отак.

Сильвія сумовито всміхнулася.

— Дякую. Можна поснідати з тобою? Я пригощаю.

Вони посідали за столиком на терасі, трохи оддалік від інших відвідувачів.

— Мене довго вважали сестрою чудовиська, — сказала Сильвія. — Люди хотіли, щоб я забралася звідси. Щоб продала цей ресторан і виїхала з міста.

— Який він був, твій брат?

— Золотий чоловік. Щедрий, великодушний. Але надто вже імпульсивний, забіякуватий. Це його і погубило. Усе життя знівечив він собі одним ударом кулака. Це ще в школі почалося. Весь час мав конфлікти то з тим, то з тим хлопчаком, він не міг стриматися, щоб не встрявати в бійки. І його весь час виганяли зі школи. Справи у нашого батька були блискучі, і він записував нас до найліпших приватних шкіл Мангеттену, де ми тоді мешкали. Брат побував у всіх тих школах, та закінчилося все домашнім репетитором. Потім вступив до Стенфордського університету. Звідки через рік його відрахували за бійку з викладачем. З викладачем, уявляєш собі? Повернувшись до Нью-Йорка, він почав працювати. Це тривало вісім місяців, потім він побився з колегою. І його вигнали з роботи. У нас був дім для відпочинку в Ріджспорті, неподалік звідси, мій брат поселився там. Знайшов роботу управителем ресторану. Вона йому дуже подобалося, ресторан добре розвивався, але брат почав учащати до недобрих місцин. Після роботи ходив до бару з поганою славою. Його затримали за пияцтво, потім за марихуану. А потім сталася дуже жорстока сутичка на паркувальному майданчику. Тедові дали півроку в’язниці. Вийшовши, він повернуся до Гемптонса, але в Ріджспорті більше не бував. Хотів покінчити з минулим. Казав, що хоче розпочати все з нуля. Отак він опинився в Орфеї. Та з огляду на те ув’язнення, хоч і недовге, йому було дуже непросто знайти роботу. Урешті господар готелю «Озерний» узяв його підносити багаж. Працював він зразково, тож почав стрімко підійматися службовими щаблями. Став консьєржем, потім заступником директора. Влився в життя містечка. Став пожежником-волонтером. Усе йшло як слід.

Сильвія замовкла. Анна відчула, що їй нелегко казати про те, що сталося далі, тому заохотила.

— То що ж сталося потім? — лагідно запитала вона.

— У Теда була ділова жилка, — озвалася Сильвія. — Він помітив, що більшість клієнтів готелю нарікають на те, що не можуть знайти хорошого ресторану в Орфеї. Він вирішив відкрити його. Тим часом помер наш батько, лишивши чималенький спадок, і Тед придбав занедбаний будинок у середмісті, з ідеальним розташуванням, щоб перебудувати його і обладнати там кафе «Афіна». Як на лихо, все пішло шкереберть.

— Ти про пожежу? — запитала Анна.

— То ти знаєш про неї?

— Так. Я чула і про напружені стосунки поміж твоїм братом і головою Ґордоном, який не давав дозволу на нове використання будівлі. Тед міг підпалити той будинок, щоб здобути дозвіл на переобладнання. Але проблеми з мером тривали й далі...

— Знаєш, Анно, я чимало чула балачок на цю тему. Проте можу запевнити, що мій брат не підпалював тієї будівлі. Звісно, він був холерик. Але не дрібний шахрай. Це був вишуканий чоловік. Чоловік із власними життєвими цінностями. Це правда, в нього з Ґордоном були напружені стосунки після тієї пожежі. Знаю, що чимало людей бачило, як вони сварилися просто посеред вулиці. Та якщо я розкажу тобі, за що вони сварилися, ти не повіриш.