— Гадаю, ти маєш рацію, — погодився Тед.

— Отож мій брат погодився платити, принаймні поки що, аби залагодити ту халепу, — розповідала Сильвія. — Він так тримався за ресторан: то була його гордість, свідчення його успіху в житті. Він залучив тих підрядників, яких звелів узяти Ґордон, і регулярно сплачував Джеремі Фолтові грубі суми грошей, щоб той не заважав роботам. Отак і сталося, що кафе «Афіна» відкрилося вчасно.

Анна розгубилася: отож Тед Тенненбаум від лютого до липня 1994 року платив не Ґордонові, а Джеремі Фолтові.

— Ти казала це поліції тоді? — запитала Анна.

— Ні, — зітхнула Сильвія.

— Чому?

— Мого брата почали підозрювати в тих убивствах. Потім він зник, і нарешті його застрелила під час переслідування поліція. Я не хотіла ще дужче його обтяжувати. Та знаю напевне, що якби його не вбили, я поставила б йому всі запитання, що мене непокоїли.

Поки Анна з Сильвією сиділи за столом у кафе «Афіна», Аліса водила Стівена Берґдорфа від крамниці до крамниці.

— Ти не взяв своїх речей, та ще й корчив із себе дурника! То тепер скупимо все, — казала вона йому на кожне заперечення.

Коли вони підійшли до магазину з білизною, він зупинився на хіднику.

— У тебе є все необхідне, — сказав він. — Нема чого туди заходити.

— То був подарунок для тебе, а зараз буде подарунок для мене, — відтяла Аліса, силоміць пхаючи його досередини.

Вони не помітили Кірка Гарві, який пройшов попри крамницю й зупинився перед цегляним муром. Дістав із наплічника пляшечку з клеєм, щіточку і приліпив на стіні щойно видрукувану афішу.

За кілька кроків звідтіля Джеррі й Дакота Ідени, які вийшли погуляти на головну вулицю, зупинилися перед однією з тих афіш.

— Прослуховування акторів для театральної п’єси, — сказав Джеррі. — Може, спробуємо? Як ти була маленька, то хотіла стати акторкою.

— Тільки не в таких дурнуватих виставах, — відказала Дакота.

— Та спробуймо щастя, може, і справді щось із цього буде, — сказав Джеррі, намагаючись зберігати ентузіазм.

— Тут пишуть, що прослуховування в понеділок, — жалібно вигукнула Дакота. — Невже ми будемо в цій дірі так довго?

— Я не знаю, Дакото, — роздратовано відказав батько. — Стільки треба, скільки й пробудемо. Не починай, ми ж допіру приїхали. Ти пропонуєш щось інше? Може, поїдеш до університету? Ох, я ж і забув, ти ніде не навчаєшся...

Дакота насупилася й пішла попереду батька. Вони дійшли до книгарні Коді. Дакота ввійшла туди і, мов зачарована, озирнула полиці. На столі побачила словник. Вхопила його і почала гортати. Якесь слово привернуло її увагу, вона заходилася читати його визначення. Аж відчула, як підійшов батько.

— Я так давно не тримала в руках словника, — сказала вона.

Вона взяла той словник і почала розглядати полиці з романами. До неї поспішив Коді.

— Шукаєш щось конкретне? — запитав він.

— Мені потрібен хороший роман, — відказала Дакота. — Давненько вже я не читала.

Він помітив словник, що вона тримала під пахвою.

— Ну, це не роман, — усміхнувся він.

— Це навіть ліпше. Я візьму його. Вже й не пригадую, коли востаннє переглядала паперовий словник. Та й пишу я тільки на комп’ютері, а програма виправляє помилки.

— Чудернацьке століття, — зітхнув Коді.

Вона кивнула і сказала:

— Маленькою я брала участь у конкурсах із читання слів за літерами. Тато мене привчив до цього. Ми з ним тільки те й робили, що читали ті слова, аж маму це вже починало дратувати. Була така пора, коли я могла годинами читати словники, запам’ятовуючи орфографію найскладніших слів. Ось оберіть навмання будь-яке слово.

Вона простягнула словник Коді, й він узяв його і розгорнув на першій-ліпшій сторінці. Проглянув статті й промовив:

— Голосистолічний.

— Завиграшки: г-о-л-о-с-и-с-т-о-л-і-ч-н-и-й.

Він пустотливо всміхнувся.

— Ти справді читала словник?

— Авжеж, цілий день.

Дівчина всміхнулася, і від неї наче світло заструмувало.

— Ти звідки? — запитав її Коді.

— Із Нью-Йорка. Мене звати Дакота.

— А мене Коді.

— Мені страшенно подобається ваша книгарня, Коді. Я хотіла б стати письменницею.

І вона знову насупилася.

— Хотіла б? — перепитав Коді. — То що тобі заважає? Тобі ж, либонь, і двадцять років нема.

— Я не можу більше писати.

— Не можеш більше? Що ти маєш на увазі?

— Не можу, бо вчинила велике зло.

— Що ти таке скоїла?

— Це надто серйозно, щоб розповідати.

— То треба написати про це, — заохотив її Коді.

— Знаю, так каже і мій психолог. Але мені це не вдається. Нічого не вдається. У мене пустка всередині.

Того дня Джеррі з Дакотою вечеряли в кафе «Афіна». Джеррі знав, що Дакота завжди любила це місце, тож сподівався, їй сподобається, коли він поведе її туди. Та під час вечері вона була похмура.

— Чому ти притягнув мене сюди? — врешті запитала вона, длубаючи виделкою смажену рибу.

— Гадав, тобі буде тут добре, — боронився батько.

— Гадав, мені буде тут добре? А може, хотів показати, як я тебе розчаровую, й нагадати, що через мене ти втратив свій дім?

— Дакото, як ти можеш таке казати!

— Я ж добре знаю, що знівечила тобі життя!

— Годі вже картати себе, Дакото, треба рухатися вперед, перебудувати себе!

— Ти що, так нічого й не розумієш? Я не зможу поправити того, що вчинила, тату! Я ненавиджу це місто, ненавиджу все, ненавиджу життя!

Вона не могла стримати сліз і замкнулася у вбиральні, щоб ніхто не бачив, як вона плаче. Вийшла відтіля через двадцять хвилин і попросила батька повернутися в готель.

Джеррі не помітив, що в кожній із двох спалень апартаментів був невеличкий бар. Дакота тихенько відчинила дверцята, взяла склянку і невеличку пляшку горілки. Налила в склянку і кілька разів ковтнула. Потім понишпорила в шухляді з білизною й дістала ампулу з кетаміном. Лейла казала, що ампули практичніші за порошок, бо їх легше переховувати.

Дакота обережно зламала кінчик ампули і вилила кетамін у склянку. Розколотила кінчиком пальця й вихилила все одним духом.

За декілька хвилин відчула, як у ній розливається спокій. Вона стала легша. Стала щасливіша. Уклалася на ліжку і втупилася в стелю, де білі візерунки наче зазміїлися шпаринами, і ось перед нею постала невимовно гарна фреска: вона впізнала орфейську домівку, і їй захотілося пройтися нею.

Орфея, десять років тому

Липень 2004 року

Радісна метушня панувала під час сніданку за столом у розкішному домі родини Іденів, що стояв на Овшен-роуд, коло самісінького океану.

— Акупунктура, — з хитрим виглядом сказав Джеррі.

Дев’ятирічна Дакота замислено задерла носика, що викликало усмішку в матері, яка спостерігала за нею. Потім рішуче вхопила ложку, що стриміла в її мисочці, й почала виловлювати з молока пластівці у вигляді літер, промовляючи: