— Вони ж товчуться на одній дії, — зауважила Анна.

— Зачекайте, — сказав Майкл, — найцікавіше попереду.

На екрані Гарві раптом кричить: «А тепер „Танок мерців“»! Актори теж починають кричати: «„Танок мерців“, „Танок мерців“»! І тоді на сцену вибігають Островскі з Ґуллівером у самих трусах.

— Що це за цирк? — жахнувся Дерек.

Островскі з Ґуллівером вибігли наперед сцени. Ґуллівер тримав у руках якесь звірятко. Хвилю він дивився на нього, а потім зарепетував: «Любий борсуче, любий борсуче, порятуй нас від близького кінця!». Поцілував його і жбурнув додолу, звірятко жалібно завищало. Островскі широко розкинув руки, озирнув порожні ряди в залі й залементував:

Dies irae, dies ilia,

Solvet saeclum infavilla!

Я очам своїм не вірив.

— Тепер ще й латина? — вражено запитав я.

— Гротеск якийсь, — сказав Дерек.

— Цей латинський текст, — пояснив Майкл, що вже встиг пошукати, — є частиною середньовічного апокаліптичного гімну, де мовиться про «День гніву».

І дав нам переклад того уривку:

— Це звучить як погроза... — пробурмотіла Анна.

— Як оті написи, що їх залишав Гарві в місті 1994 року, — згадав Дерек. — Може, День гніву це Темна ніч?

— Найдужче турбує мене те, — сказав я, — що вистава вочевидь ніколи не буде готова. Гарві намагається заманити всіх. Навіщо? Що він собі надумав?

Ми не могли допитати Гарві, бо він перебував під захистом майора МакКенна, міського голови й орфейської поліції. Єдиний наш слід — то був Джеремі Фолт. Ми сказали про нього Бірдові, та він цього імені й не чув.

Я запитав Анну:

— А ти не думаєш, що там могло бути інше слово, а не Джеремі Фолт?

— Ох, сумніваюся, Джессе, — відказала вона. — Вчора я згаяла цілий день, щоб перечитати «Темну ніч». Перепробувала всі можливі комбінації, та жодна нічого не дала. Чому той код прихований у тексті «Темної ночі»? І хто його там приховав? Кірк Гарві? Що він знає, той Гарві? У яку гру він грається з нами і з усією Орфеєю?

Тієї хвилі задзеленчав Аннин мобільник. То був Монтань.

— Анно, тебе скрізь шукають. Терміново приїзди до комісаріату, вночі пограбували твій кабінет.

Коли ми приїхали до комісаріату, її колеги вже з’юрмилися на порозі кабінету, розглядаючи скалки на підлозі й намагаючись зрозуміти, що сталося. Проте відповідь була проста. Комісаріат був розташований на тому самому рівні, що й вулиця. Усі кабінети містилися ззаду будівлі й виходили на обгороджений штахетником моріжок. Камери стеження були тільки на паркувальному майданчику і біля вхідних дверей. Либонь, злодій просто переліз через штахетник і пройшов через моріжок, а потім опинився перед вікном. Він підняв залізні жалюзі, розбив шибку, щоб відчинити вікно і заліз до кімнати. Те, що кабінет пограбували, виявив один поліціянт, який приніс уранці пошту.

Інший співробітник поліції заходив туди напередодні, десь після півдня, і все було ціле. Отож пограбували кабінет уночі.

— А як сталося, що ніхто нічого не помітив? — запитав я.

— Якщо всі полісмени на патрульній службі, то в комісаріаті нікого нема, — пояснила Анна. — Таке часто буває.

— А гамір? — запитав Дерек. — Адже як піднімали жалюзі, стояв неймовірний брязкіт. І ніхто нічого не чув?

У всіх довколишніх будинках були контори або ж муніципальні приміщення. Почути той гамір могли б тільки пожежники в сусідньому депо. Та коли полісмен сказав, що десь о першій годині після півночі сталася чимала дорожня пригода і туди подалися всі патрулі та пожежники з сусіднього депо, ми зрозуміли, що крадій дістав широке поле для своєї діяльності.

— Він десь ховався, — припустила Анна, — і чекав слушної нагоди. Може, навіть кілька вечорів очікував.

Записи внутрішніх камер дали нам змогу впевнитися, що до самого будинку не було ніякого вторгнення. У коридорі камера націлена безпосередньо на двері Анниного кабінету. Та двері були зачинені. Злодій порався всередині. Отже, його цікавила лише ця кімната.

— Нічого не розумію, — сказала Анна. — У кабінеті нічого не взяли. Все на місці.

— Він нічого не вкрав, зате все побачив, — відповів я, показавши на магнітне табло і стіну, де були приліплені пов’язані з убивством папери. — Той, хто сюди заліз, хотів знати, на якій стадії перебуває слідство. Він мав доступ і до роботи Стефані, й до нашого розслідування.

— Убивця почав ризикувати, — сказав Дерек. — Він запанікував. Підставляється. Хто знав, що твій кабінет розташований тут, Анно?

Вона звела плечима.

— Та всі знали. Хочу сказати, це ні для кого не таємниця. Навіть люди, які приходять подати скаргу до комісаріату, проходять цим коридором і бачать мій кабінет. Адже на дверях моє прізвище.

Дерек відвів нас убік і пошепки сказав:

— Той, хто пробрався сюди, зробив це недарма. Він добре знав, що саме є в цьому кабінеті. Це хтось із комісаріату.

— О боже, — сказала Анна, — невже полісмен?

— Якби це був полісмен, — заперечив я, — то він зазирнув би до кабінету, коли тебе там не було, Анно.

— Його могли б там застукати, — зауважив Дерек. — Та й камера його зафіксувала б. Він такої помилки не утнув би. Заліз собі вікном і в такий спосіб заплутав усі сліди. Певне, є тут хтось такий у комісаріаті.

У поліції ми вже не були в безпеці. У мене в поліції штату кабінету вже не було, а Дереків кабінет був надто вже на видноті. Нам потрібна була місцина, де нас ніхто не знайшов би. Отож мені спала на думку кімната для зберігання архівів у «Орфея кронікл», до якої ми могли дістатися службовим входом, не привертаючи нічиєї уваги.

Майкл Бірд привітно зустрів нас.

— Ніхто не знатиме, що ви тут, — запевнив він нас. — Журналісти не ходять у підвал. Я дам вам основний ключ і запасний, тож тільки ви матимете доступ туди. І ключ від службового входу, щоб ви могли заходити і виходити звідти будь-якої пори.

За кілька годин в обстановці цілковитої секретності ми поприліплювали на стіні всі результати нашого розслідування.

Того дня Анна мала вечеряти з Лораною й Полем. Вони повернулися з їхнього будинку в Саут-Гемптоні й призначили їй зустріч у кафе «Афіна», щоб загладити враження від того катастрофічного побачення двадцять шостого червня.

Заїхавши додому перевдягнутися, Анна раптом згадала розмову з Коді, у якій він сказав про книжку Берґдорфа з нагоди фестивалю. Коді згадав, що навесні 1994 року він вирішив відвести місце для місцевих авторів. А що як Барві віддав туди і свою п’єсу на продаж? Перш ніж піти на вечерю, вона зазирнула до Коді. Він сидів на ґанку, милувався гарним вечором і попивав віскі.

— Так, Анно, — сказав він, — ми відвели місцевим авторам кімнатку в глибині книгарні. То був такий закуток, трохи, звісно, темний, він звався «Кімната авторів». Але успіху він зазнав одразу ж. Я й не сподівався такого: туристи юрмилися там, щоб придбати книжки місцевих авторів. Цей відділ існує й зараз. Тільки я розвалив стіну, щоб приєднати його до приміщення книгарні. Чому це тебе цікавить?

— Та просто так, з допитливості, — ухильно відказала Анна. — Ти пам’ятаєш, які автори надали тобі свої книжки на продаж?

Коді потішило те запитання.

— Ой, там їх було та й було! Здається, ти переоцінюєш мою пам’ять. Та, пам’ятаю, тоді з’явилася стаття в «Орфея кронікл», десь початком літа 1994 року. У мене в книгарні є копія, хочеш, я знайду її? Може, там буде якась інформація для тебе.

— Та ні, дякую, Коді. Не турбуйся. Я зайду завтра до книгарні.

— Справді зайдеш?

— Авжеж, дякую.

Анна сіла в авто і поїхала на побачення з Лораною і Полем. Та, проїжджаючи центральною вулицею, вирішила заглянути до редакції «Орфея кронікл». На вечерю можна було трохи і запізнитися. Вона обійшла будинок і ввійшла крізь службовий вхід до кімнати для зберігання архівів. Сіла за комп’ютер, де була система пошуку. Слова «Коді Іллінойс», «книгарня» і «місцеві автори» дали їй змогу легко знайти статтю, що побачила світ наприкінці червня 1994 року.