— Ви певні, що в того чоловіка було татуювання? — запитала Анна. — Бо в Островскі його нема.

— Я вже й сама не знаю, — зізналася Міранда. — Може, я щось поплутала?

Поки ми стежили за Островскі в Нью-Йорку, в Орфеї Анна сиділа в архівній кімнаті і разом із Кірком Гарві й Майклом Бірдом перечитувала справу. Вони хотіли упевнитися, що нічого не пропустили. Усі були зморені й голодні. Вони весь день нічого не їли, крім цукерок і шоколаду, що їх через регулярні проміжки часу носив їм Майкл зі свого кабінету, де тих ласощів була повна шухляда.

Кірк весь час зиркав на стіну, де висіли зауваження, світлини і вирізки з газет. Урешті сказав Анні:

— А чому тут немає імені тієї жінки, що могла б упізнати злочинця? Адже поміж свідками вона зазначена, як «жінка з мотелю на шістнадцятій автостраді». Інші під іменами.

— І справді, — сказав Майкл. — Як її звати? Це може бути дуже важливо.

— Джесс тим клопотався, — відказала Анна. — У нього треба запитати. Так чи так вона нічого не пам’ятає. Не гаймо часу на неї.

Але Кірк не здавався.

— Я заглянув у справу 1994 року: там її не було. То це новий свідок?

— Треба запитати Джесса, — відказала Анна.

Кірк усе ж таки наполягав, тож Анна чемно попросила Майкла принести кілька шоколадок, і той вийшов. Вона скористалася його відсутністю й коротко виклала ситуацію Кіркові, сподіваючись, що він зрозуміє, наскільки важливо не казати про цього свідка Майклові.

— Ти ба, — прошепотів Кірк, — ніколи не повірив би, що Майклова дружина була повією у Джеремі Фолта.

— Тихіше, Кірку! — сказала Анна. — Про це не можна! Якщо обмовитеся, то я, їй-богу, уб’ю вас.

Анна вже шкодувала, що сказала йому про це. Вона відчувала, що він не втримає язика за зубами. Майкл приніс торбинку цукерок.

— То що з тим свідком? — запитав він.

— Ми вже не переймаємося ним, — усміхнулася йому Анна. — Тепер на черзі Островскі.

— Не уявляю, як це Островскі міг убити цілу родину, — сказав Майкл.

— Знаєш, не можна судити із зовнішності, — зауважив Кірк. — Часом думаєш, ніби знаєш людину, а потім відкриваєш такі дивовижні таємниці...

— Годі, — встряла Анна, пронизавши Кірка убивчим поглядом, — поговоримо про це, коли Джесс із Дереком схоплять Островскі.

— Якісь звістки від них є? — запитав Майкл.

— Жодних.

Була 20 година 30 хвилин, ми сиділи в автомобілі перед будинком Островскі.

Урешті вирішили знімати засідку, аж раптом угледіли Островскі, який недбалою ходою прямував до свого дому. Ми вискочили з автомобіля із револьверами у руках і кинулися на нього.

— Джессе, ви що, сказилися! — зарепетував Островскі, коли я притиснув його до стіни і надів наручники.

— Ми все знаємо, Островскі! — заревів я. — Вам клямка!

— Що ви знаєте?

— Ви вбили Меґан Падалін і родину Ґордонів. А також Стефані Мейлер і Коді Іллінойса.

— Що? — заревів Островскі й собі. — Та ви здуріли!

Довкола нас зібрався гурт перехожих. Дехто знімав ту сцену на мобільник.

— Ґвалт! — залементував Островскі. — Це не полісмени! Це божевільні!

Ми мусили показати людям наші поліційні посвідки і спровадили Островскі досередини будинку, щоб спокійно поговорити.

— Я хотів би знати, який дідько вас напоумив подумати, що я повбивав тих бідолашних людей? — почав вимагати Островскі.

— Ми бачили, що висить у вас на стіні в апартаментах, Островскі, всі оті вирізки і світлини з Меґан.

— То це свідчить про те, що я нікого не вбивав! Я двадцять років намагався збагнути, що ж сталося!

— Або ж ви намагалися двадцять років приховати сліди злочину, — відтяв Дерек. — Задля цього ви найняли Стефані, так? Вирішили перевірити, чи дістануться до вас, а як вона таки почала з’ясовувати правду, ви її вбили.

— Та ні! Я хотів зробити ту роботу, яку ви мали виконати 1994 року!

— Не тримайте нас за бовдурів. Ви були прислужником Джеремі Фолта! Тим-то і попросили мера Ґордона звільнити вас від нього.

— Не був я нічиїм прислужником! — запротестував Островскі.

— Облиште ваші балачки, — гаркнув Дерек. — Чому ви так поспішно втекли з Орфеї, якщо вам не було чого закинути?

— У моєї сестри вчора стався інсульт. Її терміново прооперували. Я сидів коло неї. Цілу ніч там пробув і цілий день. Це єдина моя рідня.

— У якій клініці?

— У Пресвітеріанській нью-йоркській лікарні.

Дерек зателефонував у клініку. Слова Островскі там підтвердили: він таки не брехав. Я зняв з нього наручники. Потім запитав:

— Чому вас так цікавить цей злочин?

— Тому що я кохав Меґан, чорти б вас ухопили! — вигукнув Островскі. — Невже це так важко збагнути? Я кохав, а її в мене забрали! Ви уявити собі не можете, що це таке, — утратити жінку, що кохав її понад усе в житті!

Я довго дивився на нього. Очі його були наповнені невимовним смутком. Урешті я зітхнув і сказав:

— Аж занадто уявляю.

Островскі був тут ні при чому. Ми тільки згаяли час, якого й так було небагато: залишалася доба, щоб розкрити цю справу і завершити слідство. Якщо завтра вранці ми не доправимо злочинця до кабінету майора МакКенна, то нашій поліційній кар’єрі край.

Залишалися дві особи: Рон Ґуллівер і Стівен Берґдорф. Ми були вже у Нью-Йорку, тож вирішили розпочати з Берґдорфа. Проти нього було чималенько доказів: він був головним редактором «Орфея кронікл», колишнім начальником Стефані, покинув місто відразу ж після вбивства чотирьох людей, а потім повернувся туди, щоб узяти участь у виставі, де мало прозвучати ім’я убивці. Ми подалися до його дому в Брукліні. Довго гупали в двері, та ніхто не відчиняв. Ми вже хотіли було висадити їх, аж із сусіднього помешкання визирнув чоловік і сказав нам:

— Нема чого стукати, Берґдорфи поїхали.

— Поїхали? — перепитав я. — Коли?

— Позавчора. Я бачив у вікно, як вони сідали у кемпінг-кар.

— Стівен Берґдорф теж?

— Авжеж. Із усією родиною.

— Та ж він не мав права покидати штат Нью-Йорк! — вигукнув Дерек.

— А це не моя проблема, — прагматично відказав чоловік. — Вони вже, мабуть, у долині Гудзону.

Двадцять перша година, Національний Єлловстоунський парк.

Берґдорфи приїхали туди годину тому й отаборилися на східній околиці. Була тепла ніч. Діти гралися надворі, а Трейсі в кемпінг-карі поставила кип’ятитися воду, щоб зварити макарони. Та вона не знайшла спагеті, хоч знала, що купила їх.

— Не розумію, — роздратовано сказала вона Берґдорфові, — мені учора здавалося, що у нас є три пакети макаронів.

— Та це не має значення, люба. Ось поїду і куплю, тут неподалік є крамничка біля автостради.

— То ти заводитимеш кемпінг-кар?

— Ні, візьму авто. Ось бачиш, як добре, що ми прихопили автомобіль. А може, я ще знайду речовину, яка допоможе позбутися того смороду від роздушеного скунса.

— Ох, так, благаю тебе! — вигукнула Трейсі. — Такий сморід, що не продихнути. Я й не знала, що скунс може так смердіти.

— Авжеж, ті скунси жахливі тварюки! Часом думаю собі, нащо Господь пустив їх на світ, — мабуть, щоб життя не здавалося нам медом.

Стівен покинув дружину й дітей і сів до автомобіля, що був припаркований поруч. Виїхав із кемпінгу і подався до крамниці. Та не зупинився коло неї, а попрямував до сірчаних джерел.

Коли він приїхав до паркувального майданчика, там було порожньо. Уже смеркло, та було ще видно, куди йти. Джерела були за кілька десятків метрів від невеличкого дерев’яного містка.

Берґдорф пересвідчився, чи ніхто не їде. На обрії не видно було світла фар. Він відімкнув багажник. Звідти ударив страшенний сопух. Його аж вивернуло. Сморід годі було витерпіти. Він почав дихати ротом, а носа затулив футболкою. Зробив над собою зусилля й витяг Алісине тіло, замотане в харчову плівку. Потім потягнув його до сірчаного джерела. Ще одне зусилля. Опинившись коло води, він поклав його на землю, а потім пхнув ногою, воно покотилося берегом і впало в киплячу сірчану воду. Він побачив, як труп поволі поринув у глибочінь, а незабаром зник на дні.