«Бувай, Алісо», — сказав він. І вибухнув реготом, а потім заридав і знову почав блювати. Аж ось його засліпило яскраве світло.

— Гей, ви! — крикнув хтось владним голосом. — Що ви там робите?

То був парковий охоронець. Стівен відчув, як серце його страшенно закалатало, мало не вискакуючи із грудей. Він хотів було щось сказати, та з горлянки вихоплювалося тільки невиразне бекання.

— Ану йдіть сюди, — звелів охоронець, так само спрямовуючи йому в обличчя сліпучий промінь ліхтаря. — Що ви тут робите, га?

— Та нічого, пане, — відказав Берґдорф, що вже трохи опанував себе. — Гуляю.

Охоронець недовірливо підійшов до нього.

— О такій порі? Тут? — запитав він. — Увечері тут заборонено ходити. Ви не бачили написів на щитах?

— Ні, пане, на жаль, не бачив, — розгублено відказав Стівен.

— Ви певні, що з вами все гаразд? У вас дивний вигляд.

— Та певно! Зі мною все добре!

Охоронець урешті вирішив, що це якийсь необережний турист, і тільки насварив Стівена.

— Надто вже темно, щоб гуляти тут. Знаєте, якщо ви впадете туди, то завтра від вас уже нічого не залишиться. Навіть кісток.

— Справді? — запитав Стівен.

— Авжеж. Хіба ви не чули в засобах масової інформації ту жахливу історію, що сталася торік? Про неї всі балакали. Чоловік упав у сірчане джерело, ось тут-таки, причому на очах у сестри. Поки наспіли рятувальники, то від нього нічогісінько не лишилося, хіба що пара сандалів.

Оголосивши в розшук Стівена Берґдорфа, ми з Дереком вирішили повернутися до Орфеї. Я зателефонував Анні, й ми вирушили в дорогу.

В архівній кімнаті Анна поклала слухавку.

— Це Джесс, — сказала вона Майклові з Кірком. — Вочевидь, Островскі непричетний до цієї справи.

— Так я і думав, — сказав Майкл. — То що тепер робитимемо?

— Треба щось з’їсти, ніч буде довга.

— Гайда в «Кодяк-гриль»! — запропонував Майкл.

— Чудово, — сказав Кірк. — Я мрію про добрячий шмат стейка.

— Ні, ви не йдете з нами, Кірку, — сказала йому Анна, яка боялася, щоб він не пробалакався. — Треба щоб тут хтось сторожував.

— Сторожував? — здивувався Кірк. — А що тут стерегти?

— Ви залишаєтеся тут, та й край! — відтяла Анна.

Вони з Майклом вийшли з редакції через задні двері й посідали в автомобіль Анни, що стояв у вуличці.

Кірк вилаявся, бо знову опинився на самоті. Згадав той час, коли був Сам-Собі-Начальником й сидів у комірчині в підвалі. Понишпорив на столі в розкиданих паперах і поринув у слідчу справу. Потім навпомацки знайшов останню цукерку і вкинув до рота.

Анна з Майклом їхали центральною вулицею.

— Це нічого, якщо ми заїдемо до мене додому? — запитав Майкл. — Хочу поцілувати дітей, перш ніж вони полягають спати. Я вже з тиждень майже не бачу їх.

— Із задоволенням, — відказала Анна і звернула до Бріджгемптона.

Коли вони підкотили до будинку Бірдів, Анна побачила, що у вікнах не світиться.

— Це що, вдома нікого нема? — здивувався Майкл.

Анна зупинилася коло будинку.

— Може, твоя дружина кудись вийшла з дітьми?

— Певне, вона пішла з ними їсти піцу. Я їм зателефоную.

Майкл дістав з кишені мобільник і спробував набрати номер, та мережа була відсутня.

— Треба ж таке, щоб саме зараз не було сигналу, — роздратовано сказав він.

— У мене теж нема сигналу, — відгукнулася Анна.

— Зачекай тут, я зараз зателефоную дружині з хатнього телефону.

— Можна скористатися твоєю вбиральнею? — запитала Анна.

— Авжеж. Ходімо.

Вони увійшли в дім. Майкл показав, де міститься вбиральня, а потім підняв слухавку телефону.

Ми з Дереком уже під’їжджали до Орфеї, аж отримали повідомлення по рації. Оператор поінформував, що з нами відчайдушно намагається зв’язатися чоловік на ймення Кірк Гарві, але не знає номерів наших мобільників. Нам перекинули його дзвінок на рацію, й у салоні зазвучав Кірків голос.

— Джессе, ключі, ключі! — панічно загорлав він.

— Що? Які ключі?

— Я в кабінеті Майкла Бірда, в редакції газети. Я їх знайшов!

Ми нічого не второпали.

— Що ви знайшли, Кірку? Висловлюйтеся зрозуміліше!

— Я знайшов ключі Стефані Мейлер!

Кірк пояснив, що подався до Майклового кабінету взяти цукерок.

Понишпоривши в шухляді, він натрапив на в’язку ключів, до яких була причеплена жовта пластикова куля. Він уже її десь бачив.

Подумавши, він раптом згадав, як спробував у барі «Білуга» затримати Стефані, вхопився за її сумочку, а звідти все висипалося. Допомагаючи збирати речі, він підібрав ту в’язку ключів із жовтою кулею. Він дуже добре її запам’ятав.

— Ви певні, що то ключі Стефані? — запитав я.

— Авжеж, тут є ключ від автомобіля, — сказав Кірк. — Від «мазди». Яке авто було в Стефані?

— «Мазда», — відказав я. — Це її ключі. Не кажіть нікому і будь-що затримайте Майкла в редакції.

— Він пішов. З Анною.

Анна вийшла із вбиральні в домі Бірдів. Скрізь було тихо. Вона пройшла вітальнею: ні сліду Майкла. Її погляд упав на світлини, що стояли на шафі. Там була родина Бірдів, за різних часів. Народження донечок, пора вакацій. Анна помітила фото, де Міранда була геть молода. Вона стояла поруч із Майклом, світлину зняли під час Різдва. На задньому плані стояла гарно вбрана ялинка, крізь вікно видно, що надворі лежить сніг. Праворуч у кутку світлини видніла дата, яку ставили ще за тієї пори, коли знімали плівковими фотоапаратами. Анна придивилася: 23 грудня 1994 року. Вона відчула, як серце її закалатало: Міранда присягалася, що зустріла Майкла за кілька років після смерті Джеремі Фолта. Отже, вона збрехала.

Анна роззирнулася довкруги. Ані шереху. Де ж Майкл? Її охопив неспокій. Поклала долоню на колодку пістолета й хутко зазирнула до кухні: ані душі. Скрізь раптом настала пустка. Вона дістала пістолет і подалася темним коридором. Натиснула вимикач, але лампа не засвітилася. Раптом її хтось штурхнув у спину, та так, що вона повалилася додолу і випустила зброю. Обернулася, та в обличчя їй ударив струмінь якоїсь ядучої речовини. Вона закричала від болю. В очах почало пекти. Потім її ударили по голові, й вона провалилася в темряву.

Ми з Дереком оголосили тривогу. Монтань терміново послав людей у «Кодяк-гриль» і додому до Бірда. Але Анни і Майкла ніде не було. Коли ми врешті й собі прибули до будинку Бірдів, то поліціянти, що були там, показали нам сліди свіжої крові.

Аж тут повернулася з піцерії й Міранда з доньками.

— Що тут коїться? — запитала вона, вгледівши полісменів.

— Де Майкл? — вигукнув я.

— Майкл? А я не знаю. Він телефонував мені щойно. Казав, перебуває тут із Анною.

— А ви де були?

— Ми з дітьми пішли на піцу. Пане капітане, що тут коїться?

Отямившись, Анна збагнула, що руки її скуті наручниками за спиною, а на голові мішок, тож вона нічого не бачила. Спробувала не панікувати. Зі звуків і вібрації зрозуміла, що лежить на задньому сидінні автомобіля, який їде шляхом.

Зі своїх відчуттів вона збагнула, що авто котиться не асфальтовою дорогою, а ґрунтовою чи з гравію. Раптом автомобіль зупинився. Анна почула гамір. Дверцята враз відчинилися. Її вхопили і потягли по землі. Вона нічого не бачила. І навіть гадки не мала, де перебуває. Але чула кумкання жаб: вона була коло озера.

Міранда у вітальні Бірдів ніяк не могла повірити, що її чоловік міг бути причетний до тих убивств.

— Як ви могли припустити, що Майкл має стосунок до цієї справи? Це, мабуть, його кров тут знайшли!

— У його столі були ключі Стефані Мейлер, — відказав я.

Міранда й далі не хотіла вірити.

— Це помилка. Ви гаєте час, якого у вас і так нема. Може, Майклові загрожує небезпека.

Я знайшов Дерека в сусідній кімнаті. Він тримав у руці розгорнуту мапу й говорив по телефону з доктором Ранжітом Сінґом.