21 лютого 1994 року

Головна вулиця Орфеї

Через два тижні після пожежі

Підійшовши до будинку, де мало міститися кафе «Афіна», Тед Тенненбаум побачив мера Ґордона, який, намагаючись зігрітися, ходив туди-сюди тротуаром.

— Теде, — сказав Ґордон замість привітання, — бачу, ви живете тільки своїм розумом.

Тед спершу не второпав, у чому річ.

— Не певен, що зрозумів вас, пане голово. Що сталося?

Ґордон дістав із кишені аркуш паперу.

— Я дав вам перелік підприємств для виконання робіт, а ви не залучили жодного з них.

— Це справді так, — відказав Тед Тенненбаум. — Я порозсилав кошторис і обрав тих підрядників, які підійшли мені за ціною. Не бачу тут проблеми.

Мер Ґордон на тон підвищив голос.

— Годі сперечатися, Теде. Якщо хочете почати будівельні роботи з переобладнання, раджу взяти підрядниками саме ці підприємства, вони набагато кваліфікованіше це зроблять.

— Я винайняв цілком кваліфікованих підрядників із нашого регіону. Хіба я не маю права робити те, що захочу?

Мер Ґордон утратив терпець.

— Я не дозволяю вам працювати з цими підприємствами! — вигукнув він.

— Ви не дозволяєте мені?

— Ні. Я зупиню ваші роботи, наскільки мені треба буде, причому застосую для цього всі засоби.

Кілька перехожих зупинилося на вулиці, почувши той галас. Тед підійшов до Ґордона.

— Що це, на біса, означає, Ґордоне?

— Не Ґордоне, а пане голово, будь ласка, — поправив його Ґордон, тицьнувши пальцем у груди, ніби задля підтвердження тієї поправки.

Тед почервонів, мов буряк, і вхопив його за комір, але відразу і відпустив.

Мер пропік його поглядом.

— Ви що, хочете налякати мене, Тенненбауме? Поводьтеся коректно, не треба влаштовувати тут виставу!

Тієї миті біля них загальмувало поліційне авто, і з нього вискочив заступник начальника поліції Ґуллівер.

— Усе гаразд, пане голово? — запитав він, тримаючи руку на колодці револьвера.

— Усе дуже добре, дякую.

— Оце така була причина сварки, — сказала Сильвія Анні, коли вони сиділи на терасі кафе «Афіна». — Вибір підприємств для виконання робіт.

— Вірю, — відказала Анна.

Сильвія майже здивувалася.

— Справді?

— Авжеж, мер змушував підрядників, яких допускав на ринок праці, давати йому хабарі. Гадаю, на роботи з переобладнання кафе «Афіна» йшли відносно чималі суми, тому Ґордон хотів і собі урвати шмат від цього пирога. А що сталося потім?

— Тед погодився. Він знав, що мер може зупинити роботи і завдати йому неабиякого клопоту. Усе владналося, кафе «Афіна» відкрилося за тиждень до початку фестивалю. Усе було добре, поки не вбили Ґордона. Та мій брат його не вбивав, я певна цього.

— Сильвіє, а фраза «Темна ніч» нічого тобі не каже?

— «Темна ніч», — повторила Сильвія, подумавши, — десь я зустрічала цю фразу.

Вона помітила примірник «Орфея кронікл», який хтось забув на сусідньому столику, і взяла його.

— Ага, — сказала вона, переглянувши газету. — Ось. Це назва п’єси, яку поставлять під час відкриття фестивалю.

— А колишній шеф поліції Кірк Гарві й твій брат були якось пов’язані? — запитала Анна.

— Якби були, то я б знала про це. Чому ти запитуєш?

— Бо «Темна ніч» заповідалася таємничими написами, що з’являлися в місті за рік до першого фестивалю. І той-таки напис знайшли після пожежі на руїнах будинку, де мало бути кафе «Афіна». Ти знаєш про це?

— Та ні, я й не чула про них. Не забувай, що я оселилася тут після тієї трагедії. Натоді я мешкала в Мангеттені, була заміжня й перебрала бізнес після смерті мого батька. Після братової смерті я успадкувала кафе «Афіна» й вирішила не продавати його. Він так пишався тим рестораном. Я взяла управителя, потім розлучилася й вирішила продати батькову компанію. Мені кортіло почати все наново. Урешті 1998 року перебралася сюди. Розповідаю все це, щоб ти зрозуміла: більшої частини цієї історії я не знаю, зокрема тієї, що зветься «Темна ніч». Не можу сказати, чи пов’язано це з пожежею, зате достеменно знаю, хто підпалив будинок.

— І хто ж? — схвильовано запитала Анна.

— Я казала тобі, що за тої пори Тед у Ріджспорті ходив у такі місця, що їх ліпше було оминати. Там бував Джеремі Фолт, рідкісний покидьок, який жив за рахунок здирства, часом він приїздив погуляти до бару готелю «Озерного». Завжди на здоровецькому мотоциклі, який страшенно стріляв і бахкав глушником, з якимись дівчатами, а грошви в нього було стільки, що вона з кишень випадала. То був галасливий, брутальний чолов’яга, частенько під дією наркотиків. Він улаштовував оргії, кидав офіціантам сотні доларів чайових. Власник готелю не любив його, але не зважувався заборонити відвідувати бар, щоб уникнути проблем. Тед на-тоді ще працював у готелі, тож вирішив утрутитися. Йому хотілося віддячити власникові, який дав йому шанс. І ось він погнався за тим Джеремі на автомобілі. Притиснув його до узбіччя й звелів більше носа не потикати до готельного бару. Але в Джеремі тоді позаду на мотоциклі сиділа дівчина. Щоб похизуватися перед нею, він кинувся на Теда з кулаками, і Тед добряче натовк йому мармизу. То було страшенне приниження для Джеремі. За кілька днів він із двома здоровецькими лобуряками прийшов до Теда додому, і вони разом відлупцювали його. Потім Джеремі дізнався, що Тед вирішив заснувати кафе «Афіна», і почав вимагати взяти його в «партнери». Сказав, якщо хоче спокійно працювати, нехай платить щомісяця певну суму, а як ресторан відкриється, то і з прибутків сплачує відсоток. Він відчув, що тут пахне добрячим зиском.

— І що ж зробив Тед? — запитала Анна.

— Відмовився платити. І якось у лютому будівля кафе «Афіна» зайнялася.

— То це вчинив Джеремі Фолт?

— Саме так. Тієї ночі Тед приїхав до мене додому. Так я дізналася про те, що сталося.

Ніч 11 лютого 1994 року

Помешкання Сильвії Тенненбаум на Мангеттені

Сильвію розбудив телефон. На будильнику була друга година сорок п’ять хвилин. Дзвонив портьє їхнього будинку: приїхав її брат. Терміново.

Вона звеліла впустити його, і коли двері ліфта відчинилися, побачила, що Тед страшенно блідий і насилу тримається на ногах. Вона посадила його у вітальні й налила чаю.

— Кафе «Афіна» згоріло, — сказав Тед. — Згоріли плани робіт, мої теки, місяці праці пішли з димом.

— А в архітекторів є копії? — запитала Сильвія, намагаючись утішити брата.

— Ні, ти геть нічого не тямиш! Це дуже серйозно.

Тед дістав з кишені пожмаканий аркуш.

Анонімний лист.

Він знайшов його за двірниками свого автомобіля, коли вибіг надвір, дізнавшись про пожежу.

— Ти хочеш сказати, це злочинний підпал? — перелякано запитала Сильвія.

Тед кивнув.

— Хто це зробив? — вигукнула Сильвія.

— Джеремі Фолт.

— Хто?

Брат усе їй розповів. Про те, як заборонив Джеремі Фолтові приїздити у бар, про бійку і про те, до чого усе це врешті призвело.

— Джеремі хоче грошей, — сказав Тед. — Багато грошей.

— То треба заявити в поліцію, — сказала Сильвія.

— Зараз це неможливо: я знаю Джеремі, він когось послав, щоб це зробити. Поліція ніколи не знайде його. Принаймні швидко. А він за це добряче мені віддячить. Він геть схибнутий, здатний на все. Буде лихо: в найліпшому разі він спалить усе, чим я володію. У гіршому — хтось із нас загине.

— Гадаєш, як заплатити, то він дасть тобі спокій? — пополотнівши, запитала Сильвія.

— Я певен цього, — сказав Тед. — Гроші він любить.

— То заплати йому, — благально сказала сестра. — У нас стільки грошей, що ми не знаємо, що з ними вдіяти. Заплати, щоб залагодити на якийсь час ситуацію й звернутися до поліції, нехай не тримає тебе за горло.