— Попри все, — докинув Дерек, — він хороший стрілець.

— Авжеж, стрілець він тренований. Як на мене, цей чоловік тренується за кожної нагоди. Він дуже ретельний. Але тієї миті, коли треба переходити до дії, він втрачає навички. Отож це не безпристрасний убивця, а особа, яка вбиває попри своє бажання.

— Попри своє бажання? — здивувався я.

— Авжеж, особа, що ніколи не збиралася вбивати або ж публічно осуджувала вбивство, але мусила зважитися на нього, може, щоб захистити свою репутацію, свій статус або уникнути в’язниці.

— І все ж таки, — устряла Анна, — треба набути зброю або ж її зберігати, тренуватися стріляти, це вже можна назвати приготуванням до вбивства.

— Я не кажу, що не було злочинного задуму, — уточнив доктор Сінґ. — Я хочу сказати, що вбивця мусив будь-що вбити Меґан. Це не такий шахрайський мотив, як ото крадіжка. Може, вона щось знала про нього, і він мусив заткнути їй рота. Що ж до вибору пістолета, то це зброя саме для того, хто не вміє вбивати. Можна убити на віддалі, та й результат певний. Ніж такого результату не дасть, хіба що горло переріжеш, але цей убивця на таке не здатний. Таке часто буває в самогубців: багато хто вважає, що легше завдати собі смерті за допомогою вогнепальної зброї, ніж перерізати вени, кинутися з даху високого будинку чи навіть ужити медикаментів, бо там іще й невідомо, чи дадуть вони бажаний ефект.

Дерек запитав:

— Якщо це та сама особа, що вбила Ґордонів, Меґан Падалін, Стефані й Коді, а також спробувала вбити Дакоту Іден, то чому вона вдалася до іншого способу, коли вбивала Стефані й Коді?

— Може, вбивця хотів заплутати сліди, — пояснив доктор Сінґ, що вочевидь був певний себе. — Вбивця хотів, щоб не був помітний зв’язок із убивствами 1994 року. Тим паче, що він пошив усіх у дурні на двадцять років. Кажу вам: ви маєте справу з тим, хто не любить убивати. Він убив шість разів, тому що став жертвою обставин, та це не безпристрасний убивця, не серійний. Це чоловік, що намагається порятувати свою шкуру за рахунок життя інших людей. Убивця попри власне бажання.

— Та якщо він убиває попри власне бажання, то чому не виїде кудись подалі від Орфеї?

— Таку можливість він передбачає, виїде, як буде змога. Він жив двадцять років в Орфеї, гадаючи, що ніхто не відкриє його таємниці. Він уже втратив пильність. Либонь, тому й пішов на такий великий ризик, щоб захистити свою ідентичність. Отож він не може відразу виїхати, адже це зрадить його. Він намагатиметься виграти час і знайти причину для того, щоб покинути цей регіон і не викликати підозр. Це може бути нова робота або ж переїзд до родича, який раптом занедужав. Йому потрібно діяти швидко. Ви маєте справу з чоловіком розумним і дуже ретельним. Єдине, що ви можете вдіяти, щоб натрапити на його слід, це з’ясувати, кому треба було вбити Меґан Падалін 1994 року.

«Кому треба було вбити Меґан Падалін?» — написав Дерек на магнітному панно в архівній кімнаті «Орфея кронікл», єдиному місці, де ми почувалися досить спокійно, щоб далі йти слідом злочинця, й незабаром до нас долучилася Анна. З нами був там і Кірк Гарві, — ті висновки, які він зробив 1994 року, дали підстави гадати, що в нього хороший поліційний нюх, — а також Майкл Бірд, який не шкодував часу, щоб допомогти нам у пошуках, і з цього погляду надавав просто-таки неоціненну підтримку.

Ми зібралися разом і переглянули всі елементи розслідування.

— Отже, Тед Тенненбаум не вбивця, — сказала Анна, — але, здається, у вас був доказ, що 1994 року він придбав пістолет?

— Той пістолет украли з армійських складів і тихцем перепродали у барі в Ріджспорті, а зробив це військовий, — пояснив Дерек. — Теоретично можна припустити, що і Тед Тенненбаум, і вбивця на одному проміжку часу придбали зброю в тому самому місці. Та злодійська мережа була натоді відома, тож будь-хто міг купувати там зброю.

— Це справді дивний збіг, — сказала Анна. — Спершу авто Тенненбаума на місці злочину, але за кермом того автомобіля не він. Потім знаряддя злочину, яке придбали там, де й Тенненбаум набув свою «беретту». Як ви гадаєте, хіба це не підозріло?

— Вибачте за моє запитання, — втрутився Майкл, — а нащо Тед Тенненбаум купив би пістолет, якби не хотів ним скористатися?

— Тед зазнавав здирства від місцевого короля злочинного світу, Джеремі Фолта, який підпалив його ресторан. Він міг запастися зброєю для оборони.

— Джеремі Фолт — це те ім’я, що було в тексті п’єси, яку знайшли в голови Ґордона? — запитав Гарві.

— Так, — відказав я. — І ми гадаємо, що, може, його навмисне зіштовхнули з автостради.

— Повернімося до Меґан, — сказав Дерек, ляснувши долонею на магнітному панно, де він написав ту фразу: «Кому треба було вбити Меґан Падалін?».

— Авжеж, — сказав я, — чи можна припустити, що Меґан зіштовхнула Джеремі Фолта у рів? І що хтось із його поплічників, наприклад, Костіко, вирішив помститися?

— Таж ми вже з’ясували, що немає зв’язку поміж Меґан Падалін і Джеремі Фолтом, — нагадав Дерек. — Та й не узгоджується це із психотипом Меґан — наїхати на короля злочинного світу.

— До речі, — сказав я, — а що з аналізом уламків, що їх знайшов Ґрейс, отой спеціальний агент ФАБОВЗ?

— Ще в роботі, — відказав Дерек. — Завтра, можливо, будуть результати.

Анна тим часом переглядала справу і взяла до рук протокол допиту.

— Здається, я знайшла дещо, — сказала вона. — Коли ми на тому тижні допитували мера Брауна, він сказав, що 1994 року отримав анонімний телефонний дзвінок. «На початку 1994 року я виявив, що мер Ґордон бере хабарі. Як? Я отримав анонімний телефонний дзвінок. Це сталося наприкінці лютого. Жіночий голос».

— Жіночий голос, — повторив Дерек. — Може, це була Меґан Падалін?

— Чом би й ні? — сказав я. — Цей слід вартий уваги.

— То мер Браун убив Меґан і Ґордонів? — запитав Майкл.

— Ні, — відказав я, — 1994 року, тоді, коли сталося вбивство, Браун потискав руки у фойє Великого театру. Він поза підозрою.

— Але той дзвінок спонукав Ґордона покинути Орфею, — нагадала Анна. — Він почав переказувати гроші до Монтани, а потім подався до Бозмена, щоб придбати дім.

— У мера Ґордона був дуже хороший мотив, щоб убити Меґан Падалін, та й психотип його відповідає тому, що про нього казав нам експерт: він не мав схильності вбивати, але, опинившись у безвиході або щоб захистити свою честь, він попри все зважився б на вбивство.

— Тільки не забувай, що Ґордон теж належить до жертв, — нагадав я Дерекові. — Щось тут не клеїться.

Тут узяв слово Кірк:

— Пам’ятаю, за тієї пори мою увагу привернуло те, що убивця був обізнаний зі звичками Меґан Падалін. Він знав, що вона бігає о тій самій годині, що зупиняється в парку на Пенфілд-Крісчент. Можете сказати мені, що за нею довго стежили. Та є одна деталь, якої вбивця не міг знати, якби стежив за нею, — те, що вона не братиме участі в святкуванні прем’єри театрального фестивалю. Хтось знав, що вулиця буде порожня й Меґан буде в парку сама. Без свідків. І то унікальна нагода, щоб її вбити.

— То це був хтось із її оточення? — запитав Майкл.

— Як ото спершу ми думали, хто міг знати, що мер Ґордон не буде присутній на прем’єрі фестивалю, так і зараз треба подумати, хто міг знати, що Меґан буде того дня в парку.

Ми поглянули на список підозрюваних, написаний фломастером на магнітному панно:

— Що ж, — сказав Дерек, — будемо діяти методом вилучення. Виходячи з того, що це був чоловік, ми вилучаємо з цього переліку Шарлотту Браун. До того ж вона не жила тоді в Орфеї, не мала зв’язків із Меґан Падалін, а також не мала змоги шпигувати за нею, щоб дізнатися про її звички.

— І якщо виходити з міркувань експерта-криміналіста, — докинула Анна, — то вбивця не хотів, щоб результати розслідування 1994 року опинилися під сумнівом. Отож можна вилучити з цього списку й Островскі. Навіщо йому було б просити Стефані братися до нового розслідування, — невже задля того, щоб убити її потім? Крім того, він не жив у Орфеї й не був знайомий із Меґан Падалін.