— Треба вирішити, що одна вбиральня буде жіноча, — запропонував хтось.

— Так, але якось заскладно буде, якщо доведеться бігати на інший поверх, щоб подзюрити, — сказав його сусіда в ряду.

— То нехай убиральні будуть змішані, — запропонувала я, щоб не ускладнювати ситуації. — Хіба що для когось це становитиме проблему.

— Ну, мені недобре стане, якщо я дзюритиму, а позаду в комірці жінка бозна-що робитиме, — озвався один із моїх нових колег, що промовляв, піднімаючи руку, немов школяр.

— Що, заціпить його тобі? — в’їдливо запитав хтось.

Усі зареготалися.

На тій половині комісаріату, куди приходили відвідувачі, були окремі вбиральні для чоловіків і жінок, якраз біля віконечка чергового. Вирішили, що я користуватимуся жіночою вбиральнею для відвідувачів, що цілком мене влаштовувало. Мене, звісно, не збентежив би той факт, що кожного разу доводиться проходити через приймальню комісаріату, якби я не почула якось хихотіння чергового поліціянта, який лічив, скільки разів я відвідую вбиральню.

— Ти ба, ця частенько бігає подзюрити, — сказав він колезі, який балакав з ним, нахилившись до віконця. — Сьогодні вже третій раз.

— Може, в неї місячні, — відказав той.

— Або ж вона мастурбує, мріючи про Ґуллівера.

Вони вибухнули реготом.

— А ти хотів, щоб вона мастурбувала, думаючи про тебе? Еге, не для пса ковбаса!

Ще одною проблемою статевого змішування була роздягальня. У комісаріаті була тільки одна велика роздягальня, з душем і шафками, де всі могли перебратися на початку і після закінчення служби. Коли я прийшла на службу, чоловікам (хоч я й не просила про це) заборонили доступ до тієї роздягальні. На дверях, під металевою табличкою, на якій було написано «РОЗДЯГАЛЬНЯ», Ґуллівер причепив напис «для жінок», причому на аркуші паперу. «Для кожної статі має бути окрема роздягальня, таке правило, — сказав Ґуллівер поліціянтам, що витріщилися на нього, немов телята на нові ворота. — Мер Браун звелів, щоб у Анни було приміщення, де вона могла б передягнутися. Отож, панове, тепер перевдягатиметеся у своїх кабінетах». Поліціянти почали бурчати, і я запропонувала, що сама буду перевдягатися в кабінеті, але Ґуллівер заборонив це робити. «Не хочу, щоб хлопці застали тебе в трусенятах, буде тоді пліток». І докинув з масним реготом: «І взагалі, тримай свої штани на замку, якщо ти розумієш, про що я». Урешті ми дійшли компромісу: вирішили, що я перевдягатимуся в однострій удома і так приїздитиму на службу. Всі були задоволені.

Та побачивши наступного дня, як я виходжу з автомобіля на паркувальному майданчику комісаріату, Ґуллівер покликав мене до свого кабінету.

— Анно, — сказав він, — я не хочу, щоб ти їздила своїм приватним автомобілем в однострої.

— Але ж мені нема де перевдягтися в комісаріаті, — пояснила я.

— Знаю. Тому дам тобі один із наших службових автомобілів. Хочу, щоб ти їздила ним на службу, коли на тобі поліційний однострій.

Отак мені дістався той автомобіль, чорний позашляховик із тонованими шибами і маяком зверху та нікельованою решіткою радіатора.

Проте я не знала, що в комісаріаті орфейської поліції є тільки два службові автомобілі без поліційних познак. Один узяв собі шеф Ґуллівер. Другий стояв на паркувальному майданчику і був справжнісіньким скарбом, на який усі ласо облизувалися, — й дістався він мені. Це спричинило загальне обурення.

— Чого це їй надають привілеї! — казали чоловіки, зібравшись якось у залі для відпочинку. — Щойно прийшла на службу, а вже має привілеї!

— То самі обирайте, хлопці, — сказала я. — Беріть собі авто, а мені віддайте роздягальню, якою ви користуєтеся.

— Ти можеш спокійнісінько перевдягатися в кабінеті й не гнути кирпу! — відповіли мені. — Кого ти боїшся? Хто тебе зґвалтує?

Той випадок із автомобілем був першою прикрістю, якої я несамохіть завдала Монтаневі. Він давно сподівався запопасти те авто, а тут я вихопила його з-під самісінького носа.

— Воно мало дістатися мені, — скаржився він Ґулліверові. — Я ж перший заступник, зрештою! Який я тепер матиму вигляд?

Та Ґуллівер не хотів слухати тих скарг.

— Послухай, Джаспере, — сказав він йому, — я знаю, що ситуація складна. І для всіх нас, і передовсім для мене. Повір, я охоче обійшовся би без цієї жінки. Жінки завжди створюють напругу в підрозділах. Вони завжди хочуть показати себе, причому аж занадто. Не кажу вже про те, що як вона завагітніє, то нам доведеться працювати додатково, щоб заступити її!

Одна драма породжувала іншу. Після тих проблем із улаштуванням постали питання про мою службову відповідність і права на посаду. Я посідала в комісаріаті пост другого заступника начальника поліції, створений спеціально для мене. Офіційно це пояснювалося тим, що місто розвивається і в орфейської поліції стає більше роботи, тож прихід іще одного співробітника буде для шефа Ґуллівера і його заступника Джаспера Монтаня немов ковток свіжого повітря.

Спершу мене питали:

— Навіщо вони створили цю посаду? Тому що ти жінка, так?

— Ні, — казала я, — посаду створили раніше, а потім почали шукати когось на неї.

Далі почали непокоїтися:

— А що буде, як тобі доведеться змагатися з чоловіком? Адже ти жінка, та ще й сама в патрульному автомобілі. Зможеш затримати чоловіка?

— А ти це можеш? — питала я.

— Так.

— То чому я не можу?

А то бралися оцінювати мою службову відповідність.

— Ти була на оперативній роботі?

— Я працювала на вулицях Нью-Йорка, — казала я у відповідь.

— Це не те саме, — казали мені. — Що ти робила в Нью-Йорку?

Сподівалася, що їх може вразити мій послужний список.

— Я була переговорницею в підрозділі з розв’язання криз. Весь час брала участь у таких ситуаціях. Захоплення заручників, родинні сварки, погрози самогубством.

Мої колеги знизували плечима.

— Ні, це не те саме, — казали вони.

Перший місяць я працювала у парі з Льюїсом Ербаном, старим поліціянтом, що уже мав ось-ось вийти у відставку і якого я заступала в штаті. Я швидко навчилася патрулювати уночі на пляжі і в міському парку, складати штрафи під час дорожніх пригод, утихомирювати сварки о тій порі, коли зачиняються бари.

Якщо я довела, що можу працювати на оперативній роботі, як співробітник із високим званням, так і в конкретних ситуаціях, то повсякденні стосунки залишалися складні: порушилася звична ієрархія, що досі існувала в комісаріаті. Цілі роки Ґуллівер із Монтанем працювали в парі, наче два вовки на чолі зграї. Першого жовтня наступного року Ґуллівер виходив у відставку, й усі гадали, що заступить його на тому посту Монтань. Тим-то Монтань і орудував у комісаріаті, а Ґуллівер тільки вдавав, що командує. Ґуллівер загалом був непоганим чоловіком, та начальник із нього кепський. Монтань крутив ним, як йому хотілося, бо давно вже взяв віжки до своїх рук. А тепер усе змінилося: з моїм приходом на посаду другого заступника шефа керували ми утрьох.

Звісно ж, це призвело до того, що Монтань відразу ж розпочав інтенсивну кампанію з моєї дискредитації. Він дав на здогад поліціянтам, що не треба дуже загравати зі мною. Ніхто в комісаріаті не хотів псувати стосунків із Монтанем, тож мої колеги старанно уникали спілкування зі мною поза службою. Та й у роздягальнях, я знала, коли наставала пора іти на пиво після чергування, він їм наказував: «І не думайте запрошувати цю дурепу, якщо не хочете прибирати гівно у вбиральнях наступні десять років».

«Таж певно, що ні!» — казали всі, запевняючи його у відданості.

Та ганебна кампанія, яку розгорнув Монтань, не сприяла моєму залученню до громадського життя в Орфеї. Колеги не схильні були бачитися зі мною після служби, тож відмовлялися від запрошень повечеряти, або ж скасовували такі зустрічі останньої миті, або ж навіть просто не приходили на вечерю. Вже не пригадую, скільки разів сиділа я сама в неділю за столом, накритим для вісьмох чи десятьох осіб, де стояло купа всіляких страв. Мої зв’язки з людьми були дуже обмежені: часом я ходила кудись із дружиною міського голови, Шарлоттою Браун. Мені подобалося кафе «Афіна», розташоване на головній вулиці, тож я трохи заприязнилася з його власницею, Сільвією Тенненбаум, з якою ми часом балакали про те і про се, але не можна було назвати нас подругами. Найчастіше бачилась я з моїм сусідою, Коді Іллінойсом. Коли мені було нудно, приходила до його книгарні. Часом допомагала йому. Коді також був головою об’єднання волонтерів театрального фестивалю, до якого я долучилася вже на початку літа, що гарантувало мені один вечір клопоту в тижні, бо на липень ми готували фестиваль.