— Вона має право дізнатися про все, що ти виробляв зі мною. Всі дізнаються.

— Ти не зможеш нічого довести!

— Це ти будеш доводити, що нічого не робив, Стіві. Ти добре знаєш, як воно буде. Я піду в поліцію, покажу їм твої повідомлення у Фейсбуці. Розкажу, як ти запопав мене, як призначив мені побачення в «Плазі», як напоїв мене, а потім ґвалтував у готельному номері. Скажу, що залежала від тебе на роботі, тому боялася розповісти про все, бо ти вчинив би зі мною та саме, що й зі Стефані Мейлер.

— А що це я з нею вчинив?

— Як ти змушував її спати з тобою, а тоді вигнав, бо вона хотіла порвати ці стосунки!

— Але ж цього не було!

— А доведи! — люто крикнула Аліса, блискаючи очима. — Скажу, що Стефані розповідала мені про все, про те, як ти змушував її, а вона тебе боялася. Хіба поліція не була вже в твоєму кабінеті у вівторок, Стіві? О боже, сподіваюся тебе ще не включили до списку підозрюваних?

Стівен приголомшено впав головою на кермо. Його загнали в куток. Аліса поблажливо поплескала його по плечу і прошепотіла на вухо:

— А тепер розвертайся, Стівене, й відвези мене в готель «Озерний». І винайми триста дванадцяту кімнату, затямив? І влаштуй мені вихідні нашої мрії, як ти й обіцяв. Якщо будеш чемно поводитися, то, може, я дозволю тобі спати в ліжку, а не на підлозі.

У Стівена вибору не було, тож він послухався. Вони прибули до готелю. Він не мав ані цента, тому дав кредитну картку часопису як запоруку свого перебування.

Номер триста дванадцятий був апартаментами й коштував дев’ятсот доларів за ніч. Аліса вирішила влаштувати собі сієсту, а Берґдорф подався з готелю на прес-конференцію міського голови до місцевої адміністрації. Його участь у ній мала виправдати використання кредитної картки часопису, якщо бухгалтерія ставитиме йому запитання. І, зокрема, якщо допитуватиме поліція, знайшовши Алісин труп. Він скаже, що був на прес-конференції, а це підтвердять усі, й не знав, що Аліса теж тут. Прямуючи коридорами виконкому до пресової зали, він міркував над тим, як її убити. Поки що схилявся до думки, що насипле їй у страву щурячої отрути. Але для цього потрібно, щоб їх не бачили на людях удвох, і ніхто не знав, що вони разом поселилися в готелі. Потім зрозумів, що його алібі дідька лисого варте: готельні службовці бачили їх удвох.

Співробітник міської адміністрації торкнув його за рукав, виводячи із задуми, і провів до вщерть напханої зали, де журналісти уважно слухали закінчення виступу мера Брауна.

— Тому з радістю сповіщаю вам, що це буде «Темна ніч», нове творіння театрального режисера Кірка Гарві, яке розпочне свою переможну ходу сценами всього світу з прем’єри на нашому фестивалі.

Міський голова сидів за довгим столом, обличчям до зали.

На превеликий подив Стівен помітив, що по ліву руку від нього сидів Мета Островскі, а по праву — Кірк Гарві, який був начальником поліції цього міста, коли Берґдорф бачив його востаннє. І ось він узяв слово і почав:

— Уже двадцять років я готую «Темну ніч» і дуже щасливий, що публіка зможе нарешті відкрити для себе цю перлину драматичного мистецтва, яка вже викликала цілковитий захват у найповажніших критиків нашої країни, до яких належить і легендарний Мета Островскі, присутній тут, щоб сказати, як високо він оцінює це творіння.

Уявляючи собі, які розкішні вакації чекають на нього за рахунок орфейської влади в готелі «Озерний», Островскі всміхнувся й милостиво кивнув юрмі кореспондентів, що націлилися на нього фотоапаратами.

— Це велика п’єса, друзі мої, дуже велика, — запевнив він. — Рідкісної проби. Ви знаєте, що я дуже скупий на компліменти. Але це щось унікальне! Нове слово у світовій драматургії!

Берґдорф подумав собі, що цей Островскі тут якраз до речі. А Кірк Гарві, підбадьорившись тим, як добре його зустріли, підхопив:

— Ця п’єса виняткова, бо гратимуть у ній актори з-поміж місцевого люду. Я відмовився залучати славетних акторів Бродвею і Голлівуду, щоб дати нагоду мешканцям Орфеї.

— Ви хочете сказати, аматорам? — урвав його Майкл Бірд, що теж був у залі.

— Не треба грубіянити, — розлютився Кірк Гарві, — я хочу сказати, справжнім акторам!

— Оце утнув мер Браун: аматорська трупа і невідомий постановник! — ущипливо зауважив Майкл Бірд.

У залі зареготали й почали перешіптуватися. Поклавши собі будь-що порятувати ситуацію, міський голова Браун заявив:

— Кірк Гарві пропонує унікальний перформанс.

— Ці перформанси уже в печінках усім сидять, — зауважила журналістка з місцевого радіо.

— Що ж, велика заява обернулася великим шахрайством, — з жалем сказав Майкл Бірд. — Гадаю, в цій виставі нічого надзвичайного не буде. Мер Браун щосили намагається порятувати свій фестиваль і, зокрема, вибори, де він балотуватиметься восени, але нема дурних!

І тоді Кірк вигукнув:

— Ця п’єса виняткова, тому що вона буде нагодою відкрити всім жорстоку правду! 1994 року не все було зроблено, щоб розслідувати вбивство чотирьох людей. Давши змогу мені поставити цю п’єсу на сцені, міський голова Браун дозволить підняти завісу над цією таємницею й вивести на чисту воду вбивцю.

Усі аж роти пороззявляли.

— Ми з Кірком уклали угоду, — сказав мер Браун, який волів би промовчати про цю подробицю, та треба було якось переконати журналістів. — За те, що ми даємо йому змогу зіграти цю п’єсу, Кірк надасть поліції всю інформацію.

— Але станеться це увечері під час прем’єри, — уточнив Гарві. — Поки що я нічого не розголошую, про це й мови бути не може, інакше поліція заборонить грати на сцені мій шедевр.

— Увечері під час прем’єри, — повторив Браун. — Сподіваюся, підтримати виставу прийде достатня кількість публіки, і це сприятиме відновленню правди.

Коли він це сказав, у залі всі завмерли, а потім журналісти загомоніли й заметушилися, відчувши, що їм надали першорядну інформацію.

У своєму кабінеті в орфейському комісаріаті Анна поставила телевізор і пристрій для читання касети формату ВГС.

— Це відео вистави 1994 року ми взяли в База Леонарда, — пояснила вона мені. — Хочемо переглянути, може, побачимо там щось.

— То ваш візит до База Леонарда був недаремний?

— Ще й який, — з ентузіазмом відказав Дерек. — По-перше, він розповів про сутичку поміж Кірком Гарві й мером Ґордоном. Гарві дуже хотів поставити свою п’єсу на фестивалі, а Ґордон сказав йому: «Поки я живий, ви не гратимете її». Потім його вбили, і Гарві таки поставив цю п’єсу.

— То це він убив мера? — запитав я.

Дерек не був певен цього.

— Хтозна, — відказав він. — Як на мене, це занадто — убити міського голову, його родину та ще й сердешну жінку, яка вийшла пробігтися, за однісіньку виставу.

— Гарві був начальником поліції, — зауважила Анна. — Меґан могла впізнати його, коли той виходив із дому Ґордонів, тож йому не залишалося нічого іншого, як убити і її. Все тут в’яжеться.

— Овва! — сказав Дерек. — То що, двадцять шостого липня Гарві візьме мікрофон і оголосить на всеньку залу: «Пані та панове, це я убив усіх тих людей»?

Я засміявся, уявивши собі ту сцену.

— Гарві достатньо навіжений, щоб таке утнути! — сказав я.

Дерек оглянув магнітне панно, де ми поприліплювали зауваги до слідства.

— Ми вже знаємо, що грошові надходження міський голова отримував із хабарів від підприємців, а не від Теда Тенненбаума, — сказав він. — Але якщо Тедові гроші були не для Ґордона, то мені хотілося б знати, куди ішли такі грубі суми?

— Зате, — провадив я, — існує ще питання про авто, що стояло на вулиці приблизно тієї ж пори, коли сталися убивства. Це таки його авто, наш свідок офіційно заявив про це. Чи підтвердив Баз Леонард, що Тед Тенненбаум не був у Великому театрі півгодини, як ми з’ясували ще тоді?

— Авжеж, Джессе, підтвердив. Проте він не єдиний, хто в таємничий спосіб зник на ті півгодини. Уяви собі, зникла і Шарлотта, яка грала в трупі й була також подругою Кірка Гарві.

— Отією прегарною дівчиною, що покинула його?