Якусь мить він дивився на Дакоту, потім переможно вигукнув:

— Ось наша восьма й остання акторка! Завтра о першій годині починаємо репетицію.

Зала зааплодувала. Мер Браун полегшено зітхнув.

— Ти надзвичайна, — сказав Кірк Дакоті. — Ти ходила на курси драматичного мистецтва?

— Ніколи, пане Гарві.

— Ти гратимеш головну роль!

Вони ще раз обмінялися поглядами неймовірної сили. І Гарві запитав:

— Ти когось убила, дитино моя?

Дакота зблідла й затремтіла.

— А ви звідки знаєте? — перелякано запитала вона.

— Це видно з твоїх очей. Я ще ніколи не бачив такої похмурої душі. Це аж притягує.

Перелякана Дакота не змогла утриматися від сліз.

— Не переймайся, люба моя, — лагідно сказав їй Гарві. — Ти будеш зіркою театру.

Було майже пів на одинадцяту вечора, Анна сиділа в автомобілі й стежила за входом до кафе «Афіна». Островскі щойно оплатив рахунок. Коли він підвівся з-за столу, вона взяла рацію.

— Островскі виходить, — сповістила вона нам.

Ми з Дереком спустилися з тераси і перейняли критика, щойно він вийшов із ресторану.

— Пане Островскі, — сказав я, показуючи на припаркований поліційний автомобіль, — вам доведеться поїхати з нами, маємо до вас декілька запитань.

За десять хвилин Островскі сидів у Анниному кабінеті й пив каву.

— Це правда, — підтвердив він. — Я був заінтригований цією справою. Бував на багатьох театральних фестивалях, але такої бійні, як 1994 року, ніде не зустрічав. Як і кожна допитлива людина, хотів дізнатися, хто ж у цьому винен.

— Автозаправник стверджує, — сказав Дерек, — що ви приїздили до Орфеї за рік після тих убивств. Проте натоді слідство вже завершилося.

— З того, що я знав про ту справу, випливало, що для поліції вина вбивці не викликала сумніву, хоч він загинув до того, як зізнався. Мушу визнати, мене це зацікавило. Адже зізнання не було, то мені кортіло довідатися більше.

Дерек значуще глянув на мене.

— І тоді я почав приїздити вряди-годи до Орфеї, користуючись тим, що в цьому красивому куточку можна було ще й добре відпочити. І заразом розпитував людей.

— А хто вам сказав, що автозаправник щось бачив?

— Це сталося випадково. Я зупинився заправити авто. Ми розговорилися. Він розповів про те, що бачив. Додав, що сповістив про це поліцію, та його свідчення не визнали вартим уваги. Що ж до мене, то з часом моя цікавість потроху зникла.

— І це все? — запитав я.

— Усе, капітане Розенберґу. Мені дуже шкода, що я не зміг вам чимось допомогти.

Я подякував Островскі за співпрацю й запропонував відвезти його, куди він захоче.

— Ви дуже люб’язні, капітане, та я пройдуся трохи, щоб потішитися цим чудовим вечором.

Він підвівся й попрощався з нами. Та вже виходячи з кімнати, обернувся. І сказав:

— Критик.

— Прошу?

— Я про вашу загадку. Он ту, на магнітному панно, — пихато відказав Островскі. — Я вже довго дивлюся на неї. І тільки зараз зрозумів. Хто хоче писати, та не може? Відповідь: критик.

Потім кивнув нам і пішов.

— Це він! — вигукнув я до Анни з Дереком, що не відразу второпали, у чім річ. — Той, що хоче писати і не може, той, що перебував у Великому театрі у вечір убивств, — це Островскі! Це він замовив книжку Стефані!

За хвилю Островскі знову опинився в кімнаті для допитів, і тепер йому довелося відбути набагато неприємнішу розмову.

— Ми знаємо все, пане Островскі! — гаркнув Дерек. — Двадцять років кожної осені ви давали оголошення в газети філологічних факультетів Нью-Йоркського округу, щоб знайти того, хто напише про розслідування убивства чотирьох людей.

— Навіщо ви давали оголошення? — запитав я. — Кажіть.

Островскі так витріщився на мене, наче я питав про щось очевидне.

— Капітане, ви уявляєте собі великого літературного критика, який опустився б до написання детективного роману? Уявляєте, що про нього скажуть?

— А в чому проблема?

— А в тому, що прозу шанують за жанрами: на першому місці стоїть роман, у якому взагалі нічого не второпаєш, на другому інтелектуальний роман, потім іде історичний роман, потім просто роман, і тільки після нього іде детективний роман, він на передостанньому місці, бо на останньому стоїть любовний роман.

— Ви жартуєте? — запитав Дерек. — Кепкуєте з нас, так?

— Ні, нехай вам дідько! Ні! Ось у цьому і проблема. Відколи сталося те вбивство, я перебуваю в полоні геніальної інтриги детективного роману, та не можу його написати.

Орфея, 30 липня 1994 року

Вечір, коли сталися вбивства

Коли вистава «Дядечко Ваня» скінчилася, Островскі вийшов із зали. Постановка нічого, гра акторів хороша. Від антракту він бачив, що люди бігають туди-сюди рядами. Декотрі глядачі не прийшли на другу частину вистави. Тільки пройшовши фойє Великого театру, він зрозумів причину того збудження: всі говорили про вбивство чотирьох людей, яке допіру скоїлося.

Зі східців театру, що височіли над вулицею, він бачив юрбу, яка безперервним потоком пливла в тому самому напрямку — до кварталу Пенфілд. Усі хотіли побачити, що там сталося.

Атмосфера була наелектризована, просякнута якось лихоманкою: люди вливалися в той потік, нагадуючи Островскі щурів, які йдуть на поклик чарівної дудки. Як критик, він ніколи не йшов туди, куди спрожогу кидалися всі. Не любив він того, що було в моді, кепкував із популярного, відчував відразу до того, що викликало захват у загалу. Проте його теж захопила та атмосфера, і йому закортіло піти туди. Він розумів, що його спонукала допитливість. Отож Островскі й сам поринув у ту людську ріку, яка затопила центральну вулицю, випливала із сусідніх вулиць і врешті наповнювала тихий спальний квартал. Ішов він досить швидко, тож незабаром опинився біля Пенфілд-Крісчент. Скрізь стояли поліційні автівки. Стіни будинків були осяяні блакитним і червоним світлом маяків. Островскі пропхався крізь натовп, що з’юрмився перед поліційними бар’єрами. Тієї ночі стояла неймовірна, просто-таки тропічна задуха. Люди були збуджені, знервовані, занепокоєні, скрізь пхали свого носа. Казали, все те сталося вдома в міського голови. Хтось убив його разом із дружиною і сином. Островскі довго залишався на Пенфілд-Крісчент, зачарований тим, що побачив: йому здавалося, справжня вистава була не у Великому театрі, а тут. Хто ж це так завзявся на міського голову?

І чому? Цікавість не давала йому спокою. Він почав висувати сотні припущень.

Повернувшись до готелю «Озерний», сів у барі. Попри пізню пору був надто збуджений, щоб заснути. Що ж сталося з ним? Чому так перейнявся він цією подією з розряду кримінальної хроніки? Раптом зрозумів і попросив ручку й папір. Уперше в житті у голові в нього народився задум роману. Інтрига була захоплива: поки місто святкує відкриття театрального фестивалю, поруч убивають людей. Чари якісь: публіка дивиться ліворуч, а все відбувається праворуч. Островскі навіть назву написав великими літерами: «ІЛЮЗІЯ». Оце назва! Ось нехай-но завтра він піде до книгарні й скупить усі детективні романи, які там знайде. Він аж узявся за голову, усвідомивши, яка жорстока ця дійсність. Якщо напише цю книжку, то всі скажуть, що детективний роман — неповноцінний жанр. Його репутація зійде на пси.

— Отож я не міг написати цю книжку, — пояснив нам Островскі через двадцять років, у кімнаті для допитів поліційного комісаріату. — Я мріяв про неї, весь час про неї думав. Хотів прочитати цю історію, та не міг написати її сам. Тільки не детективний роман. Це було надто ризиковано.

— Отож ви найняли другу особу?

— Авжеж. Я не міг звернутися до відомого автора. Розумієте, він міг шантажувати мене, погрожуючи, що всім розповість про мою таємну пристрасть до детективної інтриги. І тоді я подумав, що буде не так ризиковано залучити студента. Отак натрапив я на Стефані. Знав її ще в часописі, з якого її витурив цей дурень Стівен Берґдорф. Стефані була унікальна письменниця, дуже талановита дівчина. Вона погодилася написати цю книжку: сказала, що вже давно шукає хороший сюжет. То була пречудова зустріч.