— Саме так. Отож Баз Леонард запевняє, що її не було від дев’ятнадцятої до дев’ятнадцятої тридцять, саме тоді, коли сталися вбивства. Повернулася вона в мокрих черевичках.

— Ти хочеш сказати, вона намочила їх на моріжку перед домом Ґордонів, бо там прорвало водогін? — запитав я.

— Атож, — відказав Дерек, зрадівши, що я теж підтримую це припущення. — Та зачекай, це ще не все: Шарлотта під питанням, вона покинула Гарві задля Алана Брауна. То було велике кохання, і врешті вони побралися. Вони і досі в шлюбі.

— Ага! — сказав я.

Я переглянув папери, знайдені на меблевому складі Стефані, оті, що були приліплені на стіні. Там був квиток до Лос-Анджелеса і напис: «Знайти Кірка Гарві». Це вона зробила. Та Кірк Гарві сказав їй більше, ніж нам. Потім погляд мій упав на копію світлини з першої сторінки «Орфея кронікл», на якій ми з Дереком, обведені червоним фломастером, розглядали накритий простиралом труп Меґан Падалін, а за нами Кірк Гарві й Алан Браун. Вони завмерли, дивлячись один на одного. А може, розмовляли. Я знай розглядав ту світлину.

Потім помітив руку Алана Брауна. Вона ніби показувала число три. То був знак комусь? Може, Гарві? І внизу червоним фломастером Стефані написала: «Це те, чого ніхто не помітив».

— Що таке? — запитав Дерек.

— Що спільного поміж Кірком Гарві й Аланом Брауном?

— Шарлотта Браун, — відказав він.

— Атож, Шарлотта Браун, — кивнув я. — Знаю, тоді експерти казали, що це зробив чоловік, але, може, вони помилилися? Убивцею могла бути і жінка. Може, цього ми не помітили 1994 року?

Ми ретельно переглянули відео 1994 року. Не дуже якісне, до того ж камера зосереджувалася на сцені. Публіки геть не було видно. Зйомка розпочиналася з офіційної частини. Видно, як заступник мера Алан Браун піднімається на сцену, вигляд у нього збентежений, ось він підходить до мікрофона.

Зображення на мить здригається. Видно, що Браунові ніяково. Повагавшись, він розгортає аркуш, де нашвидкуруч занотовані тези його виступу. «Пані та панове, — каже він, — я беру слово замість мера Ґордона, який цього вечора відсутній. Зізнаюся, я гадав, він буде з нами, тож, на жаль, не підготувався як слід до виступу. Тому обмежуся тільки побажанням...»

— Стоп, — сказала раптом Анна Дерекові, щоб він зупинив касету. — Погляньте!

Зображення завмерло. Видно було Алана Брауна на сцені з аркушем у руці. Анна звелася зі стільця і взяла копію світлини, яку ми теж знайшли на стіні в тому меблевому складі. Це була точнісінько та сама сцена: Браун перед мікрофоном, з тим аркушем у руці, але Стефані обвела його червоним фломастером.

— Це кадр із відео, — сказала Анна.

— Отже, Стефані бачила це відео, — пробурмотів я. — Хто ж їй дав його?

— Стефані мертва, але її розслідування на крок випереджає наше, — зітхнув Дерек. — І чому вона обвела той аркуш червоним?

Ми прослухали промову до кінця, та вона не становила для нас ніякого інтересу. То Стефані обвела аркуш через Браунову промову, чи через те, що було написане на тому клапті паперу?

Островскі прямував по Бендгем-роуд. Він ніяк не міг додзвонитися до Стефані: її телефон був весь час вимкнений. Невже вона змінила номер? Чому не відповідає?

Вирішив піти до неї додому. Розглядав номери будинків, щоб знайти адресу, занотовану в записнику зі шкіряною палітуркою, з яким він не розлучався. Урешті дійшов до потрібного будинку і приголомшено зупинився: здається, там сталася пожежа, все було обгороджене жовтими стрічками.

Тут він угледів поліційне авто, що помалу підіймалося вулицею, й махнув.

Перший заступник начальника поліції Монтань, що був усередині, зупинився й опустив шибку.

— Якісь проблеми, пане? — запитав він.

— Що тут сталося?

— Пожежа. Чому ви питаєте?

— Я шукаю людину, яка тут мешкала. Її звуть Стефані Мейлер.

— Стефані Мейлер? Її ж убили. Ви що, з неба впали?

Островскі застиг із роззявленим ротом. Монтань опустив шибку і подався на головну вулицю. По рації йому раптом сповістили про сварку подружжя на паркувальному майданчику на набережній. Це було поруч. Він відповів диспетчерові, що мчить туди, й увімкнув маяк і сирену. За хвилю підкотив до майданчика, де стояв темний «порше» з двома відчиненими дверцятами. Якась дівчина тікала до моря, а за нею не дуже швидко біг чоловік, який за віком скидався радше на її батька. Монтань ревонув сиреною, хмара чайок перелякано знялася в повітря, а ті двоє зупинилися. Дівчина ніби зраділа.

— Браво, Дакото! — вигукнув Джеррі Іден. — Ось і поліція нагодилася! Чудовий початок!

— Поліція Орфеї, не рухатися! — гаркнув Монтань. — Ми отримали повідомлення про подружню сварку.

— Подружню? — перепитав чоловік здивовано. — Оце так! Це моя донька!

— Це твій батько? — запитав у дівчини Монтань.

— На жаль, так, пане.

— Звідки ви прибули?

— З Мангеттена, — відказав Джеррі.

Монтань перевірив їхні документи і знову звернувся до Дакоти.

— Чому ти бігла?

— Я тікала, пане поліціянте.

— Від чого?

— Від життя.

— Твій батько здійснював над тобою насильство?

— Я здійснював насильство?! — вигукнув Джеррі.

— Буду вдячний, якщо ви замовкнете, пане, — відтяв Монтань. — Я не з вами розмовляю.

Він відвів Дакоту набік і знову запитав про те саме. Дівчина заплакала.

— Ні, пане поліціянте, він і пальцем мене не торкнув, — сказала вона, хлипаючи.

— То чому ти в такому стані?

— Я вже рік така.

— Чому це?

— Ох, довго пояснювати.

Монтань не наполягав і відпустив їх.

— Ото робіть дітей! — вигукнув Джеррі, грюкнувши дверцятами своєї автівки, а потім рушив з місця й покинув майданчик. За кілька хвилин він уже заходив з Дакотою до готелю «Озерний», де забронював апартаменти. Службовці віднесли їхній багаж і влаштували їх у триста восьмому номері.

У сусідній номер, триста десятий, щойно прийшов Островскі. Він сидів на ліжку, тримаючи в руках портрет, де в рамці всміхалася молода жінка. То була Меґан Падалін. Він довго розглядав його, а потім прошепотів:

— Я знайду того, хто вчинив таке з тобою. Обіцяю.

І поцілував скло, яке їх розділяло.

У триста дванадцятому номері Аліса приймала ванну, а Стівен Берґдорф обмірковував ситуацію: історія обміну театральної вистави на свідчення в поліції була унікальна в історії культури. Інстинкт диктував йому лишитися ще на трохи в Орфеї. Не лише з журналістського азарту, а й тому, що йому здавалося, ніби кілька днів, які він пробуде тут, дадуть йому змогу врегулювати любовну історію з Алісою. Він вийшов на терасу, щоб зателефонувати своєму заступникові, Скіпові Налану.

— Я залишуся тут на кілька днів, щоб написати про справу століття, — пояснив він Скіпові, а потім розповів про подію, де щойно був присутній. — Колишній шеф поліції став театральним постановником і представлятиме свою п’єсу на фестивалі, а за те обіцяє розкрити таємницю вбивства двадцятирічної давнини, яке всі вважали розкритим. Я зроблю репортаж із місця події, цей випуск із рук видиратимуть, наш наклад зросте утричі.

— То бери собі стільки часу, скільки буде треба, — відказав Скіп. — Гадаєш, це серйозно?

— Чи це серйозно? Ти навіть не уявляєш, що це таке. Це бомба.

Потім зателефонував своїй дружині, Трейсі, й сказав, що його не буде кілька днів, пояснивши це так само, як і Скіпові хвилину тому. Помовчавши, Трейсі врешті занепокоєно спитала:

— Стівене, що відбувається?

— Я ж тобі щойно пояснив, тут ставитимуть чудернацьку п’єсу. Унікальна нагода для часопису, бо ти ж знаєш, що наш наклад дуже упав.

— Ні, — відказала вона, — я про інше: що з тобою коїться? Щось у тебе негаразд, я це добре бачу. Ти вже не той, що був раніше. До речі, телефонували з банку, кажуть, на твоєму рахунку заборгованість.

— На моєму рахунку? — мало не вдавився він.